Реферат на тему: Роман Мстиславич - Біографії, автобіографії, особистості - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему: Роман Мстиславич. Переповідаючи історію Київської Держави, головне ж з часу, відколи вона почала хилитися до упаду, ми чимраз частіше стрічалися з західно-українськими князями, що їх діяльність виходила поза межі їхніх волостей і, так чи інакше, впливало на хід і уклад загальноукраїнської політики. Зчаста ми мусіли згадувати князів Ростиславичів головною ж Василька Теребовельського, Володимира Володаревича, Ярослава Осмомисла з галицьких, та Давида Ігоревича й Романа Мстиславича з волинських князівств. Особливо помітною була на тлі загально-української політики тих часів постать останнього князя. Бо й справді небуденною особистістю був Роман Мстиславич, творець Галицько-Волинської держави, якому тільки передчасна смерть не дозволила відіграти роль Володимира Великого чи Ярослава Мудрого. Уславлений герой давньої Русі, полководець і рицар, державний діяч і дипломат Роман оспіваний не лише в літописах, а й у фольклорі. Зберігся навіть цикл билин присвячених цьому князеві. Так само як билини про Володимира Великого, билини про Романа Мстиславича малюють його ідеальним князем, захисником своєї землі. Роль, яку відігравав на Русі Роман, прозваний у народі Великим, чудово ілюструють слова звернення до нього співця „Слова о полку Ігоревім": А ти буй Романе, і ти Мстиславе! Мисль одважна Покликає вам розум на діло, Високо плаваєш ти, Романе, В подвигах ратних, Як той сокіл на вітрі ширяючи, Птицю долаючи одвагою. Маєте ви залізні нагрудники Під шоломами латинськими. Тай не одна країна гунська, Литва ще й ятвіги, Деремела й половці Списи свої покидали А голови переклонили Під тими мечами булатними! Цей дещо гіперболізований образ переможця багатьох країн і народів відбиває, хай у поетично-узагальненому вигляді реальну постать давньоруського володаря, на долю якого випало чимало битв і походів, дипломатичних перетрактацій та міжнародних угод. Сухі та короткі часом свідоцтва вітчизняних літописів та іноземних хронік дозволяють історикам простежити життєвий шлях одного з видатних діячів Київської Русі, принаймні значну його частину. Щож вирушимо і ми сторінками джерел почавши, з найпершої згадки про нашого героя. Роман був сином польської княжни Агнеси, дочки Болеслава, прозваного кривоустим, і волинського, київського великого князя Мстислава Ізяславича, правнука Володимира Мономаха. Здається він на поч.50-х pp. XII ст. Коли Мстислав на недовгий час став київським князем (1167-1169рр), виникла можливість для початку політичної кар'єри його юного сина. Під 1168р. Київський літописець скупо занотував: „Прислали новгородці до Мстислава, просячи у його сина ,і той дав їм Романа" .Проте проти цього Андрій Боголюбський запротестував війною. Він вислав свого сина на Київ і зруйнував його без пощади. Властолюбне й гоноровите боярство Новгорода Великого запросило на престол сина київського князя хіба що за традицією: з часів Володимира Святославина там сиділи старші нащадки загальноруських володарів. Та був, здається, в тому запрошенні й тверезий політичний прорахунок. Мстислав не вважався сильним князем, його влада на Русі оспорювалася іншими князями, йому було не до порядкування в Новгороді. І якщо такі розрахунки існували вони швидко справдилися. Наступного року Мстислав Ізяславич втратив велико-князівський пристіл і відступив до Володимира-Волинського, спадкового володіння зачатків Мономаха, звідкілля він ще якийсь час безуспішно намагався повернутися до Києва. Його спроби були марними, а й це знало новгородське боярство. 1170р. воно, як делікатно висловився новгородський літописець, "Вказало шлях князеві Роману", тобто вигнало. У тяжку годину втрати Новгорода юний князь отримав звістку про смерть батька у Володимирі він негайно прямує у Волинь і надовгі три десятиліття робиться волинським князем. Його життя у тихому і провінційному Володимирі мало відоме історикам .Дрібний по суті удільний князь не привертав уваги літописців. Тому історикам залишається з малою часткою ймовірності лише реконструювати обставини й перебіг Романового правління у волинському князівстві. Цей буде нашим наступним кроком на шляху життя і діяльності Романа Мстиславича. Виходячи з дій Романа після того, як він став великим галицько-волинським князем, можна припустити, що він у роки нескінченного(як, певно йому самому здавалось)волинського сидіння створив власну модель державного управління. Праправнук Мономаха з юних літ зрозумів , що корінь сильної князівської влади криється в незалежності від земельної аристократії. Тому він поволі послідовно обмежує сваволю бояр, придушує феодальну опозицію. Польський історик ХУст. Ян Длугош з якогось давньоруського джерела дізнався, що Роман приборкав духовного князя-володимирського єпископа, котрий чинив опір його централізаторським заходам. Певна річ, подібно до інших князів , Роман спирався на бойову, віддану йому дружину. Але на відміну від інших володарів він дбав і про забезпечення своїм заходам більш широкої суспільної підтримки. Тому князь орієнтувався на середні і вищі верстви міського населення багатих волинських міст. Це дозволило Роману зміцнити центральну раду в князівстві, піднести його економічну ,а від так - і військову міць. Вже в другій половині 80-х pp. XII ст. Волинський князь зміг розпочати боротьбу за об'єднання Волинської землі з Галицькою, зрозуміло під власною рукою. Така його діяльність об'єктивно сприяла суспільному поступові, бо в розпалі феодальної роздробленості об'єднавча політика відповідала бажанням абсолютної більшості давньоруського суспільства, вимогам його економічного, політичного й культурного розвитку, головне ж - потребам захисту державних кордонів від зазіхань з боку західних сусідів, та кочовиків з Причорномор'я. , Лише на схилі XII ст. У 1199 р., Романові вдалося утвердитися в Галичі, який він оголосив стольним градом новоствореного Галицько-Волинського князівства, З тієї пори літописи й західні хроніки докладно розповідають про могутнього сюзера одного з найбільших і найсильніших давньоруських князівств. Однак Романова слава переможця полонених ханів бере свій початок ще в тій частині його життя, коли він був скромний волинським князем. Вірні своїй звичці писали лише про сильних світу, в якому вони жили, літописці замовчали перший переможний похід Романа проти половецьких хані. Дізнались вчені про нього твору візантійського сучасника, знаменитого історика Німіти Хоні ата, а також із скупих звісток кількох західноєвропейських хроністів. Один з них патетично писав, що Роман здійснив низку походів у степ, “зупинив половецькі нещастя”. Та звернемось до більш докладних розповідей Німіти Хоні ата. 11197 чи 1198 р. (точнішої дати візантійський історик не подав) половецькі хани вдерлися у дунайські землі Візантії, спустошили їх і наближалися вже до Константинополя. Столиця імперії опинилась під загрозою. Але раптом на ворога в тилу вдарив руський князь Роман і завдав йому нищівної поразки. Половці в паніці почали тікати. Візантія була врятована. Давньоруські літописці знають про два наступних походи Романа Мстиславовича до половецького степу, які він здійснив уже будучи великим галицько-волинським князем, - у 1202 й 1204-му рр.. Вони повідомляють, що 1202 р. Половецькі орди як завжди несподівано вдерлися на Переяславщину й Південну Київщину. Певно Роман заздалегідь довідався про напад кочовиків, тому що з дружиною й загонами підвладних йому бояр своєчасно перебрався ближче до південної межі Руської землі. Коли половці поверталися додому, Роман наздогнав їх за р.Россю, розбив і відібрав награбоване й полонених. А лютої зими 1204 р. Князь зібрав південноруських володарів і стрімко пішов до Половецького степу, розгромив військо ханів і повернувся додому із здобиччю і визволеними з полону руськими людьми. Галицький книжник у посмертній похвалі Романові, наслідуючи найліпші зв’язки середньовічного красного мистецтва, патетично писав, що цей князь “кинувся був на поганих мов лев, був сердитий, мов рись, і нищив їх, неначе крокодил, і переходив землю їх, мов орел, був хоробрий неначе тур”. Історики гадають, що на схилі 90-х рр.. ХІІ ст. Роман втрутився в війну між Візантією й половцями, на прохання її уряду. Напевне, між ним та імператором існувала союзницька угода. Справа не обмежилася одноразовою допомогою. Дружні взаємини тривали й далі. Про це свідчить посольство Романа до Візантії на чолі з Твердятою Остромиричем, яке бачив у Царгороді 1200 р. новгородський паломник Добриня. Приязні стосу4нки Романа з візантійським імператорським домом були добре відомі на русі та а її межами. Інакше не можна пояснити “кілька легенд”, що виникли навколо імені цього князя та членів його родини. Так Ян Длугош у ХV ст.., залежні від нього польські історики ХVІ ст. Та український Гутинський літопис ХVІІ ст., що після здобуття учасниками ІV христового походу Константинополя 1204 р. Візантійський імператор Олексій Ангел утік у Галич до князя Романа, котрий прийняв його з великою честю. Ця легендарна версія досі у шані серед істориків та філологів-русистів; її зокрема підтримують російські академіки Д.Лихачов та Б.Рибаков. Певна річ, взаємини з Візантією становили одну з домінант у зовнішній політиці Романа Мстиславовича. Однак проза життя змушувала його приділяти ухвалу більш буденним стосункам із західними сусідами, що завжди були не від того, щоб поласувати багатим шматком Романової держави. Князь узяв участь у міжусобній боротьбі між претендентами на загальпольський престол синами Казимира справедливого та їхнім дядьком Мєшком. Згідно розповіді польського хроніста Кадлубка, у кривавій битві на р.Мозгаві 1196 р. Допомога Романа Казимировичам вирішила справу на їхню користь. Майже одночасно Роман Мстиславович завдав вирішальної поразки племенам ятвягів – ось чому автор “Слова о полку Ігоревім” оспівав перемоги Романа над “Литвою”! Агресивні ятвязькі князьки постійно зазіхали на західні землі Галицько-Волинської Русі. Як оповідає Київський літопис під 1198 р., волинський князь “ходив на ятвічів мститися, бо вони воювали на його волость”. За цими скупими словами криється грандіозна перемога Романа над ятвязьким союзом племен. пам’ять про здобутки князя 1198 р. Зберігалася в наступних поколіннях. Польський хроніст ХVІ ст. Мацей Стрийковський доніс до нас народний переказ про те, що Роман запрягав ятвягів у плуги. А пізній рос. “Докладний літопис” додає до цього: “один лихвин, що в плузі тягнув, навчившись руської мови, сказав: “Романе, Романе, худим живеш, Литвою ореш”. Фалькпористи знають, що мотив запрягання переможених у плуги є одним з найбільш поширених у давньоруському та й узагалі світовому фольклору. Навряд чи Роман орав на полонених ятвягах. Але цей легендарний1 переказ відбив велетенський розмах його перемоги над хижими ятвязькими князями. Утвердження в галичі й створення романом могутнього Галицько-Волинського князівства висунуло його на одне з перших місць у князівській ієрархії Русі. Роман розуміє це і, прагнучи до об’єднання південної Русі, заявляє свої права на Київ. 1202 р. Він відібрав стольний град Русі у Рюрика Ростиславовича й посадив там людину з свого оточення: удільного волинського князя Інгвара Ячрославовича Луцького. А наступного року захопив Київ в послав туди посадника, воліючи залишитись на галицькому столі. До історії Романа Мстиславовича увійшов не лише як сміливий воєн та вмілий полководець. Йому належать авторство “доброго порядку” на Русі, тобто припинення міжкнязівських чвар і організацій центральної влади у федеративній Давньоруській державі. Російський історик ХVІІІ ст. В.Татищев переказав зміст Романового проекту, запозичений, слід гадати, з давньоруського джерела, що не дійшло до наших днів. “Добрий порядок” Романа зводився до однієї умови: у випадку смерті київського володаря нового великого князя повинні обрати шість князів: суздальський, чернігівський, галицько-волинський, смоленський, польський і рязанський. “Якщо ж хтось із князів розпочне війну поти іншого, - писав роман Мстиславович, - то великий князь київський разом з місцевими князями його судить і приборкує. Якщо ж на когось війною прийдуть половці, угорці, поляки, чи інший народ і сам той князь не зможе боронитися, тоді великому князеві, погодивши це з удільними князями, належить послати допомогу від усієї держави”. Поряд з цим у проекті додержання “доброго порядку” на Русі Роман пропонував перешкоджати дальшому дробленню князівств і запропонувати майорат: передавати владу й князівство старшому синові. А не ділити землі між усіма синами, як чинилось тоді. Якби пропозиції про були прийняті, це могло б загальмувати процеси політичного дроблення Русі, сприйняти об’єднавчим процесам. Однак всі інші значні руські князі відмовилися приїхати на з’їзд, щоб обговорити Романів проект. Одні вигадували різні причини, ніші прямо заявили, що такого “одновічно не було”, а значить, і не має бути. Хто знає якими були б дальше дії Романа Мстиславовича щодо об’єднання південоруських земель, якби розвивались його стосунки з іноземними державами. Адже в останні роки життя він встановив тісні взаємини з Візантією. А також з іншою світовою імперією Германією. Сама є його смерть. Як вважає дехто з істориків, сталася через втручання до найвищих сфер світової політики. 1205 р. Роман загинув неподалік польського м.Завихоста, під час походу проти малопольського князя Лєшка Краківського. Загинув він випадково, наштовхнувшись під час рекогносцирування на польський роз’їзд. Однак в історіографії існує вірогідна, на наш погляд, версія, що Роман з військом лише проходив через Польщу на Захід. Французький хроніст ХІІІ ст. Абрек з Труа, запевняє. Ніби 1205 р. Роман ішов до Саксонії. Його слова, а також коротка звістка Гельбаршхадської хроніки, що 1203 р. (дата явно не точна0 германському імператору Оттону допомагали слов’яни, дали можливість припустити, що запальнйи Роман втрутився у боротьбу за корону Германської імперії, підтримував гегенштауфенів проти Вельфів і напав на союзника останніх Лешка Краківського. Якщо прийняти цю думку, то масштаби міжнародної політики князя незмірно зростають. Як би там не було, Романа в розквіті сил не стало. Галицько-Волинське велике князівство. Здавалось, таке могутнє й непорушне, відразу стрімко пірнає в пучину феодальної роздробленості. Як усі великі діячі минулого, Роман прикував до себе не тільки увагу сучасних та пізніших літописців, але став героєм народної традиції та усної словесності. Галицько-Волинський літопис називає Мстислава – Великим, та дає йому виїмковий у нас титул “царя і самодержавця всієї Русі”. Поза тим в’яжеться з іменем Романа традиція про його ревність для православ’я й неменшу жорстокість проти поконаних ворогів – бояр, яких він “видушував мов пчоли” та литовців, що він їх мав запрягати в плуги – “орати Литвою”. Щодо Романової ревності до православ’я й ворожість до католицизму, то це навряд чи було можливо в князя, сина польської княжни вихованого при західно-європейських, а отже католицьких дворах. Правда, як союзник німецького короля Пилипа, він виступив проти папи Інокентія ІІІ, що “мегем св. Петра” помагав Вельфам. Але ця кампанія мала наскрізь політично-династичне підґрунтя й з католицтвом чи православ’ям не мала нічого спільного. Наздвичайно перебільшеною є традиція про виняткову жорстокість Романа. Поте те, з якими симпатіями вітали його кияни та як обожнювали володимирські бори, ми переконуємося з автентичних джерел. Тому то православну ревність як і жорстокість Романа слід скласти до архіву легенд, створених йог політичним супротивниками. Про князя Романа та його родину збереглася ціла низка пісень, опрацьована вченими Безсоновим, Ждановим (російські). Та Костомарів, Антонович, Потебня, Драгоманів (українські). Поза тим у московській народній поезії заціліли сліди первісно-українських пісень про литовські напади на Романові землі та його жінку Рюриківну. Як творець з’єднаної Галицько-Волинської держави, має Роман виняткове історичне значення. “Політична злука двох ворожих собі країн, Галичини й Володимирії, це епохальний факт в історії України – перше втілення загальноукраїнської, державної ідеї проти пансуризму, що його. В міру занепаду Києва, чим раз виразніше репрезентували суздальського – московські князі”. (С.Томашівський). в перших роках свого володіння галицько-волинстким престолом, Мстиславович досяг того . що Всеволод суздальський змушений був погодитись з його політичною перевагою на українському півдні. Нажаль коротке (шесатилітнє) володіння Романа не змогло закріпити як слід його “доброго порядку” й убезпечитись перед внутрішніми потрясіннями, та зовнішніми завірювами. Ти у голичі високім Куріпко на престіл сів Ти грізний, відважний воїн, Пострах був для ворогів. Затремтів перед тобою Гордий половецький хан, Та й Польщі й далекій Литві Ти завдав чимало ран. Ти могутньою рукою Аж до Києва досяг – Всі князі тобі скорились І на твій клялись стяг І тому в народі нашім Твоя пам’ять ще живе: “Про Романа, того пана, Про дитятко мізинне...” План І. Вступ ІІ. Роман Мстиславович – видатний держаний діяч: а) походження; б) шлях до престолу; в) Р.Мстиславович – галицько-волинський князь; г) походи Романа; д) взаємини з Візантією; е) смерть Романа. ІІІ. Роман Мстиславович в історичний традиції. ІV. Значення діяльності Романа. V. Література.
1 2 3 4 5 Категория: Біографії, автобіографії, особистості \| Добавил: Aspirant (02.07.2014)
Просмотров: 2638 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: