Регулювання вікової і статевої структур популяцій копитних

Розробка методів управління популяціями диких тварин з метою забезпечення максимального і стабільного вилучення за умов збереження оптимальної чисельності - одне з головних завдань сучасного мисливствознавства. Знаючи стан поголів'я звірів та їх чисельність, статеву і вікову структуру популяцій, величину очікуваного приросту, природного відпаду, можна раціонально вести мисливство.

Управління популяціями диких тварин - справа надзвичайно складна і вимагає високої кваліфікації інженерно-технічних працівників і єгерів. Для моделювання і розв'язання завдань управління популяціями мисливських тварин необхідно мати вичерпну інформацію про об'єкт управління і середовище, чітко сформульовані вимоги до того стану об'єкта, який необхідно досягнути в процесі управління, дані про обмеження, що не можуть бути порушені в процесі управління. Отже, при розв'язанні завдань управління популяціями мисливських тварин відчувається невизначеність поведінки системи під впливом стохастичних факторів (наприклад, клімату).

Вікова структура популяцій і підтримання її в певному співвідношенні має значення в трьох сенсах. По-перше, в різному віці репродуктивна здатність самок неоднакова. Віковий статус самців тією чи іншою мірою дає змогу реалізувати цей репродуктивний потенціал. По-друге, вартість трофею, а отже, і вартість полювання залежить від віку самців. По-третє, в різному віці копитні виявляють різний вплив на угіддя, передусім на лісові. Молодняк швидко росте і активно живиться, тому потребує значно більше кормів, ніж дорослі тварини. Ці три, здавалося б, очевидних твердження повинні враховуватися при розв'язанні питань оптимізації вікової структури популяцій.

На жаль, при висвітленні цих проблем у літературі автори посилаються на зарубіжний досвід і найчастіше використовують їхні таблиці-структури як оптимальні. Слід зрозуміти, що єдиного назавжди оптимального розв'язання цього питання, немає. Тому ми пропонуємо модель для кожного з чотирьох видів копитних, за допомогою якої можна вивчати, як впливає зміна вікової структури популяції на оптимальність мисливства. За критерій оптимальності взято максимальний економічний ефект.

Функція мети має вигляд: y = f(a, b) -> max,

де а - схема відстрілу;

b - вікова і статева структура популяцій.

Постановка оптимізаційної задачі

Дано:

1. Початковий стан популяцій копитних (фактична чисельність і щільність).

2. Місткість угідь - вважається рівною сумарній оптимальній місткості в середніх за якістю угіддях (2 бонітет) для кожного виду копитних.

3. Вартість полювання на кожен вид копитних у розрізі вікових груп (взято із запропонованих цін).

4. Співвідношення статей копитних - вважається рівним оптимальному для кожного з видів копитних (визначено біологічними особливостями виду: для лося, оленів, козулі та дикої свині - 1:1).

5. Екологічні особливості виду:*

участь самок у розмноженні, %;*

приплід на самку, голів;*

загибель молодняку, %;*

загибель тварин у зимовий період, %;*

браконьєрський відстріл, %.

Невідомі:

1. Схема відстрілу кожного з видів копитних у розрізі вікових груп.

2. Співвідношення у вікових групах кожного з видів.

Знайти:

1. Якою повинна бути вікова структура популяцій копитних і яким має бути відстріл, щоб економічний ефект був максимальним.

Припущення:

1. Якість угідь упродовж ревізійного періоду не змінюється.

2. Клімат відносно стабільний і не впливає на чисельність.

3. Добування ведеться адекватно чисельності.

Обмеження:

1. Сумарна щільність популяцій копитних не повинна перевищувати оптимальної щільності.

2. Щільність популяцій кожного виду копитних не повинна бути меншою за мінімально допустиму для даного виду.

3. Вікова і статева структури популяцій повинна бути стабільною (тобто однаковою до і після сезону полювання ).

Функція мети має вигляд:

де f(x) - економічний ефект (грн.);

аі - кількість добутих тварин вікової групи m;

bі - вартість однієї особини відповідної вікової групи (грн.);

m - кількість груп, для яких диференційовані ціни.

ai=(nj * vj)/100, j=1…5

де nj - чисельність особин j-ї вікової групи;

vj - відсоток вилучення особин j-ї вікової групи, згідно І з заданою програмою (%).

При цьому повинна виконуватися умова Qф < = QoпT, тобто фактична щільність даного виду копитних не повинна перевищувати ємності угідь. Отже, Qф детермінується якістю угідь.

Якщо початкова чисельність N0 , а співвідношення статей А | В (самці / самки), то кількість самок буде наступною:

Sb = (N0 * В ) / (А+В),

Де Sb- загальна кількість самок (голів);

А і В - відповідно самців і самок (% , А+В=100%).

Із усіх самок, за звичай, тільки певна їх кількість бере участь у розмноженні.

Sr = Sb*Ur/100,

де Sr - самки, що беруть участь у розмноженні (голів);

Ur - участь самок у розмноженні (%).

Тоді загальний приріст молодняку становитиме:

Рзаг = Sr* M1,

де Рзаг - фактична народжуваність ( голів);

М1 - приріст молодняку на 1 самку ( голів).

Проте не все потомство народжується життєздатним, і в короткий час частина його гине, тому нас цікавить екологічна народжуваність.

Рекол = Рзаг * Zm /100,

де Zm - загибель молодняку.

Загальна чисельність популяції через рік становитиме:

N1 = Рекол + С + S н.р.,

де С - самці, С - (NO*A) / (А+В);

S н.р. - самки, що не брали участь у розмноженні (голів).

Підставивши С і S н.р. у формули, отримаємо:

Ця модель використана нами в розрахунках приросту популяцій копитних.

Розв'язання оптимізаційної задачі для козулі здійснювалося у двох варіантах. При цьому вихідні дані були однаковими за винятком схеми оцінки полювання: в першому випадку - без диференціації вартості трофейних і нетрофейних тварин, у другому - з чіткою диференціацією.

Результати розв'язання оптимізаційної задачі для популяції козулі в досліджуваному регіоні:*

При недиференційованих цінах доцільна така вікова і статева структура популяції козулі: самці 1 класу віку -25%, самці 2 класу віку - 68%, самці 3 класу віку - 8%, самки 1 класу віку - 25%, самки 2 класу віку -75%. Відсоток самців 37,6, відсоток самок - 37,6, молодняку - 24,8. Середній вік популяції становитиме 2,7 років. Відстріл від загальної чисельності становитиме 5,6% (при відпаді 15% загальної чисельності).*

При диференційованих цінах доцільна така структура популяції козулі: самці 1 класу віку - 25%, самці 2 класу віку -57%, самці 3 класу віку - 18%, самки 1 класу віку - 25%, самки 2 класу віку - 75%. Відсоток самців - 37,5, самок - 37,5, молодняку - 25,1. Середній вік популяції - 3,3 роки. Відстріл від загальної чисельності 7,2% (при відпаді 15% загальної чисельності).

У результаті розв'язку обох задач з'ясувалося, що система оцінки і диференціації вартості полювання на трофейних і нетрофейних тварин у кінцевому підсумку суттєво впливає на економічні показники мисливства і визначає доцільну (господарсько-оптимальну) структуру популяцій копитних.

Статева структура популяцій, тобто співвідношення кількості самців до кількості самок, має значення у двох сенсах. По-перше, кількість статевозрілих самок визначає репродуктивний потенціал популяції. А кількість статевозрілих самців - можливість реалізувати цей потенціал, з одного боку, і цінність самої популяції як об'єкту полювання - з іншого. По-друге, збільшення кількості самок щодо кількості самців істотно підвищує репродуктивність, однак цінність популяції знижується.

До того ж збільшується відсоток самок, які залишаються непокритими. Показник співвідношення статей дуже інертний і має біологічно визначені межі.

Оптимальною з економічного погляду є популяція з одних лише самців віком 7-10 років. Однак така популяція не буде мати поновлення і за один-два сезони полювання цінність її дорівнюватиме нулю.

Як і у випадку з віковою структурою, немає єдиного рішення стосовно оптимальності статевої структури. Запропонована нами модель дає змогу вирішувати ці питання в кожному конкретному випадку.

Біотехнія як система заходів оптимізації умов існування тварин

Під біотехнією розуміють розділ мисливствознавства, що вивчає способи підвищення біологічної і господарської продуктивності мисливських угідь. Прикладніше формулювання - розділ мисливствознавства, що розробляє заходи цілеспрямо-ваного впливу на природні біологічні системи переважно шляхом зміни факторів довкілля (кормових, захисних) з метою підвищення виходу товарної продукції мисливства з одиниці площі мисливських угідь. Біотехнія не лише наукова дисципліна, а й сфера практики.

Досвід багатьох країн західної Європи довів, що інтенсивна біотехнія необхідна при інтенсивному веденні мисливства, особливо коли мова стосується копитних. Але... Проаналізуємо ситуацію в Україні і досліджуваному регіоні зокрема. Щороку витрачаються значні кошти на біотехнічні заходи - 956,45 тис. крб. (41,1% загальних витрат на мисливство) (табл.)

Найбільше витрат на біотехнічні заходи було в Івано-Франківській обл. в середньому 213,3 тис. крб. на рік, Львівській - 171,5 тис. крб. та Чернівецькій - 125,5 тис. крб.

Найменше витрат на біотехнічні заходи за досліджуваний період було у Хмельницькій обл. в середньому 97,4 тис. крб. і Тернопільській - 95,0 тис. крб.

З усіх біотехнічних заходів найбільше витрат було на заготівлю кормів для підгодівлі копитних взимку. У середньому щороку витрачається 389,9 тис. крб. (40,8% витрат на всі біотехнічні заходи і 16,8% загальних витрат на ведення мисливства). Найбільше коштів на заготівлю кормів виділяли в Івано-Франківській обл. у середньому 62,13 тис. крб. щороку. Це становило близько 61% коштів виділених на всі біотехнічні заходи. У Хмельницькій обл. витрати на заготівлю кормів становили 54,56 тис. крб. на рік, що дорівнювало 56% витрат на біотехнічні заходи, у Львівській - відповідно 92,6 тис. крб. і 54%.

Таблиця

Витрати на біотехнічні заходи в досліджуваному регіоні (середнє значення за 1979-1990 pp.)

Область |

Заг. витрати мисл.,

тис.крб. |

У т.ч. на біотехнічні заходи

Разом |

розсе-лення |

заготівля кормів

тис. крб. |

% |

тис. крб. |

% |

тис. крб. |

% |

%

Волинська | 350,70 | 102,14 | 29.1 | 6.41 | 6.3 | 62.13 | 60.8 | 17.7

Ів-Франківська | 436.84 | 213.33 | 48.8 | 27.89 | 13.1 | 47.20 | 22.1 | 10.8

Львівська | 429.34 | 171.50 | 39.9 | 12.66 | 7.4 | 92.60 | 54.0 | 21.6

Рівненська | 335.76 | 151.33 | 45.1 | 9.23 | 6.1 | 57.15 | 37.7 | 17.0

Тернопільська | 232.5 | 95.04 | 40.9 | 4.38 | 4.6 | 41.41 | 43.6 | 17.8

Хмельницька | 268.32 | 97.44 | 36.3 | 7.18 | 7.4 | 54.56 | 56.0 | 20.3

Чернівецька | 274.22 | 125.46 | 45.8 | 2.73 | 2.2 | 34.86 | 27.8 | 12.7

Разом | 2327.68 | 956.45 | 70.48 | 389.9

Середнє | 41.1 | 7.4 | 40.8 | 16.8

У середньому по регіону щороку витрачається 98 крб. на тис. на угідь на біотехнічні заходи, в тому числі на заготівлю кормів - 40 крб. на тис. га (за цінами 1990 р.)(табл.).

А чи потрібні вони? Головні біотехнічні заходи, що проводяться в Україні, спрямовані на підгодівлю диких тварин у зимовий період. Сюди входить: створення біотехспоруд на зразок годівниць, влаштування солонців, кормових полів, заготівля віників на зиму. Дослідження вітчизняних та зарубіжних авторів довели, що зимова підгодівля є згубною для копитних.

Таблиця

Витрати на біотехнічні заходи на одиницю площі угідь (середнє значення за 1979-1990 pp.)

Область |

Площа мисл. угідь тис.га |

Біотех заходи, тис. крб. |

Біотех. заходи на тис. га угідь, тис. крб. | Заготівля кормів, тис, крб. |

Загот. корм.

на тис.

га угідь, тис.

крб.

Волинська | 1754.10 | 102.14 | 0.058 | 62.13 | 0.035

Ів.-Франківська | 1232.52 | 213.33 | 0.173 | 47.20 | 0.038

Львівська | 1547.16 | 171.50 | 0.111 | 92.60 | 0.060

Рівненська | 1694.40 | 151.53 | 0.089 | 57.15 | 0.034

Тернопільська | 1101.98 | 95.04 | 0.086 | 41.41 | 0.038

Хмельницька | 1744.16 | 97.44 | 0.056 | 54.56 | 0,031

Чернівецька | 697.68 | 125.46 | 0.180 | 34.86 | 0.050

Разом | 9772.00 | 956.45

Середнє | 0.098 | 389.90 | 0.040

А.Данилкін (1991 р.) зауважує, що "біотехнічні заходи, які проводяться, не відповідають енергетичним вимогам тварин. Найчастіше застосовувана штучна підгодівля сіном при дефіциті природного корму призводить до зневоднення організму і загибелі козуль. До того ж, підгодівля проводиться взимку, коли енергетичні потреби козуль знижені. Але практично не звертається увага на критичні періоди - ранню весну та осінь, коли створюються необхідні для тварин запаси енергії у вигляді жирових відкладів. Отже, у мисливському господарстві першочергову увагу слід приділяти збереженню і поліпшенню природного середовища існування тварин".

Австрійські мисливствознавці встановили, що термін і склад зимової підгодівлі диких тварин повинні відповідати їх річному біологічному циклу.

Підгодівлю козуль слід починати у вересні, коли закінчується період росту тварин, починається осінній нагул і нагромадження жиру, зростає інтенсивність живлення, знижується обмін речовин.

Благородних оленів починають підгодовувати після гону: в цей період у них різко зростає інтенсивність живлення, накопичення жиру, ріст і обмін речовин (у наших умовах це припадає на третю декаду вересня). В січні-лютому обмін речовин в оленя і козулі знижений, вони не потребують посиленого живлення, проте їм необхідна "підтримуюча" підгодівля з соковитих кормів і сіна. З середини лютого до травня проводиться підсилена підгодівля цих видів дичини. До звичайних кормів додають подрібнену деревину, гілки дуба, омелу.

Звернемо увагу і на той факт, що у мисливців Західної Європи підгодівля має іншу спрямованість - не нагодувати, а відвернути увагу тварин від лісових культур і сільськогос-подарських посівів. У нас же іноді доходить до абсурду - годують неголодних тварин. За дослідженнями Є.Щербака, підгодівля в умовах України необхідна лише в екстремально холодні зими. Автор пише: "Спостереження взимку 1984-1985 pp. показало, що надмірна підгодівля тварин у сприятливі зими веде до зниження життєздатності диких тварин, До втрати ними екологічної пластичності. Вони стають нездатними добувати собі їжу, якщо виникають якісь бодай найменші труднощі.

Несприятлива зима 1984/85 р. була повчальною для ведення мисливського господарства. Стало зрозумілим, що діючі зараз норми заготівлі кормів добрі лише при нормальних зимах, коли можна підгодовувати тварин, а можна і не підгодовувати суттєвих змін не буде. При настанні екстремальних умов кормів явно не вистачає" .

Дуже незручним виявилося і те, що за існуючим зараз "Положенням про мисливське господарство та порядок здійснення полювання" біотехнічні споруди розміщують тільки на землях Держлісфонду, яких у лісостепових угіддях 20-30%, а в степових - 3-4% території. На інших землях підгодівельних ділянок немає. У Положенні сказано, що біотехнічні споруди можна будувати на землях основних землекористувачів тільки з їх згоди. На нашу думку, їх треба споруджувати у всіх лісових смугах, на всіх категоріях земель згідно з єдиним планом без будь-яких погоджень.

Досвід показав, що доцільно будувати стаціонарні годівниці. По-перше, необхідний час, щоб тварини звикли до них. По-друге, в подальшому витрачатиметься менше коштів на ремонт.

На сьогодні доцільно сконцентрувати увагу на повнішому використанні природних кормів копитними. О. Леопольд довів, що найбільші популяції диких тварин зустрічаються в місцях з великою кількістю узлісь або частим чергуванням різних типів місць існування. Сьогодні найкращою перспективою для збільшення чисельності диких тварин є збільшення кількості і якості придатних місць існування. Багато біологів-мисливствознавців вважають піклування про місця існування абсолютно необхідними. Іншими словами, навіть при наявності законів про охорону дичини, боротьби з хижаками, інтродукції іноземних видів, переселень і штучного розведення, популяціям диких тварин все ж таки буде загрожувати небезпека, якщо в цей же час їх місця існування будуть захоплені, знищені або залишені без уваги і догляду. І навпаки, якщо високоякісних місць існування для диких тварин є достатньо, популяції промислової дичини будуть порівняно багаточисельні, незважаючи на відсутність боротьби з хижаками, штучного розведення, інтродукції і переселення.

Біотехнічні заходи слід спрямувати в русло створення ремізів для копитних (залежин, лісосмуг) та реконструкції існуючих. Агроландшафти формувати за докучаєвською сис-темою - масивні (з густими кущовими узліссями та підліском ), широкі (від 30 до 100 м) смуги, обрамлюючі малі (7-25 га) міжсмугові клітки поля.

Водночас агро-лісо-меліоративна наука вже пережила відчутний натиск механізаторів, які в очікуванні крупногабаритної сільськогосподарської техніки наполягали на укрупненні міжсмугових кліток з 50 до 1600 га (4x4 км). Компроміс був досягнутий і у 1931 р. на Всесоюзній конференції по боротьбі з посухою, де умовно прийнята прямокутна 100-гектарна (500 х 200 м) клітка поля з шириною головних смуг 15-30 м, допоміжних - 10-25 м. Метою біотехнічних заходів повинно стати формування оптимальної біоцентрично-мережової ЛТС.

Елементами цієї структури повинні стати і переходи через автошляхи для диких копитних, їх необхідність доведена практикою Західної Європи. Сьогодні при низькій чисельності копитних в Україні їх необхідність не відчутна. Проте при досягненні значної чисельності ці роботи неминучі. Будувати їх доцільно вже сьогодні - адже тваринам необхідний час, щоб звикнути і призвичаїтись до них.

Сьогодні у зв'язку із здійсненням економічних реформ в Україні і впровадженням приватної власності на землю, а згодом, можливо, і на ліси, постане питання про ведення на цих територіях біотехнічних заходів. Хто повинен проводити біотехнічні заходи, хто здійснюватиме контроль? Ці питання, а також окреслені вище, повинні знайти відображення в природоохоронному та мисливському законодавстві України.

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ЕКОНОМІЧНІ АСПЕКТИ ОПТИМІЗАЦІЇ ВЕДЕННЯ МИСЛИВСТВА

Кадастр дичини

Жодна галузь народного господарства не може розвиватися без аналізу своїх сировинних ресурсів. Для мисливства базою управління і планування слугує облік чисельності й добування дичини. Йдеться про необхідність ведення державного кадастру тваринного світу, і як окремого - кадастру дичини.

Стратегія розвитку мисливства окреслює принципові позиції використання ресурсів дичини, але не називає конкретних шляхів, що може вирішити лише кадастр. Кадастр систематизоване зведення даних, у тому числі якісний та кількісний опис об'єктів чи явищ, у деяких випадках з їх економічною (еколого-соціально-економічною) оцінкою. Кадастр містить фізико-географічну характеристику об’єктів, їх класифікацію, дані про динаміку, ступінь вивчення й еколого-соціально-економічну оцінку з додатками картографічних і статистичних матеріалів. Кадастр може мати також рекомендації з використання об'єктів, пропозиції щодо їх охорони, напрями подальшого вивчення та інші дані. Розрізняють кадастри: біоекономічний (біоекономічний морський), водний, детериораційний, земельний, лісовий, природних об'єктів і територій, які особливо охороняються, грунтів, промисловий, рекреаційний, фауністичний, флористичний, еколого-економічний. На сьогодні в світі ведуть кадастри: біологічної продуктивності, біомаси, водний (зокрема, прісних вод), детериораційний (ступені погіршення довкілля), дичини (як об'єкта спортивного полювання), земельний (звід даних про землі різного призначення), кліматичний (кліматичних умов і зокрема - агрокліматичний), ландшафтний (звід даних про ландшафтні структури, естетику ландшафтів), лісовий і лісових ресурсів, медико-географічний, мінеральних ресурсів, територій, які особливо охороняються, мисливсько-промисловий, грунтів, промисловий (до нього входить низка кадастрів), фауністичний, фізичного простору, флористичний, емісійний, енергетичний та ін.

Сьогодні в Україні відсутній як кадастр фауни, так і кадастр дичини. У 1980 р. кадастр тваринного світу був запроваджений (постульований) законом СРСР "Про охорону і використання тваринного світу". В 1981 р. прийнято одноіменний закон УРСР.

Правовим підґрунтям для створення такого кадастру є Конституція України, закон "Про охорону навколишнього природного середовища", Земельний Кодекс України, Лісовий Кодекс України, закон "Про тваринний світ".

Визначально те, що всі дикі тварини є об'єктами права власності українського народу і становлять державний фауністичний фонд. (Проте в жодному із законів не визначене поняття "Державний мисливський фонд"). Конституція України гарантує право користуватися природними ресурсами кожному громадянинові України.

Кадастр має бути створений на національному рівні. Він повинен представляти національні інтереси у сфері охорони, використання і відтворення дичини. В кадастрові переліки (каталоги) фауни мають бути внесені всі види. Це узгоджувалося б зі всесвітньою стратегією охорони природи МСОП (1978 p.), яка передбачає надання однакової уваги видам, котрі охороняються, які під загрозою винищення і тим, які інтенсивно експлуатуються. У п.2 наголошується на необхідності збереження достатньої кількості життєздатних популяцій кожного виду для забезпечення максимальної внутрішньовидової різноманітності.

Принциповими підходами при опрацюванні кадастру дичини є:

1) Розуміння тваринного світу як складової природних ресурсів (зі швидким відновленням). Тварини - це біологічні об'єкти, вони характеризуються в руслі природних ресурсів, з урахуванням їх соціальної, економічної, культурної та екологічної ролі.

2) Визнання того, що використовуються не види загалом, а конкретні популяції, які живуть у різних географічних умовах (геосистемно-популяційний підхід).

3) Ці популяції відносно консервативні, мають різну чисельність і щільність, по-різному зазнають антропо-генного впливу.

4) Диференційований підхід до оцінки тваринного світу і умов його існування. Всередині окремих груп тварин мають бути виокремлені найважливіші види, які мають найбільше практичне значення в даний час. Для найважливіших видів слід складати ґрунтовні характеристики. Так, у групі копитних як найважливіші необхідно виділити такі види, як олень благородний, дика коза, дика свиня.

5) Ступінь моніторингу має бути різним (залежно від стану вивчення об'єктів і їх соціальної значущості).

Інформація, що має входити в кадастрову характеристику виду:

1) про географічне поширення виду в історичному плані (ареал і його динаміка);

2) чисельність і її динаміка;

3) екологічні (зокрема трофічні) особливості виду;

4) господарське використання, зокрема вилучення тварин (відлов, відстріл для різних видів користування: полювання з культурною метою, з науковими цілями, регулювання чисельності);

5) оцінка необхідних місць життя (угідь), сучасний їх стан і перспективи змін екологічних умов, у тому числі оцінка природних і соціальних чинників;

6) статус, який відображає не тільки стан чисельності, а й сучасне соціальне і функціональне значення виду (важливий мисливський вид чи ні тощо);

7) характеристика лімітуючих (межових) чинників для особливо цінних у практичному відношенні видів, де подаються дані про розведення у неволі, оцінюється потенціал до різних форм доместикації та синантропізації;

8) оцінка форм господарського освоєння видів і системи необхідних біотехнічних заходів при цьому;

9) розгляд необхідних заходів охорони;

10) загальна прогностична оцінка.

Зібрану необхідну інформацію доцільно оформляти як кадастрові зведення (у вигляді електронних таблиць).

Пропонуємо три форми кадастру дичини.

Форма 1 |

Форма 2 |

Форма 3

Характеристика угідь |

Біоекологічна характеристика виду |

Економічна характеристика використання виду

Рис. 5.1. Принципова схема організації кадастру дичини

Найважчим питанням, на наш погляд, є організація постійних спостережень (моніторингу) і контролю (тобто контроль кадастровим порядком). Згідно з чинним законодавством і діючими інфраструктурами функції моніторингу за станом фауни в лісах покладено на Міністерство лісового господарства України; функції контролю покладено на сектор охорони тваринного світу в складі відділу з охорони рослинного і тваринного світу при Державній екологічній інспекції.

Зауважимо, що кадастрова оцінка побудована на основі комплексних зведень, тобто сукупності всіх знань, вимагає всебічного розвитку як фундаментальних досліджень (систематики, фауністики, екології, зоогеографії), так і прикладного характеру (мисливство). Це означає, що з часом кадастр буде розширюватися й ускладнюватися.

Напрямами роботи на перспективу мають стати:*

розробка Національної книги тварин, на основі якої повинні формуватися державні кадастрові документи. Книги бажано готувати за окремими групами тварин. Можуть бути створені і регіональні книги тварин. Регіональні кадастрові напрацювання найефективніші. Це первинні блоки, які дають змогу вести популяційний рівень оцінки видів. Державний кадастр дичини, а також і регіональні кадастри доцільно формувати у вигляді геоінформаційних систем (GIS), зв'язаних між собою в електронній мережі. Такий підхід з використанням інформаційних мережових систем дає можливість швидкого збору інформації та її обробки;*

розробка регіональних кадастрів тваринного світу (зокрема дичини) і на їх основі обгрунтування конкретних систем використання тваринного світу та його охорони на місцях (органами місцевого самоврядування), в тому числі адміністративно-територіальний поділ, особливості довкілля, соціокультурне середовище тощо;*

вдосконалювати еколого-географічне районування для тваринного світу України;

домагатися організації при НАН України секції кадастру тваринного світу, в яку б мали ввійти представники всіх зацікавлених відомств. Ця секція мала б паралельно опрацьовувати і мисливський кадастр. Справа в тому, що кадастр є насамперед оцінкою природної системи чи її складових. Функціональних чи галузевих кадастрів природних ресурсів може бути досить багато. Розробка їх не менш важлива і потрібна справа, особливо для конкретних цілей. Зокрема таким має бути мисливський кадастр, над яким мали б попрацювати мисливствознавці.

Не слід розглядати кадастр як догму - встановлену раз і назавжди оцінку того чи іншого виду. Зміна парадигм природокористування, розвиток цивілізації, культури і науки можуть привести до зміни ціннісних орієнтирів людей і суспільства загалом, що так чи інакше позначиться і на кадастровій оцінці.

Ціни на продукцію і послуги мисливства

"Координація в заплутаній системі суспільного виробництва досягається шляхом пристосування грошових цін". Тому зупинимось детальніше на цінах.

У межах прийнятої системи господарювання, яка понад 70 років панувала на теренах нашої країни, вважалося, що головним продуктом мисливства є м'ясо диких тварин (зокрема копитних). На другому місці традиційно були шкіри. Тому і питання цін і їх обґрунтування зводилося до встановлення ціни на м'ясо конкретного виду дичини. Вартість ліцензії на цей вид визначали вартістю м'яса, помноженою на середній вихід його з даної тварини, плюс вартість шкіри. Загалом існувало дві системи: можна було купити ліцензію, тобто зразу заплатити за м'ясо і формування щільності копитних

Нормування щільності і добування головних видів дичини має важливе значення, оскільки від цього залежить правильність впорядкування угідь та визначеня обсягу біотехнічних заходів.

Питанням нормування щільності дичини в Україні не приділялося значної уваги. Нормативи вважалися сталими і непорушними, проте на основі чого вони встановлені, залишалося таємницею. Для прикладу, в сусідній Польщі чи Словаччині, де є подібні угіддя, нормативи щільності копитних набагато вищі, аніж прийняті у нас.

Досвід країн Західної Європи показав, що до нормативів не слід ставитися як до догм, а час від часу слід переглядати, оскільки змінюється довкілля, а отже, змінюються і умови існування тварин. Це ж вимагає адекватних організаційних змін у веденні мисливства. Так, у Словаччині кожних 10 років проводять аналіз і корегування нормативів щільності головних видів мисливської фауни.

Аналіз щільності головних видів копитних на теренах західного регіону України засвідчив, що щільність їх у кілька разів нижча за нормативи, а в деяких випадках - навіть нижча за мінімально допустиму. Якщо досягнення нормативів є неможливим, то, очевидно, нормативи є нереальними. Такий стан справ призводить до того, що "на папері" показують відповідність наявної чисельності до нормативної. Особливо це спостерігалося в 1960-1980 pp. Це було вигідним, оскільки за перевиконання плану отримували премії. Окрім того, чим більша чисельність, тим більше витрат на біотехнію та інші заходи, а отже можна отримати більше дотацій з бюджету.

Проведена нами оцінка ґрунтується на вивченні захисності та мозаїчності угідь, які на сьогодні є єдиними обмежуючими чинниками поширення копитних. На рисунках 5.2 - 5.5 приведено графіки розподілу чисельності відповідно до якості угідь та гіпотетичні криві нормування. При цьому за мету взято збільшення чисельності головних видів копитних удвічі.

Значення коефіцієнта К4, середній розмір лісового біоцентра, га

Рис. Залежність щільності популяції лося від типу просторової структури угідь

Значення коефіцієнта КЗ, відношення площі великих і відносно великих біоцентрів до загальної площі території

Рис. Залежність щільності популяції оленя від типу просторової структури угідь

Значення коефіцієнта К1, кількість лісових біоцентрів на одиницю площі

Рис. Залежність щільності популяції дикої свині від типу просторової структури угідь

Значення коефіцієнта К6, число контурів на одиницю довжини

Рис. Залежність щільності популяції козулі від типу просторової структури угідь

 

Спеціалізація мисливських організацій

Питання спеціалізації мисливських організацій опрацьовані недостатньо і в загальних рисах. Під спеціалізацією мисливських організацій розуміють діяльність з розведення одного або групи видів тварин.

Для мисливської практики доцільно ввести інші означення форм спеціалізації.

Видова форма спеціалізації - повний цикл мисливського виробництва з утримання і експлуатації конкретних популяцій одного чи кількох видів дичини. Види дичини, для яких проводяться всі мисливські заходи, називаються головними. Спеціалізувати мисливство за цією формою найкраще в межах функціональних зон і лісомисливських районів.

Часткова форма спеціалізації - неповний цикл мисливського виробництва з розведення одного чи кількох видів фауни. Прикладами такої форми спеціалізації є ферми дичерозведення кабана, фазанів, перепелів, качок та інших видів з метою випуску їх в угіддя і подальшого полювання. При цьому виконується лише частина повного виробничого циклу - розведення і годівля до певного віку.

К.Татаринов (1973 р) при організації комплексних лісомисливських господарств у певних природних зонах рекомендує передбачити їх спеціалізацію. У кожному з них будуть створюватися оптимальні умови для різних видів мисливсько-промислових птахів і звірів, які заселяють той чи інший район.

Особливу увагу, на думку К.Татаринова, слід приділити зональним видам: для мисливських господарств гірсько-карпатської зони це - поновлення поголів'я глухаря, благородного оленя, бурого ведмедя; у Закарпатті - фазана, козулі, зайця-русака; у Подільській лісостеповій зоні - сірої куріпки і зайця-русака; на Волинському Поліссі - лося, дикої свині, бобра. Дослідник рекомендує провести роботу з інтродукції в Карпатах серни і альпійського бабака. На Поділлі - дрофи, на Поліссі - зайця-біляка.

У нормативно-довідкових матеріалах для таксації лісів України і Молдови (1987 р.), у нормативах типології і бонітування мисливських угідь для рівнинних лісів Полісся і Лісостепу України введені: лось, олень, козуля, лань, кабан. У цих самих нормативах при поданні оптимальної щільності для головних видів мисливських тварин зустрічаємо такі види: лісова і лісостепова зони - лось, олень благородний, олень пантовий, козуля, дика свиня.

Статистичні матеріали мисливського господарства України перелічують такі головні види: лось, олень, дика свиня, козуля[99]. З 1992 р. цей перелік переглянуто і зроблені зміни. До головних належать такі види: зубр, лось, олень благородний, олень плямистий, лань, козуля, муфлон, дика свиня.

У "Положенні про мисливське господарство та порядок здійснення полювання" (1996 р.) головними видами копитних вважаються: козуля, лось, олень благородний, олень плямистий, лань, муфлон, дика свиня.

Як бачимо із зробленого огляду, немає однозначності у визначенні головних видів копитних, не кажучи вже про видову спеціалізацію мисливства. Крім того, зустрічається багато нонсенсів - у перелік головних потрапили малочисельні види або ті, що занесені до Червоної книги і охороняються, або ж види, чисельність яких різко скорочується, а також види на межі ареалу. Відсутність чіткого підходу до визначення напрямів ведення мисливства призводить до того, що в низці випадків за головні беруться ті види, ведення господарства на які аж ніяк не може бути оптимальним.

Спеціалізація мисливства як у межах однієї мисливської організації, так і в межах ЛМР, ЛМО приведе до ефективнішого використання капіталовкладень (передусім у біотехнічні заходи й охорону).

Обґрунтувати напрями ведення мисливства непросто. З одного боку, угіддя повинні бути відповідними, з іншого -повинен бути попит на продукцію мисливства. Окрім того, з усієї сукупності видів дичини, на які є попит і відповідні угіддя, слід вибрати найкращий з можливих варіантів в даних умовах.

В своїх працях ми вже зверталися до питань обґрунтування напрямів ведення мисливства. При цьому, однак, давалися рекомендації для копитних лише на основі відповідності угідь. За допомогою регресивного аналізу описувався зв'язок між структурою угідь і щільністю популяцій копитних, знаходились максимуми функції, і на цій основі робилися висновки про оптимальність угідь для кожного з видів копитних.

Зведені дані про найкраще співвідношення різних категорій мисливських угідь наведено в таблиці.

Таблиця 

Оптимальне співвідношення категорій мисливських угідь для різних видів копитних

Вид копитних |

С.-г. угідь % | 3 них

ріллі, % |

Лісу, %

Лось |

41 |

37 |

59

Олень |

43 |

38 |

57

Свиня |

51 |

46 |

49

Козуля |

71 |

55 |

29

На основі порівняння наявного співвідношення різних категорій мисливських угідь і оптимального ми дійшли висновків про відповідність угідь того чи іншого регіону для того чи іншого виду копитних. Структура угідь визначає лише оптимальну сумарну | ємність, тобто загальну щільність копитних в угіддях. Щоб розв’язати питання спеціалізації, слід взяти до уваги ще й інші особливості ведення мисливства на кожен конкретний вид | копитних: біоекологічні особливості виду (репродуктивний потенціал, участь самиць у розмноженні, оптимальну статеву структуру популяцій тощо), економічні показники (вартість полювання на той чи інший вид). Загалом функція мети має вигляд:

у = f (a, b, c) max,

де а - схема відстрілу,

b - вікова і статева структура популяцій, с - щільність головних видів копитних.

Завдання сформульоване так: "Якою мусить бути схема добування, вікова і статева структура популяцій та щільність кожного з головних видів копитних, щоб економічний ефект був максимальний?" Висунуто низку обмежень. Основним є те, що сумарна щільність копитних в угіддях не повинна перевищувати оптимальну.

Аналізуючи сумарну і межову щільність копитних, розраховану для деяких країн Європи (розділ 1, табл. 1.4) отримали залежність щільності від відсотка лісів (рис. 5.5).

При оптимальній лісистості 37,579 оптимальна сумарна щільність копитних вважається 26,6 особин на тис.га лісових угідь. Межова сумарна щільність - 57,7 особин на тис. га лісів. Параболи для визначення оптимальної і межової сумарної щільності описують формулами:

у = - 0.0289х*х + 2.1721х - 14.208 (оптимальна),

у = - 0.0827х*х + 6.2767х - 61.358 (межова).

Рис Залежність оптимальної сумарної щільності копитних від відсотка лісів у структурі угідь

Розрахунки показують, що в межах Подільського лісоагро-мисливського району та Волинської височини доцільно спеціалізувати ведення мисливства на козулю; в районі Малого Полісся, Розточчя і Опілля - на дику свиню і козулю.

Регуляція вікової і статевої структур популяції копитних