Реферат на тему: Володимир Антонович - Біографії, автобіографії, особистості - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему: Володимир Антонович. План Вступ. 1. Біографія Володимира Антоновича. 2. Володимир Антонович та його значення для краєзнавства. 3. Історична школа Володимира Антоновича. Висновок. Література. Вступ Володимир Антонович відіграв позитивну роль в становленні і розвитку краєзнавчих осередків Правобережної України. Зокрема, 1892 року його було обрано почесним членом авторитетного в країні "Подільського церковного історико-археологічного товариства" (такої честі були удостоєні з учених акад. у 1891 р. і акад. М. Грушевський у 1919 p.). Антонович бував на сіданнях цього товариства, передав до його музею чимало літератури й старожитностей. Антонович також сприяв заснуванню 1893 року в Житомирі "Волинського церковного історико-археологічного товариства" і в 1900-1901 pp. - Товариства дослідників Волині. Одночасно Антонович був вихователем і настановником фундаторів Подільського краєзнавства , волинського - , волинського і київського - Миколи Біляшівського та підтримував постійні зв'язки з місцевими дослідниками Йосипом Роллє, Миколою Явоворовським, Созонтом Лобатинським (м. Кам'янець-Подільський), (м. Гайсин на Вінниччині), Іваном Шиповичем (м. Вінниця), Михайлом Теодоровичем (м. Кременець), бароном Федором Штейнгелем (м-ко Городок на Рівненщині), Орестом Фотинським (м. Житомир та ін. Оцінюючи творчу співпрацю Антоновича з краєзнавцями, в "Трудах Подольского церковного историко-археологического общества" (1911, вип. XI) писав: "Володимир Боніфатійович був дуже уважний до провінційних трудівників... довір'я В. Б-ча, доброзичливість і готовність допомогти тому, хто бажав працювати в галузі історії і археології, були на диво. Це була благородна, виняткової доброти людина". Отже, завдяки копіткої наукової праці й подвижництву Антонович вніс значний вклад в розвиток історичного краєзнавства на Поділлі, Волині й Київщині, став кого фундатором загалом в Правобережній Україні. 1. Біографія Володимира Антоновича 30 січня 1834 р. у с. Махниця на Житомирщині народився Володимир Боніфатійович Антонович, український історик, етнограф, археолог, археограф. Закінчив медичний та історико-філологічний факультети Київського університету. У 1861 році приєднався до так званих „хлопоманів”, обґрунтувавши ідеологію цього напрямку в статті „Моя сповідь”. В.Б.Антонович був одним із засновників Київської громади. З 1878 року – професор російської історії Київського університету, голова Історичного товариства Нестора-Літописця в Києві. В.Б.Антонович – організатор археологічних з’їздів на Україні, автор понад 300 наукових праць з історії, археології, етнографії. Серед них найбільш відомі праці, присвячені історії козаччини, “Монографии по истории Западной и Юго-Западной России”, “Археологическая карта Волынской губернии” (1902 р.), де зроблений детальний опис археологічних пам’яток Волині. Брав участь у підготовці до друку багатотомного “Архива Юго-Западной России”, разом з М.Драгомановим видав „Історичні пісні малоруського народу”. Помер 21 березня 1908 року. 2. Володимир Антонович та його значення для краєзнавства Становлення вітчизняного краєзнавства припало на другу половину ХІХ - на початок XX ст. і зв'язане, насамперед, з активною діяльністю в цій галузі видатного історика, археолога, народознавця України Володимира Антоновича. Плідна науково-археографічна праця Антоновича по виданню в другій половині XIX ст. "Архива Юго-Западной России" спрямували його головну увагу на дослідження Правобережної України і особливо таких її регіонів, як Київщина, Волинь і Поділля, що зіграло позитивну роль у розвитку з цих місцевостях історичного краєзнавства. Перш за все, зусиллями Антоновича (особисто підбирав матеріали, редагував у 1863-1902 рр. дев'ять томів) та його колег і учнів (М. Іванишев, І. Каманін, Ф. Левицький, М. Грушевський, М. Довнар-Запольський) по виданню 35-ти томного "Архива Юго-Западной России (1863-1914) був систематизований і опублікований з супровідними статтями і коментарями так необхідний сьогодні великий за об'ємом й унікальний за своїм змістом документальний архів Правобережної України ХІV-ХІХ ст. До найбільш цінних зібрань Антоновича актів, люстрацій, мемуарів даного археографічного серіалу варто віднести "Акти, що стосуються заселення Південно-Руського краю" (АЮЗР. - К., 1867. - Ч. ІV. - Т.1), "Акти про міста" (Там же. - К., 1869. - Ч.V. -Т. І), "Акти про гайдамаків" (Там же. - К., 1846. - Ч. ІІІ. - Т. 3-4), "Акти про економічні та юридичні відносини селян у XVIII ст." (Там же. -К., 1870. - Ч. V. - Т. 2) та ін. Водночас у 60-90-і роки XIX ст. Антонович опублікував ряд монографій, науково-популярних книг і статей, в яких з одного боку глибоко відображена історія Правобережної України з найдавніших часів до ХІХ ст., а з другого, - закладені основи історичного краєзнавства на Київщині, Волині й Поділлі. Особливою популярністю серед дослідників і краєзнавців й до нині користуються книги Антоновича "Нарис історії Великого князівства Литовського" (1878), в якій вперше найбільш ґрунтовно розглянуто питання загарбання Литвою Волині і Поділля в ХІV ст., "Монографії з історії Західної і Південно-Західної Росії" (1886), "Дослідження про міста Південно-Західної Росії" (1870), "Дослідження про гайдамаків за актами Південно-Західного краю" (1893), "Нарис стану православної церкви в Південно-Західній Росії" (1864), "Старожитності Південно-Західного краю" (1893), "Історичні діячі Південно-Західної Росії в біографіях і портретах" (1885) тощо. Цей далеко не повний перелік назв видань свідчіть про досить широке коло тем і проблем з історії Київщини, Волині й Поділля, над якими працював Антонович, керуючись у своїй методології філософією позитивізму та загальнодемократичними засадами. В своїй творчості він не обминав полемічних і дискусійних аспектів щодо формування української народності й нації, походження багатьох міст Правобережної України, проблем демографії, етнічних взаємин культуртрегерської місії польського панування на цих землях. У 70-90-ті роки ХІТ ст. Антонович провів чимало наукових відряджень, археологічних обстежень і польових досліджень на Київщині, Волині й Поділлі, під час яких співпрацював з місцевими краєзнавцями, визначав тематику вивчення краю і залучав до своєї наукової історичної школи. Так, 1883 року Антонович здійснив наукову подорож по річці Дністер в межах сучасних Хмельницької і Вінницької областей, в ході якої звернув увагу на печери Середнього Подністров'я, провів у 1890-1891 pp. в них дослідження і опублікував статті "Подорожні нариси Поділля" (1884), "Про скельні печери на березі Дністра" (1894) та "Бакотський скельний монастир" (1891). Таким чином він започаткував археологічне вивчення Поділля як краєзнавчими осередками, так і центральниим науковими установами України. Одночасно Антоновичу належить першість відкриття неолітичних пам'яток біля с. Вижва, Ново-Угрузьке на Волинському Поліссі тa ряду інших на Житомирщині і Київщині, провів розвідки і розкопки по вивченню слов'яно-руських міст Луцька, Володимира-Волинського, Світязя, Житомира, Києва та багатьох інших. Внаслідок він видав такі актуальні й досі базові для історичного краєзнавства книги, як "Археологічні знахідки і розкопки в Києві і Київській губернії" (1879), "Археологічна карта Київської губернії" (1895) і "Археологічна карта Волинської губернії" (1901). Крім того, під науковим керівництвом Антоновича мого учень опублікував (1901). 3. Історична школа Володимира Антоновича. Для історичної науки зразком об’єктивності стали праці В.Б.Антоновича, які ґрунтувалися на точному і незаперечному архівному матеріалі. Якщо не брати до уваги постійну обережність, з якою В.Антонович робив висновки, то стане зрозумілим, чому його історичні праці завжди були значним явищем у науці і користувалися безсумнівним авторитетом. І тільки поява нових матеріалів, зазначав І.М.Каманін, могла б видозмінити висновки В.Антоновича, та й то другорядні, основні ж були ним установлені міцно 5. Він вбачав у науці те високе, чисте знання, звільнене від усяких сурогатів, що служить вірним підґрунтям прогресу. Тому В.Антонович ретельно оберігав науку від різного зовнішнього впливу, від всього того, що принижує її і робить рабинею найгірших інстинктів людини. Повна відсутність усякої тенденції, критичне ставлення до джерел і літератури, сувора об’єктивність і обережність у висновках були тими рисами, які характеризують і лекції, і наукові його праці, і прямо випливають із його душевного складу. Дослідники творчості В.Антоновича звертали увагу на “занадто підкреслену наукову об’єктивність і безсторонність” історика, на те, що він “дуже рідко і в надзвичайно обережній, ледве помітній формі давав відчути свої загальні погляди, свою філософію української історії”. Так, О.Єфименко стверджувала, що “в розвідках Антоновича завжди зберігається рівновага і гармонія між ідеєю і фактом”, і, як позитивне, відзначала, що він ніколи не дає готової ідеї. Але факти під мистецькою рукою історика укладаються в такій ясній перспективі, так логічно і струнко, що ідея явища вимальовується з найбільшою виразністю. В.Б.Антонович був далекий від замилування українством, від ідеалізації, гри на патріотичних почуттях. Він завжди й неухильно відстоював об’єктивізм, закликаючи підкорювати йому особисті почуття дослідника: “Только историк, глубоко верящий в могущество своего народа, в его силы, в его будущность и духовную мощь, не остановится устранить то, что хоть и иногда и приятно патриотическому чувству, но не выдерживает строгой критики... Настоящий историк знает, что история — это народное самопознание, и что чем больше внести в него света, правды и науки, тем выше, моральнее, а значит и могущественее становится данный народ; духовные силы развиваются не от создания фантастических тенденциозных образов, а от трезвого и прежде всего правдивого понимания своего прошлого”. Вже стала традиційною думка про те, що у XIX-XX ст. в Україні діяли “Київська школа істориків-документалістів” В.Антоновича, народницька школа М.Грушевського. Крім цього в Україні (Київ, Харків, Одеса) також існували і діяли інші історичні школи (Д.І.Багалія, М.В.Довнар-Запольського, М.Є.Слабченка). В еміграції виникла державницька школа, фундаторами якої були В.Липинський, С.Томашівський і Д.Дорошенко. При цьому зазначимо, що суперечок щодо існування цих шкіл майже не виникає, бо це загальновизнаний факт. Історик М.В.Довнар-Запольський зробив одну з перших спроб визначити основні атрибути історичної школи: напрям майбутніх праць в плані визначення їх мети і теми; визначення наукового методу в тій чи іншій мірі — ідейного розуміння наукового завдання. Тут вчений виділяв проблему першочергового значення: наскільки органічно праці учнів пов’язані з науковою діяльністю вчителя і чи становлять їх праці щось загальне, що може визнаватися як наукова школа, чи ці праці носять випадковий характер. У зв’язку з цим М.В.Довнар-Запольський вважав, що заслугою В.Антоновича, як основоположника першої в Україні історичної школи, є збудження наукової діяльності учнів (наприклад, праці Ляскоринського, Іванова, Голубовського) щодо свідомого наслідування мети і монографічної розробки історії за областями. Учні В.Антоновича розробляли теми, які були окреслені в читаннях їхнього професора. Спільність ідейного змісту всіх робіт учнів В.Антоновича (за винятком одного з них, праці якого пронизані економічною точкою зору на історичний процес) проявляється в тому, що для них основний зміст історичного процесу — соціальний процес. Визначаючи значення ідейних і концептуальних засад київської історичної школи, створеної В.Антоновичем, необхідно зазначити, що загальний зміст української культури й національної свідомості висував потребу наукового синтезування історичного процесу українського народу і якнайширшої популяризації історії України. Засновник наукової школи В.Антонович приваблював дослідників, перш за все як людина і вчений: “Незвичайний розум, величезна ерудиція, рідкісний критичний талант, надзвичайно широкий загальний розвиток поєднувалися в ньому з незвичайною добротою, делікатністю почуттів, скромністю, привітливістю, вражаючою працездатністю. В той же час любов до рідного краю і народу, послідовне світосприйняття, надзвичайна толерантність, стійкість у переконаннях і чесність у всіх діях доповнюють ті душевні якості, якими (В.Антонович — авт.) відрізнявся”. Володимир Антонович, за висловом Д.Дорошенка, став однією з найбільших фігур нової української історіографії, “справжнім її Нестором, як його справді називають”. Хоча, зауважує Д.Дорошенко, В.Антонович завжди уникав узагальнюючих висновків і широкого синтетизму, що не раз ставилось йому в докір, наприклад М.Драгомановим і М.Грушевським, за те, що всю свою увагу, весь свій надзвичайний критичний талант звернув він на аналіз окремих історичних явищ українського минулого, окреслених певним часом і місцем. І в цьому аналітичному обробленні окремих партій української історії, проведеному з усією строгістю наукового досліду головна вага праць Антоновича. До В.Антоновича історія українських земель була покрита, в багатьох випадках, товстим шаром легенд і побічними для науки сумішками, що з одного і того ж питання, навіть джерела, часто давали діаметрально протилежні свідчення, відповідно різнилися національними таборами. В.Антонович і тут ішов тим же строго науковим шляхом, очищаючи істину від шкідливих їй нашарувань і не допускаючи навіть тіні якого-небудь національного шовінізму. Його, як дослідника минувшини, не дуже цікавила зовнішня історія самої держави, воєн, більш чи менш блискучих перемог, дипломатичних стосунків. Він звертає основну увагу на внутрішню історію, на суспільні форми, їх виникнення та розвиток, на життя міст, селянства, шляхти, на походження та розвиток козацтва, на умови, що викликали гайдамацькі рухи, на становище та життя православної церкви, на хід колонізації. «І в цій українській історії він, — зазначає М.Кордуба, — здебільшого був піонером, він перший орав досі нетиканий переліг”. Саме інтерес до такої проблематики в дослідженні історичного минулого українського народу дає змогу переконатися, що В.Антонович це тип революціонера, скоріше культурника-поступовця, народника і демократа з ідеєю демократичної рівності і політичної свободи. Своїм народницьким світоглядом він, на думку Б.Крупницького, наближався до Костомарова, але ідеологічні основи у них різні: на зміну романтикові прийшов в особі Антоновича реаліст. Хоча М.Костомаров в 60-х роках уже мав славу “найбільшого історика України”, але Антонович, вважав С.Томашівський, звернув “на себе увагу новим полем і новою методою досліду, новими поглядами й результатами”. В.Антонович на значній джерельній базі започаткував нову національно-демократичну концепцію історії України. Виявивши в українському суспільстві традиції і принципи общинності, рівноправності і демократизму, разом з тим визначив їх як провідну особливість всього історичного процесу в Україні. На противагу панівним поглядам російської та польської історіографії на історію України, як на складову частину російської чи польської історії, на широкій базі різнопланових документальних джерел переконливо доводив самобутність багатовікової історії українського народу. Ця концепція отримала подальшу грунтовну розробку в працях його учнів та послідовників, насамперед М.Грушевського. Говорячи про історичну школу В.Антоновича, зазначає І.Гирич, треба, очевидно, розрізняти два поняття: власне школу і напрям. Перше значно ширше і включає всіх учнів В.Антоновича без огляду на їх ідеолого-історіософські переконання і не обмежується лише істориками-обласниками (М.Дашкевич, П.Голубовський, І.Линниченко, А.Стороженко, М.Довнар-Запольський, І.Павловський та ін.). Друге — кількісно вужче і включає лише тих істориків, які поділяли і продовжували народницькі, у національно-державному ключі, суспільно-політичні погляди вчителя, тобто, належали до істориків української історіографічної концепції (М. та О.Грушевські, Д.Багалій, І.Каманін, М.Вовк-Карачевський, О.Левицький, Н.Молчановський, В.Щербина, Л.Добровольський, В.Ляскоринський, В.Домацький та ін.). Хоча В.Антонович відстоював народницько-демократичні підходи до висвітлення історії України, але “народницька” позиція щодо українського історичного процесу не доводила його, як зазначав М.Грушевський, до “національної виключності, переоцінювання “народних святощів” і легковаження загальнолюдською культурою” 51. Важливо те, що, міцно стоячи на виважено-наукових підвалинах, В.Б.Антонович “не возвеличував нашого народу, не робив з нього “месії народів”. Такий концептуальний підхід не втратив актуальності для сучасних дослідників. Адже нашими постійними супутниками не раз були і часом стають патріотичні емоції, безкритичні захоплення і натхненний гіперболізм, коли на фоні безмовності серйозної науки процвітає любительство, втішні для патріотичної душі чутки про те, що мало не всі великі люди світу, від міфічного Геракла до історичного Гарібальді, були українського походження. Вражає своєю різноманітністю сфера наукових інтересів В.Антоновича, яка охоплює власне історію, археографію, археологію та етнографію. При цьому вчений не йшов уторованими стежками, а вніс у кожну з перелічених галузей нові, свіжі ідеї. Учений, на думку М.Довнара-Запольського, заслуговує почесне місце у всіх названих галузях знання, які відрізняються щодо матеріалу, так і до методу його опрацювання, безперечно, заслуговує уваги з боку наступних поколінь. Користуючись місцевим архівним матеріалом, який стосувався минулих подій, В.Антонович міг повідомляти такі деталі про історичних діячів, яких неможливо було знайти у великих державних архівах Петербурга, Москви, Варшави. Він відтворював у живому, художньому викладі своїх монографій буденне домашнє життя місцевих станів зі всіма їх стражданнями і боротьбою за збереження своєї народності і предківської віри. Можливо захоплення В.Антоновича життям місцевих станів дало привід Д.Багалію називати свого вчителя провінційним, обласним істориком у кращому значенні цього слава. На думку Д.Багалія, В.Антонович виступив представником документального напряму в розробці історії південно-західної Росії. А дослідник О.Гермайзе конкретизував: ”З Антоновичевих часів закріплюється в нашій історіографії оця нова традиція документалізму”. Традиції документалізму, закладені В.Антоновичем, передбачали постійне введення нових архівних матеріалів, використання статистичних даних та актових матеріалів (наприклад, учений подавав статистичні таблиці про становище українського селянства); відхід від емоційного етнографізму та поетизування; позитивізм; реалістичне висвітлення історичних процесів не як “мертвих фактів минувшини”, а як прояв суспільного організму нації. Неоціненним є внесок В.Антоновича в розвиток археології. Не потрібно забувати, що археологія довго, а в деякій мірі і тепер залишається, як прийнято висловлюватися, наукою “аристократичною”, як для проведення розкопок, так і для складання колекцій і вимагає значних коштів; а відомо, що багатство не завжди, на жаль, поєднується з істинно науковою підготовкою, яка вимагає наявності суворого наукового прийому і знайомства з цілим рядом допоміжних наук, без яких успішне заняття археологією неможливе. Займаючись археологією, В.Антонович також проявляв велику обережність у судженнях. Мабуть, недаремно російський дослідник, граф, голова Московського археологічного товариства О.С.Уваров скаржився, що “этот хитрый хохол что-то знает, но не хочет говорить”. В.Антонович мав свого роду науковий “нюх”, який, будучи набутком особливого природного дарування, посилюється великим практичним досвідом; такий дар іншим людям не передається. На думку Д.Дорошенка, В.Антоновича можна вважати одним з творців української археології як науки. Перед В.Антоновичем української археології, як науки, зовсім не було, зауважує М.Кордуба. Були лише аматори-археологи, котрі через невміння проводити розкопки понищили чимало пам’яток та поширювали зовсім неправдиві поняття, які в науку вносили чимало баламуцтва. Тому Антонович мусив тут промощувати зовсім нові шляхи, будучи одночасно ремісником-антикварієм і будівничим-синтетиком. Крім цього, сучасний дослідник М.Брайчевський зауважує, що в Україні і, зокрема, в Києві впродовж ХІХ століття працювали археологи досить різні за ступенем фахової підготовки та хистом: починаючи від скарбників та аматорів, як К.Лохвицький, А.Ставровський, або лихої слави поручник Аненков (засуджений за жорстоке ставлення до кріпаків) і кінчаючи В.Хвойко, якого цілком можна вважати засновником наукової української археології. В.Антонович підготував цілий ряд українських істориків, які працювали під його керівництвом. Він ніколи, як зазначає М.Кордуба, не нав’язував нікому свої погляди, але вміло звертав увагу на ту частину нашої історії, що потребувала більш грунтовного опрацювання. Тому-то й студенти В.Антоновича своїми історичними працями (проф. Грушевський, Голубовський, Линниченко, Багалій та ін.) заповнювали передусім ті прогалини в нашій історії, яких Антонович не “встиг заткати”, а які треба було “заткати”. Стиль праць В.Антоновича характеризується лаконізмом, чіткістю і послідовністю, навіть певною сухістю без особливих претензій на художність викладу. А інтерпретація поодиноких джерельних відомостей та комбінування фактів прихована від погляду читача, і він, як правило, виступає лише з репродукцією явища чи події. Звідси його постійне прагнення звести зміст до найпростішої форми. Аналітична частина досліджень В.Антоновича переважно закрита, натомість синтетичний бік висувається на перший план, кладеться в його основу. Не водячи читача по всіх лабіринтах дослідницької думки, а розкриваючи перед ним уже готовий результат, він видає його за щось цілком об’єктивне, хоч висновки ці не раз і не два збудовано на чисто суб’єктивних поглядахПодібний підхід, наприклад, знайшов своє цілковите втілення в преамбулі до однієї з найпопулярніших праць історика — “Бесіди про часи козацькі на Україні”. В.Антонович не належав до того типу істориків, які, як підкреслював М.Грушевський, ставили питання і давали на них повну відповідь на основі наявних джерел. На багато з них за обставин безпощадної цензури В.Антонович і не мав змоги відповісти згідно з наявним фондом знання і своєю совістю науковця. Деякі тези В.Антоновича були проявом “контроверсійні гіпотези”. В оцінці ролі цього історика досить слушним є міркування П.Соханя про те, що В.Антонович, як кожний видатний діяч і вчений, був сином своєї епохи. Далеко не всі його концепційні положення позбавлені помилковості. Це стосується, насамперед, його висловлювань про “бездержавність українського народу”, про те, що український народ в силу історичних та інших умов, як етнос, нібито “не прагнув до державності, а задовольнявся чужою “готовою державою”. Державу він, взагалі, розглядав (ймовірно під впливом ідей Прудона) як “неминуче зло”. В.Антонович у певній мірі ідеалізував народні маси, дотримувався народницького розуміння українського історичного процесу і певним чином спрощував його. Відомо, що за ці та інші погляди В.Антонович піддавався критиці представниками так званого державницького напряму в історіографії (Д.Дорошенко, В.Липинський та ін.) Від своїх окремих попередніх поглядів, зокрема в питаннях походження козацтва, В.Антонович, як відомо, сам відмовився. Що ж до концепції про бездержавність українського народу, то В.Антонович, по-перше, як свідчать його праці, все ж таки симпатизував державницьким устремлінням Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка, Івана Мазепи (що визнає й історик Д.Дорошенко), а по-друге, вважав, що спочатку народ мусить досягти певного рівня культури, а вже потім боротися за державу (тут він однодумець з М.Драгомановим). Політичну роботу без культурних підстав історик вважав за “будову на піску” (це, до речі, і тепер звучить актуально). Очевидно, щоб реально оцінити ставлення В.Б.Антоновича (як, до речі, й інших представників народницької течії) до державотворчих процесів в українському суспільстві, при історіографічному дослідженні проблем державотворення необхідно чітко розрізняти, на думку В.М.Матях, два поняття: ідея державотворення та державотворення як історична реалія. З точки зору останнього навряд чи можна заперечувати сприйняття В.Б.