Реферат на тему: Поняття про ідеальне. О. Ольжич - Біографії, автобіографії, особистості - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему: Поняття про ідеальне. О. Ольжич. Поета Олега Ольжича знають сьогодні на Україні завдяки процесу морально-етичного оздоровлення суспільства, коли почали повертатися на свою Батьківщину письменники і поети української еміграції 30-х років ХХ ст. Загальне зацікавлення долею і творчістю О. Ольжича розбивається об мур парадоксу: його доробок і понині лишається незнаним. В більшій чи меншій мірі це стосується і таких митців, як Є. Маланюк, Ю. Дараган, Л. Мосендз, Ю. Клен, О. Лятуринська, О. Стефанович, О. Теліга та інші. Усім їм судилося жити і творити далеко за межами Батьківщини, усіх їх, починаючи 30-ми роками, назагал, не цитуючи й рядка з написаного затаврували як “ворогів народу”. Популярність імені Олега Ольжича безперечна. Це, мабуть, і тому, що він був сином славного, відомого всій Україні поета Олександра Олеся. Народився Олег Ольжич в 1907 році в Житомирі. В 1923 році разом з матір’ю – Вірою Антонівною Кандибою переїхав до Берліна, де тоді перебував його батько – Олександр Іванович Кандиба – найвизначніший на той час поет України О. Олесь. Незабаром родина Кандиб переїхала з Берліна до Праги, а згодом поселилася в Горніх Черношицях (поблизу Праги). До 16 років свого життя Ольжич жив на Україні, був свідком великих і драматичних подій. Не раз він потім із зворушенням згадував свій рідний Житомир і середньо шкільне навчання в Пущі-Водиці біля Києва. В той час, коли батько О. Олесь проживав за кордоном, Олег з матір’ю дуже бідували. Хлопець часто ходив на далекі села вимінювати за різні речі картоплю і муку. Інколи він у сніговій і холод ніс на плечах тяжкий мішок, щоб прохарчуватися в час післяреволюційної розрухи. Але, незважаючи на це, він охоче і пильно вчився, був винятково здібний. Ще бувши дитиною, Олег чудово малював і виявляв здібності до музики, граючи на піаніно і скрипці. Ще тоді він написав п’єску з козацьких часів, на три дії, і сам її ілюстрував. Склавши успішно 1924 році у Празі гімназіальну матуру (іспит зрілості в середній школі), Ольжич інскрибується на філософський факультет славного Карлового Університету, де слухав лекції і брав участь у семінарах Любомира Нідерле, Альбіна Стоцького, Антона Матейчіка та інших чеських вчених. Згідно з його автобіографією, яка знаходиться в архівах Карлового Університету, головним предметом його навчання була передісторична археологія та історія мистецтва. Одночасно Ольжич, як багато інших українських студентів Карлового Університету, навчався також в Українському Вільному Університеті в Празі, дипломи якого визнавались тоді не тільки в Радянській Україні, але і в усій Європі. Там він слухав доповіді відомого археолога Вадима Щербаківського, історика мистецтв Дмитра Антоновича, істориків Дмитра Дорошенка і Василя Біднова. Олег любив мандри і природу. Одного літа разом ще з одним товаришем він об’їхав велосипедом мало не цілу Німеччину, а такі простори, як наші Карпати були знайомі йому до подробиць. Вдруге побував Ольжич на Закарпатті під час угорських подій 1939р. Тоді він там був за дорученням українського революційного підпілля. В бурхливих подіях тих часів, він там із групою січовиків, які зі зброєю в руках боролися за волю Карпатської України, був ув’язнений. Лише щасливий випадок врятував йому життя. В 30-х роках Ольжич був у Празі головним організатором різних свят, роковин, літературних вечорів і академій. Олег, звичайно, планував програми з відповідним репертуаром, дбав про додержання належного настрою і рівня імпрези. Якийсь час він керував студентським авангардним театром. В літньому семестрі 1928-29 року Ольжич захистив докторат з археології в Карловому Університеті. Темою дисертації була “Неолітична мальована кераміка Галичини”. Вона базувалась на дослідженні керамічних пам’яток трипільської культури, які зберігались у львівських і краківських музеях. Зразу ж після докторату О. Кандиба-Ольжич на пропозицію професора В. Щербаківського був іменований асистентом на кафедрі археології Українського Вільного Університету. Це, а також праця в археологічному відділі Чеського Національного Музею в Празі (1926-1932рр.), вповні відповідала науковим зацікавленням Ольжича. Досвід вченого-археолога він набував на різних археологічних розкопках і працюючи в музеях Чехословаччини, Галичини, Австрії, Югославії. Участь в міжнародних археологічних симпозіумах і конференціях, а також безпосередня праця на терені розкопок здобули йому незабаром ім’я першорядного спеціаліста зі слов’янської археології. В 1937р. була видана його перша монографія, яка висунула його в ряди передових археологів того часу. Свідченням цього були його лекції, що їх він читав у Гарвардському Університеті. Дбаючи про організацію українського наукового життя за кордоном, він разом з іншими науковцями засновує там Український Науковий Інститут Америки. За редакцією Д-ра Кандиби-Ольжича в 1939р. в Празі вийшов збірник наукових праць цього інституту. В ньому з’явилися праці з різних ділянок науки, що свідчить про всесторонні зацікавлення О. Ольжича. Свої праці з археології він публікував в українських, чеських, німецьких, югославських та англійських виданнях. Бібліографія наукових праць О. Ольжича ще не завершена. Поки що вона охоплює 30 монографій, 8 рецензій на праці інших археологів. Деякі з них не втратили свого наукового характеру й донині. Отже, перш ніж стати поетом О. Кандиба-Ольжич був загальновизнаним археологом. Можна з певністю сказати, що за нормальних умов життя і праці з нього би виріс вчений світового рівня. Першим невеличким друкованим твором Ольжича було дитяче оповідання “Рудько”, що його він видав у Празі 1928р. під псевдонімом О. Лелека. Дуже шкода, що Ольжич, який так любив природу і звірят, в жанрі дитячої літератури далі не продовжував. Крім псевдонімів О. Ольжич, О. Лелека, Олег Кандиба ще вживав – М. Запоточний, Д. Кардаш, К. Костянтин. У поезії переважав О. Ольжич. Поетичний талант Олег успадкував по батькові, хоч шляхом його поетики він свідомо не пішов. Однією з причин – різниця смаків поколінь. Не сприяла цьому і атмосфера Ольжичевого середовища, найчастіше ділового і наукового. Модерна чеська, польська, німецька та інша західна поезія схиляла його більше до поезії раціональної. Лірична поезія була чужою вольовій натурі, яку він у собі виховував. Знайомство з Є. Маланюком, Л. Мосендзом, Ю. Кленом та іншими кращими поетами української діаспори ще більше викликало в нього нехіть до розчуленої лірики, спрямувало його до поезії інтелектуальної і вольової, спроможної виховувати цілісну натуру і сильний характер. Ще більше посилили ці тенденції Ольжичеві археологічні поїздки до Галичини, яка в міжвоєнному періоді була під владою Польщі. Складну і напружену атмосферу галицького революційного підпілля поет художньо увіковічив у поемі “Городок 1932”. Перша Ольжичева збірка “Рінь” (1935р.) є аполітичною. Загалом в ній переважають мотиви праісторії людства, античної Греції і Риму, схоплені не тільки ерудицією, але й інтуїцією вченого-археолога і історика. В них для поета не так важлива зовнішня декорація давніх епох і культур, як розвиток людини, ріст її соціальної суті, її звичаїв, нахилів, ментальності і моралі. Хоч би про що Ольжич не писав, що б не хотів відтворити, у всьому в образах, ситуаціях, мові і т. д. – відчувається знання історії людства, його епох і катаклізмів, виразна перевага історичного мислення. В одному невеличкому вірші він уміє з давноминулого, яке дано “аж правнукам узріти” перескочити до сучасності. У вірші “Пройшли культурні фенікійські дні” оживає доба залізного Риму, але й тут невмолимий час згризає “граніти легендарної епохи”. Зі сторінок всесвітньої історії людства Ольжич вибирає особливо ті, які стверджують зміну епох і володінь, занепад культур і імперій, химерну долю завойовників. Досить виразно цю тему розкрито в невеличкій поемі “Ганнібал в Італії”. Найсильніше виявив О. Ольжич своє історіософічне мислення у вірші “Був же вік золотий”, де подано стислу характеристику чотирьох основних епох людської історії. У вірші “Робітня” поет закликає поетів в часи великих катаклізмів бути учасниками подій. Друга збірка поета “Вежі” (1940р.) метафоричністю своєї назви визначає вершини духовності, яка породжує енергійне рішення і дію, кличе до героїзму. З цього погляду Ольжича можна назвати революційним романтиком. Поняття героїзму в Ольжича включає сильний духовний заряд, здатний оновити і оздоровити світ покори і рабства. Ціла друга збірка присвячена революційній боротьбі за права і честь рідного народу. Поема “Городок 1932” написана 1933р., читається як героїчна хроніка. Це реквієм жертвам тогочасного терору. Одночасно – це і вболівання над політичною несвідомістю мас, критична переоцінка діянь, пересторогою для майбутніх поколінь. Цикл “Незнаному воякові” (1935р.) складає другу частину “Вежі”. Тут розкрита історія галицького революційного підпілля. Як І. Я. Франко в своєму “Мойсеї”, так і Ольжич засуджує в українському житті опортунізм і угодство старшого консервативного покоління, проголошує єдино вірний шлях боротьби. Тридцять дві частини циклу пронизані цим поривом. Третя Ольжичева збірка “Підзамча” (1946р.) була видана після його трагічної смерті. Цією збіркою Ольжич найбільше схиляється до неокласики. Особливо близькі до неї такі вірші, як “Шякунтала”, “Сонна Венус”, “Голландський образ”, “Диліжанс”, “Мокреція”, “Данило”. В них відчутна гармонія думки і почуття, урівноваженість настрою. Про поезію Ольжича можна сказати, що це поезія високої культури. Вона вимагає від читача певної ерудиції, знання історії, філософії, мистецтва. Неокласика більшості віршів збірки “Підзамча” випливає теж із кількох місяців родинного щастя поета і вченого. О. Ольжич літом 1943 року одружився з Катериною Білецькою, старшою дочкою професора Леоніда Білецького. Кілька десятиліть Ольжичевих віршів, які не ввійшли до розглянутих збірок зберігається в рукописах. Заслугою Ольжичевого друга, Олега Лащенка, вийшло 1956р. в Нью-Йорку сумарне видання трьох збірок поета. З’явилися про нього спогади, праці про нього як археолога, поета і громадянина, вийшла бібліографія його праць. Більш повне видання поезії О. Ольжича, доповнене вже позазбірковими віршами і циклами, вийшло в Чикаго 1969р. Його впорядкував поет Т. Курпіта. Ольжичева художня спадщина кількісно невелика, але дуже значима своїм духовним зарядом, вольовою напруженістю проекції майбутнього його рідної України. Творчість цього поета і вченого характеризується шириною тем і сюжетів, починаючи з праісторичних часів і кінчаючи нашою сучасністю. Феномен Ольжича, як людини, поета і вченого тільки в сукупності, в тісному зв’язку з його трагічною смертю. О. Ольжич загинув 9VI–1944р. від рук гестапівських катів у фашистському концтаборі Саксенгаузен. Будучи організаційно пов’язаним із протифашистським підпіллям, він, як український патріот і вчений, що свого часу викладав слов’янську археологію в Америці, був під зірким оком гестапо. Зі спогадів очевидця – теж політв’язня – можна узнати, що звістка про смерть Ольжича громом вдарила по всіх в’язнях. Британці, французи, поляки та інші висловлювали своє співчуття і схвилювання. Непохитну вірність ідеї, що нею горів О. Ольжич усе своє молодече життя, засвідчив він своєю героїчною смертю. Кожна чесна людина низько хилить голову над жертвою, що її приніс цей талановитий поет і вчений на вівтар своєї Батьківщини. Про смерть таких борців, як Олег Ольжич, сказав болгарський поет Христо Ботєв: “Хто за волю життя віддав – той не вмирає!”
1 2 3 4 5 Категория: Біографії, автобіографії, особистості \| Добавил: Aspirant (02.07.2014)
Просмотров: 504 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: