Реферат на тему: «Петро Григоренко: бунтівний генерал» - Біографії, автобіографії, особистості - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему: «Петро Григоренко: бунтівний генерал». Дисидентський рух у СРСР – одна з найяскравіших сторінок боротьби за свободу. Розповідаючи про нього, неможливо не згадати Петра Григоровича Григоренка, українського генерала, який присвятив своє життя боротьбі за права кримських татар. Петро Григоренко народився 16 жовтня 1907 року в с. Борисівка Приморського району Запорізької області, його родовід бере початок від запорізьких козаків. У 15-річному віці він переїхав на Донбас [4, c.117]. Там він працював слюсарем, зчіплювачем вагонів, кочегаром, машиністом. Був активним комсомольцем, потім вступив у ВКП(б). З 1931 р. – професійний військовий, закінчив Харківський політехнічний інститут (1929-1931), у 1934р. – інженерний факультет Московської військово-інженерної академії ім. Куйбишева і Академію генерального штабу. У 1939-1943 рр. служив на Далекому Сході, брав участь у боях на Халхін-Голі, був поранений. У 1943-1945 роках Петро Григоренко – учасник Великої Вітчизняної війни, командир дивізії, був двічі поранений. Закінчив війну у званні полковника. Був нагороджений орденом Леніна, двома орденами Червоного Прапора, орденом Червоної Зірки, орденом Вітчизняної війни та шістьма медалями [7, c.16]. У 1945-1961 роках Петро Григорович працював на викладацькій і науковій роботі у Військовій академії ім. М.В. Фрунзе у Москві. У 1956 році він отримав звання генерал-майора. У 1959 р. був призначений керівником першого в СРСР факультету військової кібернетики [8]. Петро Григоренко став кандидатом воєнних наук, а у серпні 1961 р. закінчив роботу над докторською дисертацією. Усього Петро Григорович став автором 83 наукових робіт з воєнної історії, теорії та кібернетики [6]. Вперше зі своїми дисидентськими поглядами Петро Григоренко публічно виступив 7 вересня 1961 р. при обговоренні нового Статуту партії на партконференції Ленінського району м. Москви, напередодні ХХІІ з'їзду КПРС. Він критикував сталінізм, політику М.Хрущова, корупцію у вищій владі, закликав до демократизації, прозорості партійної номенклатури, поверненню до ленінізму. Григоренка позбавили депутатського мандату, але він продовжував турбувати партійне керівництво. Тоді у 1961 р. його усунули від викладання у Військовій академії, оголосили сувору догану по партійній лінії "за політичну незрілість" і перевели служити на Далекий Схід начальником штабу армії [7, c.16]. Це не зупинило Петра Григоровича, який у засланні надіслав у газету критичний памфлет, реалізуючи своє право звертатися до ЦК КПРС. Не отримавши відповіді, він у 1963 р. у Москві створив Спілку боротьби за відродження ленінізму, до якої увійшли його сини, їх університетські товариші й деякі офіцери. Спілка випустила 7 листівок, які були поширені у Володимирі, Калузі, у військах Ленінградського та Середньоазіатського округів; у Москві Петро Григоренко сам роздавав примірники робітникам на прохідній заводу «Серп і молот». Темами листівок були бюрократичне переродження радянської держави, його каральна політика по відношенню до власного населення. 1 лютого 1964 генерала Григоренка заарештували. На першому допиті, який проводив голова КДБ В.Семичастний, йому запропонували «розкаятися» й уникнути суду. Коли генерал рішуче відмовився, то був звинувачений за статтею 70 КК РСФРР, але потім направлений до Інституту загальної та судової психіатрії, де його визнали неосудним з діагнозом «паранойяльний розвиток особистості, що виник в особистості з психопатичними рисами характеру» [7, c.16]. У липні 1964 року Петро Григорович був направлений на примусове "лікування" в Ленінградську спеціальну психіатричну лікарню, а 29 серпня того ж року постановою Ради міністрів СРСР позбавлений усіх нагород, пенсії, розжалуваний у рядові та виключений з партії. 22 квітня 1965 року, після падіння Хрущова, Григоренка звільнили з діагнозом «одужав», але він не міг навіть влаштуватися на роботу – працював вантажником, сторожем, екскурсоводом, майстром у будівельному управлінні. В цей час він зближується з московськими інакодумцями – Володимиром Буковським, Сергієм Писаревським, Олексієм Костеріним, Олександром Гінзбургом, Анатолієм Якобсоном, починає отримувати «самвидав». У 1967 році Петро Григоренко виступив з професійним аналізом причин поразок Червоної Армії на першому етапі радянсько-німецької війни у написаному ним історично-публіцистичному памфлеті «Приховування історичної правди – злочин перед народом», що був відповіддю на статтю Г.Деборіна та Б.Тельпуховського, яка піддала гонінню книгу О.М.Некрича «1941. 22 червня» [9, c.13]. Ця робота П. Григоренка була масово розповсюджена у "самвидаві" та принесла йому широку популярність. Наприкінці 1968 р. Григоренко пише працю «Про спеціальні психіатричні лікарні (дурдоми)», яка увійшла до книги Н.Горбаневської «Полудень» [7, c.17]. В цей же час Григоренко, завдяки О.Костеріну, долучається до боротьби кримськотатарського народу за повернення на батьківщину, у Крим. 18-19 травня 1944 року органами влади СРСР було депортовано понад 230 тис. кримських татар, половина з яких загинула на шляху до резервацій або вже там від нестерпних умов життя [8]. Спочатку кримські татари обмежувалися петиціями до вищого керівництва СРСР, які передавали делегації у Москві. У вересні 1967 року в Ленінабаді відбувся нелегальний з'їзд активістів кримськотатарського руху. Його лідери навели контакти з ліберальною інтелігенцією у столиці СРСР – прибічниками правозахисного руху (в чому значну роль відіграв Петро Григоренко). Масовість та організованість руху змусили президію Верховної Ради СРСР прийняти 5 вересня 1967 р. прийняти щодо кримських татар найбрехливіший і найлицемірніший указ, який ніколи не був утілений в життя та навіть заперечував саме існування цього малого народу [3, c.292]. Звичайно, він не вдовольнив прагнення татар, які продовжували боротьбу, одним з очільників якої був О.Костерін. Його працю «Малі та забуті», присвячену малим народам, високо цінили у дисидентських колах. 7 березня 1968 р. кримські татари винайняли кафе «Алтай» для святкування 72-ліття Олексія Євграфовича. Але напередодні в нього стався інфаркт, тому Костерін делегував на святкування Петра Григоренка і свою дружину Віру Іванівну. На святкуванні, де були присутні близько 250 кримських татар, майже ніхто не знав Григоренка [5, c.253]. Але промова, з якою виступив генерал від імені Олексія Костеріна, спричинила небувалий резонанс, вона миттєво стала відомою завдяки «самвидаву» у нас та за кордоном. Вона радикалізувала весь кримськотатарський рух, надихнувши його новими силами, припинила безглузде звертання до партії, принципів ленінізму. Григоренко закликав перейти до рішучих вимог, виступити єдиним фронтом разом з іншими гнобленими народами. Після цієї промови над Григоренком встановили таємний нагляд. 10 листопада 1968 р. помер Олексій Костерін. На похороні, який перетворився у демонстрацію татар, інгушів, чеченців, Петро Григоренко проголосив блискучу промову. Після неї у Петра Григоровича відбувся обшук, під час якого на квартирі генерала правоохоронці намагалися затримати Мустафу Джемілєва, провідника кримськотатарського руху [5, c.255]. Тим часом у Ташкенті готувався процес над 10-а кримськотатарськими активістами, затриманими ще у серпні 1968 р. у м. Чирчику. Петро Григоренко виїхав до Ташкенту, де його заарештували 7 травня 1969 року і висунули звинувачення по статті 190-1 КК РСФРР. У зв'язку з цим арештом 20 травня 1969 року на одних зі зборів дисидентів було ухвалено звернення у Комітет прав людини ООН і створено ініціативну правозахисну групу, першу в СРСР. Григоренка до жовтня 1969 року тримали у СІЗО КДБ Узбекистану, згодом перевели до Черняхівської спеціальної психіатричної лікарні (Калінінградська обл.), а 19 вересня 1973 року перевели до 5-ї московської психлікарні вільного типу в с. Троїцьке [2]. Семен Глузман, лікар-психіатр Київської станції швидкої допомоги, за допомогою адвоката Софії Калістратової та письменника Віктора Некрасова провів заочну незалежну судово-психіатричну експертизу, яка довела повну нормальність генерала. Не зважаючи на це, Григоренко вийшов із лікарні лише 26 червня 1974 року. Жорстокий режим не зламав його, і він знову розпочинає правозахисну діяльність. Петро Григоренко виступав на захист Мустафи Джемілєва, підписав колективну заяву проти цькування академіка А.Сахарова, підписав «Відкрите звернення» до XXV з'їзду КПРС з вимогою політичної амністії, критикував Конституцію СРСР [6]. В середині травня 1976 р. він разом із Оленою Боннер, Анатолієм Марченком, Юрієм Орловим та іншими правозахисниками створив Московську Гельсінську групу з дотримання прав людини в СРСР, перша заява якої стосувалася кримських татар. 9 листопада 1976 року П. Григоренко, М. Руденко, І. Кандиба, Л. Лук'яненко, О. Мешко та інші – усього 11 чоловік – створюють Українську Гельсінську групу. Але вже у 1977 року арештовують учасників Гельсінських груп: Ю. Орлова, А. Щаранського, О. Гінзбурга, М. Руденка, О. Тихого. У лютому 1977 року Петро Григоренко пише статтю «Наші будні, або Розповідь про те, як фабрикуються кримінальні справи на радянських громадян, що виступають на захист прав людини» про переслідування КДБ Гельсінських спілок [7, c.17]. Петро Григоренко не був заарештований через украй важкий стан здоров'я – він потребував негайної операції. У листопаді 1977 року він вилітає на лікування спочатку до Західної Німеччини, а потім до США, за умови, що гебісти впустять його назад, якщо він не робитиме політичних заяв [6]. Його зустрічали українська, кримськотатарська демонстрації, представники інших народів, але Григоренко відразу оголосив, що не буде говорити на політичні теми, тому що хоче повернутися на батьківщину. Однак,незважаючи на це, 10 березня 1978 року був оголошений прийнятий ще 13 лютого указ Президії Верховної Ради СРСР, підписаний Л.Брежнєвим і Г. Георгадзе, про позбавлення Петра Григоровича громадянства і заборону повертатися. Дізнавшись про це, Григоренко ридав, не тому, що йому було погано в Америці – він полюбив цю країну і її народ, – а тому, що бажав продовжувати боротьбу [5, c.263]. У США Григоренко за власним бажанням пройшов психологічну експертизу, яка вкотре довела повну відсутність у нього будь-яких психічних хвороб. Знаходячись у вигнанні, Петро Григоренко продовжував правозахисну діяльність – став закордонним представником Української Гельсінкської групи. У 1979 році виступав на Сахарівських слуханнях, проведених у Вашингтоні [8]. Петро Григорович підтримував тісні зв’язки з українською та кримськотатарською громадами в США. У 1981 році випустив книгу спогадів «В підпіллі можна зустріти тільки щурів», перекладену багатьма мовами і розповсюджену спочатку у «самвидаві», а вже 1990 році видану в СРСР у журналі «Зірка» під назвою «Спогади» [9, c.23]. В еміграції Петро Григоренко продовжував громадянську діяльність. Його другом був Генрі Кіссінджер, генсекретар США. Він і його дружина Зінаїда Михайлівна звернулися до Рональда Рейгана, президента США, з проханням сприяти звільненню Мустафи Джемільова. Це відбулося за кілька тижнів до смерті Григоренка, коли він уже був прикутий до ліжка. Помер Петро Григоренко 21 лютого 1987 року. Похований на українському цвинтарі Баунд Брук у Нью-Джерсі. Генерала ховали у парадній формі, з усіма відзнаками, офіцерськими почестями; труна була вкрита українським прапором. У його могилу кинули грудку української землі. У 1993році Григоренко був реабілітований. Його ім'ям названі проспект у Києві і вулиці в Криму, 17 травня 1999 року у Сімферополі за ініціативи кримськотатарського меджлісу йому відкритий пам'ятник, а у 2004 році площу навколо пам'ятнику назвали його іменем [7, c.17]. У його честь випущена іменна монета [9]. Петро Григоренко обезсмертив своє ім'я тим, що ніколи не думав про свої шкурницькі інтереси, а завжди безкорисливо боровся проти пригноблення будь-яких народів, захищав права людини в умовах тоталітарної держави, пережив роки переслідувань і цькування, але залишився незломленим, взірцем для борців за справедливість. Література Генерал-правозахисник (Петро Григоренко) // Григоренко П. Спогади (фрагмент) // Хроніка. – 2000. – №34. – С. 291-304. Демиденко Т. Український генерал в обороні кримських татар (П. Григоренко) // Слов'янський збірник. – Випуск 4. – Полтава: Слов'янський клуб. – 2005. – С. 116-121. Джамільов Мустафа. Петро Григоренко та кримсько-татарський національний рух // Політологічні читання. – 1994. – №4. – С.251-267. "Не кожна нація має таких видатних синів. І не так їх багато у кожної нації…" (До 100-річчя від дня народження Петра Григоренка) // Обертас О. Дисидентський генерал. 100 років тому народився Петро Григоренко // Українська культура. – 2007. – №4 (967). – С. 44-48. Петро Григоренко // Петровский Л. П. Дон Кихот ХХ века: генерал П. Г. Григоренко // Кентавр. – 1995. – №3. – С. 12-27.
1 2 3 4 5 Категория: Біографії, автобіографії, особистості \| Добавил: Aspirant (07.07.2014)
Просмотров: 1059 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: