РЕФЕРАТ

на тему:

„Здоров’я та екологія”

З теорії формування здорового способу життя (ФЗСЖ) відомо, що одним з п`яти комплексів (груп) заходів, є заходи щодо створення сприятливого середовища. Крім того, теоретично середовище існування людини як явище визначено за двома складовими - природного довкілля і соціального оточення. Саме тому заходи з ФЗСЖ будуються за принципом урахування ефектів у двох напрямах - екологічному і соціальному. Це є соціоекологічним підходом до ФЗСЖ.

Соціоекологічний підхід до здоров`я передбачає побудову гармонійних відносин між суспільним і природним оточенням людини; це і є сутністю процесу створення сприятливих середовищ.

Нині дисциплінарний підхід до вивчення екологічних проблем різними науками (біологією, медициною, хімією, геологією, географією, економікою, юриспруденцією, технічними науковими дісциплінами тощо), змінив міждісциплінарний підхід, що породило відносно нову науку - соціоекологію. За визначенням провідного вітчизняного фахівця з соціоекології професора Г.О. Бачинського, це є інтегральна міждісциплінарна наука, що вивчає закономірності взаємодії суспільства і природи, розробляє наукові принципи гармонізації цієї взаємодії. Соціоекологія складається з галузевих підрозділів і інтегративного ядра. Галузеві підрозділи соціоекології – це спеціалізовані підрозділи традиційних наук: біології (екологія), медицини (екологія людини), хімії (біогеохімія), геології (інженерна геологія), географії (геоекологія), економіки (економіка природокористування), юриспруденції (соціоекологічне право), технічних наук (екологічна технологія), що вивчають відповідні аспекти взаємодії суспільства з навколишнім середовищем. Інтегративне ядро соціоекології становить єдність її теоретичного і прикладного напрямів. До теоретичної функції належить вивчення закономірностей взаємодії природного та соціального компонентів у соціоекосистемах, а до прикладної функції - моделювання соціоекосистем з метою їх оптимізації і керування розвитком із забезпечення гармонії між природою і соціумом. Таке моделювання здійснюється провідним методом соціоекології - математико-картографічним моделюванням соціоекосистем. Цей метод успішно використаний в Україні ще в першій половині 80-х років, коли Г. Бачинській із співробітниками розробив математико-картографічну модель оптимального функціонального зонування Львівської обласної екосистеми, що послугувала підгрунтям для соціально-економічної програми розвитку Львівської області до 2005 року.

Соціоекологія охоплює багато аспектів взаємодії суспільства і природи - географічні (властивості географічної оболонки Землі на певній території), біологічні (взаємодія тваринного і рослинного світу поміж собою і з середовищем, структура і функціонування територіальних екосистем), геологічні (взаємодія інженерних споруд людини з навколишнім геосередовищем), грунтознавчі (оптимізація господарювання з позицій припинення руйнування грунтів), гідрологічні і гідрогеологічні (раціональна взаємодія з компонентами гідросфери Землі), метеорологічні (протидія забрудненню атмосфери, погіршенню клімату тощо), медичні (безпосередній вплив середовища на здоров`я), технологічні (взаємодія технологічних і природних процесів у напрямі зменшення шкідливих наслідків науково-технічного прогресу), економічні (результат раціонального господарювання за умови збереження рівноваги геоекосистем), юридичні (соціоекологічне право, охорона природного оточення). Усі ці аспекти так чи інакше стосуються проблеми громадського і індивідуального здоров`я. Але, зважаючи на великий обсяг накопичених знань, в цьому розділі можливо розглянути тільки деякі положення медичного і біологічного аспекта соціоекології, тобто тих, що найбільше торкаються проблеми здоров`я. Основний зміст екологічної складової соціоекологічного підходу до здоров`я - захист природного і штучного середовища та збереження ресурсів, що їх надала природа і створюють люди.

У 1866 році Ернст Геккель ввів науковий термін "екологія”. Так було названо науку про спосіб життя тварин і їх багатосторонні та складні зв’язки з органічним та неорганічним природним середовищем, включаючи їх поведінку та розповсюдження. Тоді Геккель не міг передбачити, що сто років по тому це поняття, пройшовши значні зміни, набуде набагато ширшого змісту.

За цей час, особливо за останні п’ятдесят років, екологія перетворилась на фундаментальну галузь знань, що орієнтована на вивчення природних взаємозв’язків між живим організмом та навколишнім середовищем. Нині у зв’язку з багатостороннім впливом людини на природні системи планети екологія розглядається як:

1) частина біології, що вивчає відношення організму (особи, популяції, біоценозу тощо) та навколишнього середовища, у тому числі екологію істот (аутекологія), популяцій (популяційна екологія, демекологія) та суспільств (сінекологія);

2) дисципліна, що вивчає загальні закони функціонування екосистем різного ієрархічного рівня;

3) комплексна наука, що розглядає середовище мешкання живих істот (включаючи людину);

4) галузь знань, що розглядає деяку сукупність предметів та явищ з точки зору об’єкта (як правило, живого або за участі живого), що вважається центральним у цій сукупності. Вивчення загальних закономірностей взаємовідносин природи та суспільства виділяються в особливий напрям – екологію людини.

Виявляючи злочинну безпечність, людина, впливаючи на природу, швидко змінює природне середовище існування. На місці природного середовища, що залишалось відносно незайманим, виникають культурні ландшафти та міські агломерації. Озера та річки, "кровоносні судини суходолу”, перетворюються в стоки нечистот та промислових відходів. Атмосфера все більше і більше забруднюється аерозолями та газами, при чому нерідко отруйними. В результаті швидко бідніє тваринний та рослинний світ. Людина – найбільш обдарований та могутній представник всього живого на Землі – спричинила у нашому столітті перетворення природного обличчя планети, і перш за все, її рослинного і тваринного царства. Визнання того, що людина є невід’ємною частиною природного середовища, породило нову науку – "екологію людини”. Для біологів, екологів та інших природознавців підхід до природи, що витікає лише із утилітарних інтересів людини, звичайно, уявляється занадто вузьким та одностороннім. Екологію людини можна розглядати як науку, що зараз робить перші, дуже незначні кроки на шляху до своєї майбутньої значущості - повного затвердження принципово іншого пріоритету в системі взаємостосунків "людина-природа", нового погляду на місце і роль людини у природних процесах. Для більшості політичних та економічних діячів швидке усвідомлення пріоритету вічних інтересів природи перед тимчасовими інтересами людини є певною революцією мислення і, відповідно, практичних дій. Сучасні знання про природні процеси потребують розглядати всю різноманітну сукупність оточуючого середовища як єдине ціле. Було б нереальним очікувати, що такий поворот у свідомості людей, у тому числі тих, хто приймає рішення, відбудеться не сьогодні-завтра. Очевидно, потрібен час, поки правильний підхід до розуміння відносин природи і людини стане загальновизнаним, але біда формування "екологічного" типу мислення в тому, що воно майже завжди запізнюється, особливо у недостатньо розвинутих, з економічної точки зору, суспільствах.

Питання, чи можуть люди завдавати лиха своєму біологічному виду, змінюючи природу, в другій половині XX століття вже не потребує відповіді. Перелік екологічних катастроф світового масштабу, започаткованих атомними вибухами у Хіросимі і Нагасакі, постійно поповнюється. Наприкінці століття, коли зменшилася імовірність глобального застосування атомної зброї, на перший план висуваються інші чинники. Так, застосовуючи більш нові та більш досконалі техніку і технологію, люди прагнуть створити середовище існування по можливості не залежне від "капризів” природи. Має місце протиставлення інтересів людини і природи, і у певних колах й досі панує хибна теза стосовно того, що люди дійсно є володарями природи. Ігнорується положення про те, що людина, хоча й є творчою істотою, проте сама є творінням природи і залишається її невід’ємною, залежною частиною. Вона не випадає із загального екологічного кругообігу біосфери планети. Навіть лише те, що її існування залежить від наявності у достатній кількості кисню в атмосфері, сонячного світла і води, доводить, якою значною мірою цей творець підпорядкований законам природи. "Всі живі істоти, включаючи людину, – підкреслює американський еколог Б.Коммонер, – як і вся її діяльність на поверхні Землі, пов’язана з розвитком техніки, промислового виробництва та сільського господарства, підпорядковуються загальним взаємопов’язаним циклічним процесам, кругообігу чотирьох відомих елементів, основних складових будь-якого життя та навколишнього природного середовища: кисню, вуглецю, водню та азоту”.

Нехтування інтересами природного середовища на користь господарській вигоді призводить до трагічних наслідків. Загально відомі деякі випадки отруєння навколишнього середовища, наприклад, катастрофічний смог (густий туман із домішкою диму і промислових газів) у Лондоні 1952 року за 5 днів спричинив загибель близько 5 тис. мешканців.

Однак все ж таки неепізодичні катастрофи є головною небезпекою для людства. Значно підступніше діють постійні витоки, навіть у невеликій кількості, різноманітних отруйних речовин. Їх спільний тривалий та різносторонній вплив, згубні наслідки іноді одразу не помітні. Кожна людина ще до народження отримує певну частку виробничих шкідливих речовин, таких, як аерозолі, гази, поліхлорбіфеніли та інші хлоровані вуглеводи, а також відходи пестицидів, свинець, ртуть, інші метали у вигляді пилу або розчинів. Не останню роль в цьому відіграють і радіоактивні речовини, що поступово накопичуються в організмі.

Небезпеку, що загрожує людству у зв’язку з сучасною екологічною кризою, можна подолати, лише реалізувавши комплекс заходів щодо екологічної безпеки. Під екологічною безпекою слід розуміти такий стан системи "природа – техніка – людина”, котрий забезпечує збалансовану взаємодію природних, технічних та соціальних систем, формування природно-культурного середовища, що відповідає санітарно-гігієнічним, естетичним та матеріальним потребам жителів кожного регіону Землі при збереженні природно-ресурсного та екологічного потенціалу природних систем і здатності біосфери в цілому до саморегулювання. Важливою складовою екологічної безпеки є стан захищеності особистості, суспільства та держави від загроз, що створюються стихійними лихами та техногеннимичинниками.

Екологічна безпека не може бути забезпечена лише природоохоронними діями з відривом від соціальних, економічних, політичних і демографічних проблем. Всі вони настільки взаємопов’язані, що вирішення кожної з них може бути знайдено лише при їх спільному розгляді.

Рівень небезпеки (безпеки) може бути досить різним. Навіть невелике відхилення якості навколишнього середовища від норми є небезпечним для людини або іншого суб’єкта. Але у деяких регіонах Землі це відхилення досягло великих розмірів і оцінюється як "екологічне лихо” або "екологічна катастрофа”. За деякими показниками небезпека загрожує увсьому світові. Тому екологічна безпека повинна розглядатися як пріоритетний принцип розвитку всіх країн світу.

При визначення норм стану природних систем і якості навколишнього середовища постають значні труднощі. Ці норми визначаються людиною, котра в своїх судженнях є досить суб’єктивною.

Н.Ф.Реймерм вважає, що якість життя досягає максимуму, коли збігаються життєві стереотипи і можливості їх реалізації. Він же дає таку класифікацію потреб людини:

1. елементарні, базові: їжа, вода, житло, повітря, земна поверхня як базис для життя та діяльності;

2. вторинні, інформаційні (позбавлення людини адекватної інформації спричинює органічні захворювання);

3. псевдопотреби (шкідливі звички).

Співвідношення між даними видами потреб змінюється протягом історичного часу. Потрібен пошук їх збалансованої комбінації (звичайно, з максимальним обмеженням потреб третього типу).

Але крім інтересів і потреб людини є "інтереси” природи. Нехтування ними вже призвело до великих втрат для людини.

Наявність багатьох суб’єктів – людини, рослин, тварин, угруповання організмів, сільськогосподарських культур, біосфери, соціуму в межах певної території, людства в цілому – передбачає наявність у кожного з них власного оточуючого середовища. Так, оточуюче середовище людини включає:

· природні системи: геосистеми, ландшафти, геологічне середовище тощо;

· квазіприродні системи, що утворюють "другу природу”, тобто поля, сади, парки, водосховища тощо;

· технічне середовище: знання, машини, шахти, лінії електропередач тощо;

· соціальне середовище: потоки інформації, взаємовідносини з іншими людьми, психологічний клімат тощо.

Між інтересами людини та інших суб’єктів нерідко виникають суперечності. Наприклад, для людини найбільш оптимальним є співвідношення температури в межах 20-240С, вологості повітря – 50-60%. Для росту і розвитку рослин найсприятливішими є більш високі температури та підвищена висока вологість. Тому виникає проблема знаходження оптимального співвідношення параметрів середовища для різних суб’єктів.

Екологічні проблеми по-різному виявляються на локальному, регіональному та планетарному рівнях. Останній потребує особливої уваги, оскільки розвиток кризи у масштабах всієї Землі неминуче призведе до руйнування регуляційних механізмів біосфери.

Глобальна криза виявляється в таких формах:

· забруднення природних середовищ (атмосфери, Світового океану, грунту, підземних вод тощо) відходами виробництва;

· нестача ресурсів;

· деградація грунтів та лісів, зменшення біологічної різноманітності.

Найбільш небезпечними є два процеси:

· збільшення вмісту СО2 в атмосфері, пов’язане із спалюванням органічного палива;

· руйнування озонового шару під дією газів групи фреонів.

У багатьох випадках екологічні проблеми переплітаються із соціально-економічними. Такий комплексний характер мають енергетична, продовольча та демографічна проблеми, відсталість країн третього світу та ін.

Формування екологічних ситуацій пов’язане як із зовнішніми впливами на екологічні об’єкти, так й з властивостями самих об’єктів, характером їх функціонування. Вплив на екологічний об’єкт викликає його реакцію, що залежить не тільки від сили впливу, а й від таких чинників: стійкості об’єкта, його адаптивних можливостей та відповідності типу впливу типам процесів, що відбуваються в самому об’єкті.

Стійкість геосистем (ландшафтів, водоймищ, біоценозів, річкових систем та ін.) проявляється в різних формах :

· пружність, або буферність, геосистем, тобто їх здатність пом’якшувати зовнішні впливи, зберігаючи свої головні властивості;

· відновлюваність геосистем, тобто здатність геосистем відновлювати свої характеристики після порушення структури (наприклад, відновлення лісу після пожежі);

· здатність до самоочищення від забруднень. Певною мірою ця здатність аналогічна попередній;

· адаптивні можливості геосистем, їх здатність пристосовуватися до умов, що змінюються, не допускаючи зміни головних рис своєї структури;

· інертність геосистем, відсутність їх реакції на деякі види впливів.

Ефективність впливу на геосистему далеко не завжди безпосередньо залежить від сили впливу. Не менше значення має відповідність типу впливу типові структури об’єкта. Наприклад, для фотосинтезу потрібна не будь-яка енергія, а в інтервалі 0,4-0,76 мкм. Щоб викликати рух снігових мас на схилах гір, нерідко досить крику або пострілу. В цьому випадку вплив має свого роду сигнальний характер, тобто є випадки, коли впливи незначної кількості речовини або енергії приводять в дію великі маси, що має згубні наслідки. Має значення також час впливу. Так, у рослинному світі атмосферні опади значно ефективніші на стадії кущення та виходу в трубку рослини, ніж при дозріванні плодів або колосінні злаків. Взагалі наслідки впливів обумовлюють багато характеристик. Так, ступінь забруднення повітряного басейну залежить не меншою мірою від характеру погоди, характеру рельєфу, ніж від кількості викинутих забруднюючих речовин.

Таким чином, впливи (природний або антропогенний) залежать від властивостей геосистем, що спричиняють наслідки у формі зміни екологічного стану, економічних та соціальних характеристик.

Людина може пристосовуватися до екологічних ситуацій та регулювати їх у певних межах. Це досягається за допомогою дій та засобів технологічного, правового, організаційного, економічного. науково-інформаційного, архітектурно-планового, ландшафтно-меліоративного та освітнього-виховного характеру, у результаті раціональної територіальної організації господарської діяльності на основі міжнародного співробітництва.

Соціально-психологічні стратегії виходять з того, що джерела екологічної кризи закладено в ідеології споживання, що сягає початкових етапів існування людини в оточенні природних стихій. Для подолання екологічної кризи необхідно змінити ідеологію ставлення до природи, визнати себе частиною природи, визнати за природою ті ж права, що є у людини. Всі сучасні цивілізації виникли на початку голоцену, коли люди оволоділи землеробством та скотарством. Створення штучних екосистем виокремило людину із живого світу. Боротьба із стихіями сформувала світогляд підкорення природи. Технічний прогрес привів процес покорення природи до кризового рівня, що примушує виробляти нову цивілізаційну парадигму. Які принципи повинні бути покладені в основу цієї парадигми?

· Необхідно узгоджувати свої потреби із ресурсами та екологічними можливостями планети.

· Суто технічного і технологічного рішення проблеми подолання кризи не існує.

· Людству необхідно переглянути шкалу цінностей і перебудувати сам процес розвитку людства. Цей крок за своїм значенням є аналогічним процесу перебудови системи існування людства, який стався в епоху неолітичної революції.

· Перехід до нової цивілізації неможливо здійснювати директивними методами, тому що спектр рівнів соціально-економічного розвитку держав, релігійних, етичних і соціо-культурних критеріїв дуже різноманітний, великий, і тому цілі народи багато в чому не збігаються. Необхідно винайти консенсус різних народів та держав.

Зрозуміло, що найважливіший аспект згубності наслідків екологічно небезпечних явищ перш за все пов`язаний із здоров`ям людини.

Здоров’я та хвороба людини – наслідок впливу навколишнього середовища. Здоров’я не можна розглядати як дещо незалежне, автономне. Воно є результатом впливу соціальних та природних чинників. Гігантські темпи індустріалізації та урбанізації при певних соціальних умовах можуть спричинити порушення екологічної рівноваги та викликати деградацію не тільки середовища, а й здоров’я людей. Несприятливі чинники навколишнього природного середовища впливають приблизно однаково на особливості захворювання людей в країнах з різним соціальним устроєм. Але негативний вплив цих чинників можна нейтралізувати, пом’якшити, практично звести до мінімуму деякими чинниками соціального характеру: особливостями виробничих відносин, системою охорони здоров’я, ставленням суспільства до здоров’я та захворювань людини та ін.

Сутність концепції взаємовідносин людини і природи заключається в потребі перетворення навколишнього середовища у відповідності до потреб організму та науково обгрунтованих гігієнічних характеристик, що забезпечують фізичне та психічне здоров’я людини. Необхідно створити таке екологічне оточення, котре за своїми найважливішими характеристиками відповідало б не тільки біологічним, а й психічним, естетичним потребам всебічно розвиненої людини.

Здоров’я – не тільки відсутність хвороби. Це також і здатність організму швидко адаптуватися до умов середовища, що постійно змінюються, здатність до оптимального виконання професійних та інших функцій, як суспільних, так і біологічних. Необхідно підкреслити, що людина не може пристосуватися до будь-яких змін середовища, хоча її адаптаційні можливості досить вагомі. Але адаптація має свої обмеження. Зростаючі темпи зміни навколишнього природного середовища призводять до порушення взаємозв’язку між ним і людиною, зниженню рівня надійності функціонування адаптивних можливостей організму.

Необхідно відмітити – середовище, що змінюється, може вміщувати такі речовини, з якими організм в ході еволюції не стикається, тому не має відповідних аналізаторних систем, які б сигналізували про їх наявність. У зв’язку з цим зрозуміти характер формування здоров’я і патології сучасної людини у відриві від тих змін, що відбуваються в навколишньому середовищі, неможливо.

І.Р.Голубєв та інші дослідники (1981 р.) порушують питання про створення інформаційної системи "здоров’я населення – навколишнє середовище” – ЗН–НС. Дані для неї можуть бути зібрані через державну статистичну звітність. Завдання державної інформаційної системи ЗН–НС міститься в зборі даних про забруднення навколишнього середовища, стан здоров’я населення. З урахуванням чисельності та складу населення ці дані підлягатимуть відповідній обробці. Державна інформаційна система ЗН–НС може складатися з трьох самостійних інформаційних підсистем, які створюються різними за відомчою приналежністю установами. Так, збір інформації про стан здоров’я населення (підсистема "здоров’я населення”) здійснюватиметься органами охорони здоров’я (у поліклініках, лікарнях, диспансерах, консультаціях тощо); про чисельність та склад населення (підсистема "чисельність населення”) – органами територіального (міського тощо) статистичного управління; про забруднення навколишнього середовища (підсистема "навколишнє середовище”) – спільно органами санітарної служби та Держгідромету. Вся інформація від вказаних установ може надходити на територіальну санепідстанцію, де оброблятиметься та аналізуваметьтися. Аналіз інформації може здійснюватися на різних рівнях організації інформаційної системи: на рівні міста, області, республіки, на рівні всієї країни. Державна система ЗН–НС може створюватися поступово, за кілька етапів, що відрізнятимуться терміном впровадження і кількістю показників щодо стану здоров’я та забруднення навколишнього середовища, що реєструються. Матеріали про стан здоров’я населення, що змінюється у зв’язку із забрудненням навколишнього середовища, та інформація про характер цього забруднення дозволять більш обгрунтовано, ніж на сьогодні, регулювати якість навколишнього середовища з метою охорони та зміцнення здоров’я населення міста (регіону, області тощо).

Антропогенне забруднення природи спричинило порушення рівноваги в біосфері і стало суттєвою сучасною проблемою. Встановлено, що населення багатьох міст і сіл України зазнає дії впливу чинників навколишнього середовища у рівнях, що перевищують гранично допустимі величини і негативно позначаються на стані здоров`я.

Велике значення має вивчення стану здоров’я у зв’язку із різноманітними змінами якості навколишнього середовища, що спричинені подальшим ростом промислового виробництва, посиленим розвитком автотранспорту.

Основним забруднювачем атмосферного повітря в Україні, як і скрізь, є промисловість: вона робить майже вдвічі більше шкідливих викидів, ніж автотранспорт (відповідно 65 і 35 %).

Серед промислових об`єктів основними забруднювачами атмосферного повітря є підприємства теплоенергетики (близько 29 % усіх шкідливих викидів у атмосферу). Загалом, на рахунок енергетичної, металургійної та вугільної промисловості можна віднести відповідно 33, 25 і 23 % усіх забруднюючих речовин, що викидаються в атмосферу, підприємств хімічної та нафтохімічної промисловості - 2 %. Найбільша частка викидів припадає на Донецько-Придніпровський регіон - 79 % загального обсягу викидів у країні.

Автотранспорт в Україні витрачає великі обсяги палива і є джерелом викидів понад 49 % оксидів вуглецю, близько 30 % вуглеводнів та 20 % окислів азоту загальної кількості викидів цих речовин у атмосферу щорічно. Крім того, автотранспорт є забруднювачем свинцем. У деяких містах викиди автотранспорту становлять від 60 до 90 % загальної кількості викидів (Луцьк, Житомир, Ужгород, Івано-Франковськ, Фастів, Кіровоград, Полтава, Рівне, Тернопіль, Хмельницький, Умань, Чернівці).

Щорічно в атмосферу викидається велика кількість забруднюючих речовин. Разом з тим аналіз динаміки їх надходження за останні роки свідчить про зниження викидів від стаціонарних джерел. Так, за період з 1993 по 1998 рік викиди забруднюючих речовин у атмосферу від стаціонарних джерел зменшилися на 3254,1 тис. т, або на 44,5 %. 1998 року викиди становили 4054,2 тис. т на рік.

Література

Бачинский Г.А. Социоэкология: теоретические и прикладные аспекты. - К.: Наук. думка, 1991.

Екологічна освіта та виховання учнівської молоді: Матеріали Всеукраїнської наук.- практ. Конф. (м. Кам’янець-Подільський, 25-26 лютого 1998 р.). - Кам’янець-Подільський державний педагогічний університет, інф.-вид. відділ, 1998. -104 с.

Никитин Д.П. , Новиков Ю.В. Окружающая среда и человек: Учеб. пособие для студентов вузов.-2-е изд.,перераб. и доп..- М.: Высш. шк., 1986.-415 с.

Основи соціоекології: Навч. посібник/Г.О. Бачинський, Н.В. Беренда, В.Д. Бондаренко та ін.; За ред. Г.О. Бачинського. - К.: Вища шк., 1995. - 238 с. :іл.

Боков В.А., Лущик А.В. Основы экологической безопасности: Учебное пособие.- Симферополь: СОНАТ, 1998.-224 с.

Экологические очерки о природе и человеке / Под ред. Б.Гримека. - М.: Прогресс, 1988.-639