Антоновичем Української козацької держави ХVІІ-ХVІІІ ст. як реально існуючого факту. В своїх працях: “Содержание актов о козаках на правой стороне Днепра (1679-1716)” (К., 1868), “Коротка історія козаччини” (К., 1991), “Про козацькі часи на Україні” (К., 1991) учений обгрунтував погляди на державний лад і внутрішній устрій Гетьманщини; розглянув атрибутику та функції гетьманської влади; охарактеризував наслідки діяльності для долі України окремих її носіїв, як-от гетьманів Б.Хмельницького, П.Дорошенка, П.Тетері, І.Мазепи та ін.; дослідив соціальний устрій молодої української держави. Найвищим мірилом справедливого державного устрою В.Антонович вважав принцип всеукраїнського демократизму, покладений в основу суспільного устрою Запорізької Січі Висновок Слід звернути увагу на величезний вплив В.Антоновича на визначення шляхів подальших наукових досліджень цілого ряду українських істориків. Більшість із них ще студентами Київського університету за його пропозицією та при постійній допомозі писали праці з малорозроблених питань, що стосувалися не тільки історії України, а й історії Литви, Білорусії, Росії. Так сформувалася відома “Київська школа” В.Б.Антоновича. Хоча у свій час С.Томашівський термін “Київська школа” визнав — “анахронізмом, або недорозумінням”, так як автор усвідомлював його лише в “буквальному розумінні”М.Довнар-Запольський зауважив з цього приводу, що С.Томашівський не пояснює свого розуміння школи, але, очевидно, в його уявленні з терміном школи поєднувалося розуміння такої форми розробки наукових питань, яка зв’язує самостійність наукової думки, можливо, навіть гальмує розвиток науки. Дослідники, зокрема В.Данилевич, вважали це за спробу применшити значення В.Антоновича і радили з цього приводу не полемізувати. З відомої “Київської школи” В.Антоновича вийшли визначні українські історики: Дмитро Багалій, автор капітальних праць з історії Слобідської України, фундатор Харківського українського історичного осередку; Іван Линниченко, фундатор Одеського українського історичного осередку; Митрофан Довнар-Запольський автор численних праць з історії України, Білорусі й Великого Князівства Литовського, Микола Дашкевич, Петро Голубовський, а також, Василь Ляскоринський, Олександр Грушевський, Василь Данилевич, Олександр Андріящев, Петро Іванов, Ніканор Молчановський, Василь Вовк-Карачевський та ін. В історії М.Драгоманов не соромився вважати себе учнем Антоновича і йшов його слідами, хоч і давав його висновкам нове висвітлення і досить відмінний практично-політичний вжиток. А Михайло Грушевський вважається кращим учнем В.Антоновича 74. Сам же Володимир Антонович став образом і символом своєї доби. Це той унікальний випадок, коли ім’я далеко переростає саму людину, її конкретну діяльність і значення. Символ функціонує незмінно, навіть після фізичної смерті його безпосереднього носія, він присутній у різноманітних сферах людської свідомості, він є прапором, осердям, зразком, що збирає навколо себе адептів і послідовників, спонукає їх до дії. Закономірно, що В.Антонович мав безліч учнів, а створена ним “Київська школа” славна не тільки своєю разючою кількістю вчених, але і багаточисленними науковими силами, які знайшли визнання, розуміння і підтримку не тільки в Росії, але і в Західній Європі. Література Див.: Брайчевський М.Ю. Вступ до історичної науки. — К., 1995. — С. . Вернадский В.И. О науке. — С. . Див.: Винар Л. Михайло Грушевський: історик і будівничий нації: Статті і матеріали. — Київ, Нью-Йорк, Торонто, 1995. — С. . Див.: Український історичний журнал. — 1993. — №1. — С. , 158. Див.: Третя Академія пам’яті Володимира Антоновича. 11-12 грудня 1995 р. м. Київ: Доповіді і матеріали. — Ч. 1. — Київ, 1996. — С. 199. Цит. за: Ульяновський В., Короткий В. Володимир Антонович: образ на тлі епохи. — К., 1997. — С. 101. Див.: Чернихівський Г.І. Українські літописи ХVІІ-ХVIII ст. у творчості М.Драгоманова // Український історичний журнал. — 1993. — №4-6. — С. . Драгоманов М. Положение и задачи науки древней истории // Драгоманов М.П. Вибране. — К., 1991. — С. 9-80.
1 2 3 4 5 Категория: Біографії, автобіографії, особистості \| Добавил: Aspirant (01.07.2014)
Просмотров: 2825 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: