Реферат на тему: Болбочан Петро Федорович - Біографії, автобіографії, особистості - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему: Болбочан Петро Федорович. Болбочан Петро Федорович Зміст · · · · Петро Федорович Болбочан Народився с. Геджев (Гиждево), Помер Країна , Приналежність Звання полковник Командування командир другого куреня Окремого Запорізького Загону Петром Фемдорович Болбочамн (* — † ) — український військовий діяч, . [] Біографія Петро Федорович Болбочан народився 5 жовтня 1883 року в селі Геджев (Гиждево) (нині село ). Син священика. В році закінчив Кишинівську духовну семінарію. року закінчив піхотне юнкерське училище, Під час навчання у ньому організував український гурток для поширення рідного слова. Під час — 38-го Тобольського полку. Нагороджений орденом за виявлену хоробрість. [] Армія Української Народної Республіки Після революції Болбочан активно розпочав організацію українських військових частин і допоміг у формуванні з частин російської армії. Сформував з добровольців 5-го корпусу Південно-Західного фронту російської армії . 22 листопада Петра Болбочана призначено командиром полку. На початку грудня 1-й Український полк був ліквідований з наказу корпусного солдатського комітету, що перебував під контролем більшовиків. Незважаючи на опір Болбочана, полк було роззброєно, а — підірвані та розбиті гарматами. Значна кількість українців загинула. У січні року, напередодні більшовицької окупації столиці, П. Болбочан і частина старшин з великими труднощами дісталися Києва. Хоча офіційного дозволу не отримав, формує військовий підрозділ — Республіканський курінь. На чолі цього куреня П. Болбочан взяв участь у придушенні більшовиків у столиці. Невдовзі Республіканський курінь реорганізовано у 2-й Запорізький піший курінь та приєднано до Окремого Запорізького загону, командиром якого призначили генерала . Співпрацює з . Відступаючи з Києва, Окремий Запорізький загін прикривав від'їзд уряду УНР. Після відходу до Житомира П. Болбочана призначили губерніальним військовим комендантом Волині. Після укладення Окремий Запорізький загін брав участь у наступі на Київ разом із та , керованим Симоном Петлюрою. 2 березня 1918 року — 2-й Запорізький курінь на чолі з Петром Болбочаном, випереджаючи німецькі війська, першим увійшов до Києва. 4 березня 1918 року Окремий Запорізький загін відправили на більшовицький фронт в авангарді німецьких військ. У березні запоріжці визволили: Гребінку, Лубни, Ромодан, Полтаву. 12 березня Запорізький загін реорганізовується у Запорізьку дивізію під командуванням генерала . Петра Болбочана призначають командиром 2-го Запорізького пішого полку. Він став найбільшим і найкращим полком Запорізької дивізії. На прапорі полку довкола тризуба був напис «З вірою твердою в конечну перемогу вперед, за Україну!». 10 квітня 1918 року штаб запоріжців отримав таємний наказ уряду УНР — . Петро Болбочан призначений командиром Кримської групи Армії УНР на правах дивізії. 22 квітня Кримська група захопила Джанкой — першу вузлову станцію Криму, а 24 квітня — Сімферополь. У червні 1918 року, за гетьмана , розпочався наступ більшовиків на Україну. Дивізію Петра Болбочана відправили на охорону українсько-російського кордону на північ від Слов'янська. Протягом трьох місяців запоріжці вели виснажливі бої з більшовиками. 1918 року отримав звання полковника армії Української Держави. У листопаді 1918 полк під командуванням Болбочана одним з перших перейшов на бік Директорії УНР і був основною силою у повстанні проти гетьмана П. Скоропадського. Полковник підтримав антигетьманське повстання, проте висунув умову — зберегти від руйнування державний апарат. (Згодом ця умова була порушена.) Він категорично виступав проти спільних дій з більшовиками. Болбочан вважав, що варто боротися лише за «самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину Росію, яка б вона не була, монархічна чи більшовицька». У грудні 1918 року — Директорія УНР призначила Болбочана командуючим Лівобережною групою Армії УНР, яка протистояла наступу Червоної армії зі сходу. Як підкреслювали сучасники, «полковник Болбочан — найвизначніший отаман української армії того часу…». Він був успішним командиром, якого поважали і прості солдати, і старшини, викликав заздрість у бездарних воєначальників-кар'єристів та ненависть у ворогів. Через його тверду позицію та військові успіхи у боробі з Червоною армією, за Петра Болбочана («живого чи мертвого») більшовики обіцяли 50 тис. крб. Крім того, під командуванням Петра Болбочана, корпус Січових Стрільців та дивізія були основою армії УНР. У цих частинах панувала зразкова військова дисципліна, вони були найбільш дієздатними та найкраще виконували поставленні завдання. На перший погляд дивно, але ці найбільш дисципліновані, національно свідомі й вірні Директорії війська, були піддані найбільшій критиці й шельмуванню. Про них поширювались різні чутки, критичні висловлювання постійно з'являлись у пресі (особливо підконтрольній більшовикам, та тим, хто їм співчував). Голова Директорії , а за ним й Головний отаман все більш підозріло дивились на успішного полководця. [] Наступ на Київ Після вимушеного відступу військ Болбочана з Харкова, полковника звинуватили у залишенні міста Червоній армії без бою. Ніхто не звернув увагу об'єктивні обставини, в яких опинилася українська армія. Якби не цей відхід, то УНР втратила б найкращі військові частини. Не мовчав і сам Болбочан. Він різко критикував непослідовну, суперечливу політику уряду УНР та його міністрів. Вказував їм на явні помилки та прорахунки. 22 січня 1919 року Болбочана усунули від командування Запорізьким корпусом. Його заарештовують за наказом сотника — командира Богданівського полку на Лівобережному фронті (який згодом вдався до низки антиурядових акцій і, зрештою, вкравши державну скарбницю, перейшов на бік більшовиків). 26 січня 1919 року в Києві він оприлюднив свого листа, в якому, зокрема, казав: «Бідна Україна, ми боремося з большевизмом, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а український новопосталий уряд УНР йде на зустріч большевизмові й большевикам!.. Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, (а) лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарцями…» Почалося слідство, яке не дало факти підстав для звинувачення Болбочана. Слідство зайшло в тупік, але не припинилось. Представники лівих соціалістичних течій на чолі з В. Винниченком вимагали для Болбочана суворого покарання, вбачаючи у ньому перешкоду на шляху порозуміння із радянською Росією, на бік якої вони схилялися. Паралельно розпочинається нова хвиля цькування П. Болбочана у пресі. Виглядає на те, що всі ці події були зрежисовані з одного центру. Залишаючись під вартою без суду і слідства Болбочан був переведений у (нині Івано-Франківськ), де була тимчасова столиця Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), під нагляд місцевої влади. Проте полковник, замість того, щоб тихо пересидіти деякий час, постійно критикує головне командування армії УНР, уряд і самого Петлюру, кажучи про них, як про дрібних авантюристів та інтриганів і в ультимативній формі вимагає прискорення розслідування, адже проти П. Болбочана нема жодних доказів. «Запоріжці» не раз зверталися до командування УНР з проханням повернути їм колишнього командувача. На цьому ж наполягали і командири Запорізької групи. Тим часом, втративши Київ, Житомир, Вінницю, на початку червня 1919 року, Армія УНР опинилася затиснута більшовицькими військами на незначній території Поділля. Директорія та Уряд перебували у містечку Чорний Острів, єдині боєздатні частини — Запорізький корпус, у Проскурові, Січові Стрільці у Старокостянтинові. Болбочана визивають до Чорного Острова, де він зустрічається з Петлюрою. Йому ставиться завдання — формування частин з українських полонених в Італії. Болбочан погодився. Проте уряд УНР чомусь всіляко відтягує нове призначення. 6 червня 1919 року — очікуючи на нове призначення, П. Болбочан приїхав до . Керівники групи звернулися до інспектора УНР при дивізії, з проханням про повернення П. Болбочана. На підставі цього звернення інспектор наказав Петру Болбочану «негайно вступити в командування військами Запорізької групи». зробив це відповідно до закону УНР про інспекторів. Мотиви — необхідність зміцнення армії і врахування настроїв найбільш дисциплінованого її підрозділу. Про свій наказ інспектор повідомив керівництво. Проте, 9 червня з'явився наказ, у якому Болбочана і звинуватили у самовільному захопленні влади. Розпочалося нове слідство. Болбочан мав змогу втекти від слідства. Але не зробив цього, прагнучи довести, що за ним немає жодної вини. 10 червня 1919 року — Болбочана заарештували без жодного опору. 12 червня 1919 року над ним відбувся військово-польовий суд. Підсудному не дозволили навіть навести на свою користь будь-які виправдання та факти. Вирок — смертна кара. Петлюра, аби уникнути відповідальності за присуд, виїхав на фронт й не запобіг його виконанню. Вирок на вимогу Ради Міністрів підписав Наказний Отаман, заступник Петлюри . 28 червня 1919 року о 22-й годині Петра Болбочана розстріляли на станції (нині на території ). Там же, за півкілометра від станції, було поховано його тіло. [] Література · Абліцов В. Г. Болбочан Петро Федорович // . — Т. . — К., 2004. — С. . · Осташко Т. С. Болбочан Петро Федорович // . — Т. . — К.: Наукова думка, 2005. — С. . · В. Сідак, Т. Осташко, Т. Вронська. Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника: Наукове видання. — К.: Темпора, 2004. — 416 с. · Коваль Роман. Недовге щастя полковника Болбочана // Коваль Роман. Ренесанс напередодні трагедії. — К., 2003. · · / Відповідальний редактор . — К.: Либідь, 1997. · · · · · ВІТЧИЗНЯНА МІСТЕРІЯ. ПЕТРО БОЛБОЧАН Як це не прикро, але дані про націонал-визвольну війну 1918-1921 років ми й досі беремо з достатньо замулених джерел, щоб не сказати гірше. Спогади відвертих ворогів роду нашого, які чомусь видавалися непоганими накладами на початку 1990-их років, правлять за своєрідний путівник, коли ми занурюємося до історичних глибин. Це дивно. Адже історію заселення американського континенту, нащадки конкістадорів та аборигени тлумачать геть протилежно, попри те, що є вони всі зараз і співгромадянами, і співвітчизниками. В Україні прийнято носитися з сатаністом Булгаковим не гірш, аніж з писаною торбою. Його пасквільна та українофобська «Біла Гвардія» є в певних колах культовою книженцією. Символом жахливого українця, різуна та погромника в згаданому творі виступає полковник Болботун, прототипом якого був насправді шляхетний та мужній Петро Болбочан, талановитий військовий і дуже героїчна людина, про що в третій українській республіці відомо образливо мало. Те, що можна знайти про Петра Болбочана в різнобарвних українських джерелах, є, переважно, скупими автобіографічними даними. За сухими рядками слів, дат та географічних назв ховається вогненна і жаска у своїй приреченості доля непересічної людини, яка, напевно, розминулася зі своїм часом. Якби Петро Болбочан жив в часи Першого Гетьманату, він, безумовно, зробив би блискучу військово-політичну кар’єру. Про таких, як він, писатиме український націонал-більшовик Юрій Яновський, мовляв, ходять ці хлопці по сторінках історії, як по власній хаті. На жаль, за часів Болбочана під ногами таких-от відчайдухів плутатимуться злостиві карлики, соціалісти, ліберали та решта поміркованих експонатів з чортової кунсткамери. Саме через їхні залаштункові підлості, підкилимові перемовини та саме через їхні геть не шляхетні міркування політичної доцільності гинутимуть люди честі. Такі, як Петро Болбочан. Петро Болбочан народився у Бессарабії, в священицькій родині. Навчався у Кишинівській духовній семінарії та Чугуївському юнкерському училищі. З юних літ Болбочан вирізнявся стійкими українофільськими переконаннями, що під час навчання в юнкерському училищі створювало значні ускладнення. Петро Болбочан як кадровий військовий брав активну участь у першій світовій війні, але від моменту проголошення незалежності України в 1918 році долучився до створення національних збройних сил та неабияк відзначився під час першого етапу національно-визвольної війни. Принаймні, саме з його ім’ям українські націонал-революціонери пізнішої генерації (зокрема Юрій Липа) пов’язували розгром більшовицьких військ на Лівобережній Україні та в Криму. Болбочан не був політиком, він був суто військовою людиною і чесно служив як і першій українській республіці, так і другому гетьманату і лише наявність москвофільської складової в політиці гетьмана Скоропадського штовхнула його в республіканські обійми. Перехід другого Запорізького полку, яким командував Болбочан, на бік повстанців значною мірою вирішить долю Другого Гетьманату, усієї України та й самого пана полковника. Багато було написано про шкідливу та лиховісну роль лівих під час першої націонал-визвольної війни 1918-1921 років. Велична трагедія час від часу оберталася хіба що не на скривавлений та жорстокий фарс. Амбітні карлики, політичні повії, псевдопатріоти на худих ніжках шкідливих комах прегарно навчилися домовлятися з ворогами, розкрадати державні кошти та наносити підлі ножові удари в спину. Долі Скоропадського, Петлюри, Болбочана наочно демонструють нам, як трагічно складається доля людини війни, людини, яка говорить з ворогами лише мовою зброї, доля українського кшатрія в добу буржуазного добробуту, в добу, коли економіка визначає політику і коли все на світі окреслюється прагматично-шлунковими (щоб не сказати гірше) інтересами. Не час і не місце згадувати зараз про ту дивну зачарованість російсько-єврейським більшовизмом, яку демонстрували українські республіканці, очільники Трудового Конгресу в умовах війни проти червоної Росії. Принаймні, зазначимо, що толерантність у ставленні до смертельних ворогів виявилася спадковою політичною хворобою українських соціалістів та лібералів. Мазохістське захоплення тими, хто приходить опівночі з сокирою розкроїти вам череп та підпалити вашу оселю, процвітає і в третій українській республіці. Врешті-решт після останніх політичних подій, – починаючи від укладення так званого універсалу національної єдності і закінчуючи фактичним відстороненням від влади третього президента третьої республіки, саме напередодні щедрого вечора – про теперішню українську державу можна говорити в минулому часі. Буржуазну республіку проковтнули капіталізм та гроші. Націонал-соціалістичну республіку 1918-1921 років призвели до жахливої та жорстокої поразки не інтервенції Антанти або радянського каганату, о ні! Запекла міжфракційна боротьба між самими українцями, нерозуміння того, що політики правої орієнтації не є ворогами, бажання за будь-яку ціну прорватися до владного керма – ось які чинники звели у могилу УНР. Велетні – Болбочан та Отмарштайн – не вірили в те, що політичні ліліпути на зразок Шаповала або ж Винниченка можуть виявитися сильнішими. Вони не сприймали всерйоз козлоногих сатирів із соціалістичних партій. Вони жорстоко помилилися. Непорозуміння між Болбочаном та Петлюрою почали виникати відразу ж по закінченні антигетьманського повстання. На Слобожанщину почала наступати Червона Армія. Під тиском соціалістів Петлюра вимагав від Болбочана вести не бойові дії з червоними, а... розпочати переговори (майже тобі Ющенко з його маніакальною ідеєю проведення круглих столів там, де треба битися!). Болбочан відмовився від подібних безглуздих речей, заявивши, що має звичку розмовляти з російсько-єврейськими більшовиками лише мовою зброї. Болбочана було усунуто від командування Запорізьким корпусом, найбоєздатнішою військовою одиницею армії УНР. Певний час полковник Болбочан перебував на Галичині, але невдовзі на запрошення Петлюри повернувся до війська. Далі починаються доволі-таки різні історичні тлумачення того, що сталося. Ліберальні (або принаймні націонал-ліберальні) історики вважають, що Болбочан хотів без дозволу головнокомандувача взяти на себе командування Запорізьким корпусом, за що й був заарештований та за вироком військового суду розстріляний. Нагадуємо, це був 1919 рік – один з найганебніших років існування першої української республіки, яка перебувала фактично в стані безугавного знищення. Ідея військової диктатури у вигляді триумвірату Петлюра – Коновалець – Мельник не була сприйнята лівими. Демократія – гарна річ, але коли демократична система намагатиметься бути впровадженою за умов жахливої оборонної війни, вона має називатися державною зрадою. Безперечно, Петро Болбочан не міг не розуміти того, що відбувається навколо, а відтак не міг не діяти. Проте, на нашу думку, ближче до істини підійшли історики консервативно-революційного напрямку. Вони стверджують, що Болбочан ніколи не був соціалістом. Його погляди були гетьманськими, і він послідовно виступав за відновлення звичаєвого способу українського державного правління. Щоправда, Другий Гетьманат Скоропадського Болбочан не сприймав у повній мірі, головним чином через залежність від німців та через значну кількість російських монархістів в оточенні гетьмана. Втім, соціалістично-республіканська анархія, недолуга пародія на якобинські виправи, реанімація старого єзуїтського означення України – bellula sine capite (чудовисько без голови), фактична загибель української національної революції не могли не викликати шалений український гнів спадкового козака. Ми не можемо відкидати повністю цієї історичної гіпотези правих істориків, згідно з якою, полковник Болбочан не просто хотів перебрати командування над Запорізьким корпусом. Він, безперечно, готував військовий переворот і мав твердий намір скасувати республіканську форму правління. Його постійні контакти з політиками правої та консервативно-революційної орієнтації відзначають багато дослідників. На жаль, ми ніколи не дізнаємося, який саме план державного устрою України планував втілити у життя відчайдушний полковник. Натомість ми знаємо інше. Історія зберегла для нас жахливі дані. Дані про те, що під час арешту, захисника УНР жорстоко катували. Що полковник Болбочан збожеволів в ніч перед стратою (в ніч проти 29 березня 1919 року) – його розум відмовлявся сприймати те, що республіка, заради якої він проливав власну кров, карає його неначе зрадника. Що під час розстрілу жоден із вояків не відкрив вогонь – Петра Болбочана вбив із власної зброї офіцер контррозвідки Чеботарьов. Також для нас лишилися дані про те, як Петлюра проігнорував численні звернення від командирів Української Народної Республіки помилувати легендарного воїна. Невдовзі історія винесе смертний вирок першій українській республіці. Невдовзі на паризькій бруківці проллється кров і самого Симона Петлюри. Невдовзі. Українську історію читати без брому неможливо. Тричі правий в даному разі Винниченко, хоча в тому, що нам потрібен бром при читанні рідної історії і зараз, є на те і його провина. Не можливо спокійно дивитися на те, як, маючи усі підстави для перемоги, українці програли першу визвольну війну. Історія могла б бути інакшою. Могла б. Але... Герої гинули. Тріумфували боягузи та спритники. Україна вмивалася власною кров’ю. Нам лишилося небагато – ходити босоніж по вже холодному попелу програних воєн та розчавлених революцій, читати видані в Австралії спогади українських Мадзіні, тамувати ненависть, холодну колючу ненависть, проходячи повз музей Булгакова на Андріївському узвозі або повз меморіальні дошки путчистів-арсенальців на Печерську. Серед тієї темряви, до якої все глибше і глибше занурюється теперішня Україна, ми будемо палити рятівні багаття на Замковій горі, на схилах карпатських та кримських гір. До нашого кола прийдуть наші мертві – прийдуть, аби дивитися разом з нами на те, як вогнище марно змагається з імлою і, можливо, біля багаття вони розкажуть нам, як врятувати цю нещасну і дивну країну, за яку гинули вони і за яку доведеться загинути нам. Серед наших мертвих буде і полковник Петро Болбочан, син священика, воїн, людина честі. Завдяки йому історія могла б бути іншою. Могла б. Сподіваємося, він відігріє руки над вогнем. Тарас МАХНО 28 червня 1919 року недалеко від залізничної станції Балин, що знаходиться поблизу Кам’янця-Подільського, пролунало кілька пострілів. Вони, вкупі з немилосердними ударами прикладами гвинтівок, поклали край життю Петра Федоровича Болбочана, якому судилося стати однією з найбільш відомих постатей громадянської війни в Україні 1917—1921 рр. Страченому українському воєначальнику було тоді лише 36 років... Сам Петро Болбочан увійшов до української історії не тільки як яскравий, колоритний військовий діяч, а і як людина, що сприймалася і досі сприймається нашими співвітчизниками вкрай неоднозначно. Ті, хто писав про Болбочана, створили про нього, висловлюючись науковою мовою, дві протилежні концепції. За першою з них, Петро Болбочан був справжнім, чи не ідеальним патріотом української незалежної держави, за другою — хитрим, підступним і прихованим ворогом цієї ж самої держави, політично безпринципною людиною, яка своїми діями допомагала ворогам України. То ким же він був насправді, полковник армій гетьмана Скоропадського і Симона Петлюри — П. Ф. Болбочан? Ми сподіваємось, що в цьому нарисі буде дана хоча б часткова відповідь на це досить непросте запитання. ЗАМІСТЬ СВЯЩЕНИКА — ЦАРСЬКИЙ ОФІЦЕР 5 жовтня 1883 року у родині священика Федора Болбочана із села Гіджеу в Бесарабії народився син, якого батьки нарікли Петром. Доля хлопчика, здавалося б, була вирішена раз і назавжди. Як і більшість батьків, які хочуть бачити своїх дітей спадкоємцями своєї справи, гіджейський «батюшка» вирішив, що його син Петро теж стане духовною особою... Спочатку юний Петро Болбочан і справді пішов шляхом свого батька, ставши студентом духовної семінарії у Кишиневі. Проте син Федора Болбочана досить рано усвідомив, що батьківська нива йому не підходить і що його справжнє покликання — професія військового. Через деякий час вчорашній студент-семінарист кидає навчання, вступає до юнкерського училища в Чугуєві, успішно закінчує його і стає офіцером російської царської армії. У 1914 році, з початком Першої світової війни, у складі 58 Тобольського полку молодий офіцер поїхав на фронт. Командував полком відомий теоретик військової справи П. Ейгель, а сам Петро Болбочан був призначений його ад’ютантом. Бойовими дорогами пройшов капітан царської армії Петро Болбочан через Раву-Руську, Мінськ, переправи на річці Сян... На початку квітня 1917 року ворожа куля влучила Болбочану у груди. Серйозне поранення змусило офіцера провести в госпіталі кілька довгих місяців, а потім тимчасово навіть залишити активне військове життя і стати інтендантом. Як і більшість молодих старшин-українців, капітан Болбочан повністю прийняв Лютневу революцію, створення Центральної Ради, а особливо — українізацію підрозділів російської армії в Україні. Одна з таких частин, Богданівський полк, що прибув на фронт ще влітку 1917 року, знайшов в особі Петра Болбочана вірного друга і дієздатного опікуна. Користуючись своїм чималим досвідом, що він здобув його на ад’ютантській та інтендантській посадах, Петро Федорович допомагає богданівцям матеріально, зміцнює полк новобранцями. Однак незабаром Болбочан помітив, що українізація Богданівського полку була свого часу здійснена формально, частина його солдатів українській справі явно не співчувала. Болбочан наполіг на реорганізації цього підрозділу, і незабаром з його складу було виділено новий полк, який цього разу складався вже винятково з прибічників Центральної Ради. Він отримав назву 1-го Республіканського піхотного полку, а його командиром було затверджено Петра Болбочана. ПОЛКОВОДЕЦЬ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ Новостворений полк на чолі з Петром Болбочаном входив до складу 5 Гвардійського корпусу. Тим часом настала осінь 1917 року, яка принесла за собою значне загострення загальнополітичної ситуації в Україні. Вже в грудні 1917 року у лавах корпусу відбувся політичний розкол, причому досить значна частина його вояків схилилася на бік більшовиків. Але 1 й Республіканськийполк і сам Болбочан зберігли вірність Центральній Раді, за що відразу ж були піддані суровому випробуванню. Одного дня збільшовизовані частини корпусу зненацька атакували «республіканців», а ворожа артилерія відкрила по них шквальний гарматний вогонь... У жорстокому бою підлеглі Петра Федоровича зазнали поразки, проте Болбочан завдяки умілому командуванню зумів зберегти життя багатьом своїм бійцям. Вони прорвалися до Києва, приєдналися до Сердюцької дивізії й зайняли бойові позиції на Подолі. Час був тривожний. До Києва вже підходили більшовицькі частини на чолі з сумнозвісним радянським воєначальником Муравйовим... Підлеглим Болбочана, як і іншим захисникам Києва, цього разу теж не судилося стати переможцями. Незабаром почався відхід військ Центральної Ради на захід, замикав відступ полк Петра Болбочана.. Біля села Ігнатівки роз’єднані й дуже втомлені українські частини об’єдналися в один великий підрозділ, який отримав назву Запорізького загону. Незабаром за сприятливих для себе обставин (Центральна Рада уклала тоді військовий союз з Німеччиною і Австро-Угорщиною) загін почав наступ на Схід. У ході кількох боїв «запорожці» перемогли більшовиків, значно поповнили свій склад і незабаром розгорнулися у Запорізьку дивізію, 2-м піхотним полком якої командував Петро Болбочан. 1 березня 1918 року разом з іншими українськими частинами командир 2 го піхотногополку увійшов із своїми вояками до Києва. А вже 2 березня Запорізька дивізія з генералом Натієвим на чолі почала наступ на Полтаву і Харків. І саме тоді, під час цього походу, уперше переконливо розкрився незаперечний військовий талант Болбочана. Долаючи впертий опір більшовиків, болбочанівці захопили Гребінку, Ромадан, Яготин, Мерефу, а 30 березня увійшли до Полтави. А далі відбувся швидкий і переможний наступ Запорізької дивізії на Харків, яким фактично керував вже сам Петро Федорович. 6 квітня 1918 року Харків було звільнено від більшовиків. Незабаром дивізія розгорнулася у Запорізький корпус, що вже складався з двох окремих дивізій, а командиром 1 їЗапорізької дивізії став Петро Болбочан. Але спочивати на лаврах було тоді ще зарано: більшовики утримували значну частину території України. Комдив Петро Болбочан отримав від командуючого Запорізьким корпусом генерала Натієва черговий наказ — звільнити від комуністів південь України і Крим. У середині квітня 1918 року перша Запорізька дивізія вирушила на Південь, «запорожцям» незабаром вдалося вибити більшовицькі підрозділи з Лозової, Олександрівська і Мелітополя. 21 квітня 1918 року Болбочан і його бійці вже стояли перед «гнилим морем» Сивашем — воротами до Криму... Прорив на територію півострова командир «запорожців» вирішив здійснити через Сиваський залізничний міст. Щоправда, сам міст міг бути і замінований більшовиками, але Болбочан вирішив ризикнути, і його розрахунок успішно виправдався. Один з передових загонів Запорізької дивізії несподівано для противника переїхав на моторних дрезинах цей міст і кинувся на ворога, червоні загони не витримали атаки і почали відступати. 22 квітня 1918 року Болбочан захопив Джанкой, а вже 25 квітня — Сімферополь і Бахчисарай. Здавалося б, ще трошки — і український полководець зі своїми солдатами стане хазяїном Криму. Але несподівано виникли ускладнення з іншого боку. Слiдом за дивізією Болбочана до Криму підійшла німецька дивізія генерала фон Коша. Німці вимагають від Болбочана зупинити наступ, а у відповідь на його відмову раптово оточують українські війська з усіх боків. Генерал фон Кош ультимативно зажадав від Болбочана роззброєння Запорізької дивізії та її якнайшвидкішого виходу з Криму. Смисл дій німецьких окупантів був досить ясний — вони хотіли, щоб дуже важливий в стратегічному плані Кримський півострів належав їм, а не українцям. Однак Болбочан рішуче відкинув ультиматум кайзерівців і наказав своїм воїнам готуватися до бою — на цей раз вже з новим противником. Цей бій, проте, так і не відбувся. Трохи поміркувавши, командир дивізії зрозумів: очевидна чисельна і технічна перевага — за німцями, український Крим він все одно не утримає, але при цьому покладе своїх бійців у жорстокій битві усіх до одного. Болбочан приймає ультиматум німців, а ті, у свою чергу, погоджуються на почесний вихід «запорожців» з Криму (з розгорнутими знаменами і зі зброєю в руках). В один із останніх днів квітня комдив Петро Болбочан і його солдати залишили Крим. У часі ця подія збіглася з іншою і до того ж досить важливою — 29 квітня 1918 року при німецькій підтримці генерал Павло Скоропадський скинув Центральну раду і став гетьманом України. СЛУГА І ПРОТИВНИК ГЕТЬМАНА СКОРОПАДСЬКОГО 1-ша Запорізька дивізія Болбочана спочатку була дислокована в районі Мелітополя, а пізніше — в Олександрівську. Між іншим, під час перебування у цьому місті трапилась подія, що досить яскраво характеризує Петра Болбочана як патріота української землі. За його пропозицією Запорізька дивізія відвідала острів Хортицю, з якої, як відомо, почалася овіяна легендами історія Запорізької Січі. Залишаючи славетний острів, Болбочан наказав своїм бійцям поставити тут великий хрест — пам’ятник, що символізував би щиру повагу нових запорожців до своїх героїчних предків. Як же поставився Петро Федорович до гетьманського перевороту, що назавжди поклав край уряду Центральної Ради? Поза усяким сумнівом, — негативно, на що у командира «запорожців» були вагомі причини. Слід враховувати, що на той момент Болбочан вже був членом партії українських соціалістів-самостійників, яка, відбиваючи, перш за все, інтереси «міцних» селян, з одного боку, відкидала різні соціалістичні «крайнощі», а з іншого, негативно поставилась до реставрації гетьманським урядом великого поміщицького землеволодіння. Але не менший протест у Болбочана викликало тоді й посилення в Україні різних «правих» російських сил — прибічників відбудови «єдиної та неподільної Росії». Петро Федорович вирішив поставити на іншу людину — австро-угорського ерцгерцога Вільгельма Габсбурга, більш відомого в нашій історії під іменем Василя Вишиваного, якого певні кола Австро-Угорщини і України висували як альтернативного Скоропадському гетьмана. Переконаний, що у ролі гетьмана Вишиваний буде набагато краще, ніж Скоропадський, діяти в інтересах України, комдив одного разу запропонував Вільгельму Габсбургу свої війська для захоплення влади... Проте сам Василь Вишиваний, будучи аж ніяк не проти обійняти гетьманську посаду, одночасно рішуче відкинув військовий і насильницький шлях реалізації своєї мети. Для самого ж Болбочана ця історія ледь не мала фатальні наслідки. Одного дня Україну облетіла сенсаційна новина: командир Запорізької дивізії Петро Болбочан підняв повстання проти Скоропадського, захопив Олександрівськ і проголосив себе новим гетьманом України... Сильно побоюючись, що цим наклепам можуть серйозно повірити в Києві, Болбочан сів на потяг і помчав до столиці. На щастя, гетьманські урядовці йому повірили. Але незабаром трапився новий «сюрприз». Одного дня Запорізька дивізія була несподівано атакована... союзниками-австрійцями. На щастя, кров «запорожців» тоді не пролилася. Пізніше з’ясувалося, що хтось «помилково» прийняв підрозділ Болбочана за великий більшовицький загін... Немає жодних сумніві, що то все були провокації. І організовували їх ті, хто аж ніяк не був зацікавлений у зміцненні влади Павла Скоропадського. А за цим могли в принципі стояти різні політичні сили — і противники українського гетьмана лiворуч (скажімо, більшовики і ліві есери) і противники українського гетьмана праворуч (наприклад, російські монархісти), і навіть самі німці. Запорізька дивізія була чи не найкращим підрозділом гетьманської армії, а саме таких загонів і боялися іноземні окупанти, бо вони одного дня могли викинути їх геть. Влітку 1918 року Запорізька дивізія Петра Болбочана перебувала на Харківщині і Чернігівщині, ведучи постійні важкі бої з більшовицькими військами, що явно прощупували гетьманський режим на міцність. Треба сказати, що у цьому плані болбочанівці проявили себе досить добре. Але... Одного дня у район дислокації «запорожців» прибув гетьманський військовий міністр Рогоза, який оголосив Запорізьку дивізією... розформованою. Проте й зараз комдив зумів відбити чергову атаку на свій підрозділ, і військовий міністр повернувся до Києва, переконаний Болбочаном у тому, що ця дивізія — надійна збройна опора Української Держави. Більше вороги не зачіпали ані «запорожців», ані їхнього командира, добре зрозумівши, що вони їм — не по зубах. 5 листопада 1918 року Петро Болбочан отримав високе звання полковника гетьманських збройних сил. Але військове підвищення Болбочана у часі майже співпало з різкою активізацією боротьби проти гетьманської влади. В середині листопада утворилася Директорія, яка проголосила початок всеукраїнського повстання проти «поміщицького режиму». Низка гетьманських воєначальників переходять на бік повсталих. А що ж полковник Болбочан? Відомо, що сам Петро Федорович займав тоді своєрідну політичну позицію, яка суттєво відрізнялась від поглядів Симона Петлюри, Володимира Винниченка та інших діячів революційної Директорії. Якщо вони вважали головним ворогом України «реакційний» гетьманський режим, то для самого Болбочана головними ворогами були не гетьман і його міністри, а чисельні й впливові білогвардійські елементи — переконані вороги української незалежності. Саме проти них, вважав Петро Федорович, і треба було підняти збройне повстання. І одного дня Болбочан особисто з’явився до Павла Скоропадського з досить оригінальною пропозицією — помиритись з лівою українською опозицією і... очолити всенародне повстання проти чисельних і вкрай небезпечних прибічників «єдиної-неділимої». Але українська історія пішла тоді не за схемами Болбочана. Навпаки, сам гетьман, як відомо, уклав тоді офіційний союз з білогвардійцями проти повсталих, що, однак, не врятувало Українську Державу від загибелі, і 14 грудня 1918 року підрозділи Директорії увійшли до Києва. Приблизно тоді ж до Полтави і Харкова вступили частини Запорозького корпусу, командир якого, полковник Петро Болбочан, теж перейшов на бік антигетьманської революції... Дума про козака Болбочана …Вийшов один і сказав комісару «Я – запорожець! Стріляй!» В. Сосюра, 1919 рік, перша версія вірша. «Ви... руйнували армію, руйнували дисципліну…Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарцями...А в повіти і губернії кого ви посилаєте? Таких, як і ви самі, а як де-небудь і попадеться людина порядна й працьовита, ви спішите замінити таких!..» Цей лист був написаний 26 січня 1919 року. Автор – командуючий Запорізького корпусу УНР, полковник Петро Болбочан. Адресати – члени Директорії і особисто Головний отаман Симон Петлюра. Нічого не нагадує? Існують люди про яких писати – насолода. Літом 1917 року Центральна Рада проголосила прагнення до федерації з Росією. Українізовані військові частини було масово відправлено на фронт Першої Світової війни. В серпні на передову прибув 1-й український полк ім. Богдана Хмельницького («богданівці»). Солдати й офіцери полку не мали ілюзій – їх прислали на убий. Та їм пощастило. У штабі корпусу в них несподівано знайшовся покровитель. Капітан (майор) Петро Болбочан в ту пору був досвідченим фронтовиком та орденоносцем, в інтендантський службі корпусу він служив після важкого поранення. Українець-патріот, капітан Болбочан забезпечив «богданівців» харчами й амуніцією, а водночас – допоміг офіцерам тихою сапою провести реорганізацію полку. Всі нестійкі елементи було переведено в інші частини, командні посади зайняли досвідчені офіцери-українці. Восени капітан Болбочан умовив командування 5-го Гвардійського корпусу переформувати «богданівців» у 1-й Республіканський полк. Командиром полку було призначено самого Болбочана. Результат реформування командування оцінило дуже швидко. В грудні 17-го року більшовицькі агітатори, що проводили «політичну роботу» у 5-му корпусі, зіткнулися з несподіваною скрутою. Солдати-українці на дух не сприймали більшовицької пропаганди. Знесиливши розкласти полк Болбочана пропагандою, більшовики вдень склали з українцями мирову угоду, а вночі почали артилерійський обстріл їхніх казарм. Під ворожим вогнем, зазнавши втрат, дві сотні «богданівці» багнетами пробилися на станцію, захопили потяг і рушили у Київ. Встигли вчасно. До Києва вже підходили більшовицькі загони Муравйова. Зайнявши позиції на Подолі, «богданівці» боронили місто скільки було сил. 9 лютого Центральна Рада покинула Київ. За нею, по шосе в бік Житомира витягнулися колони українського війська. Прикривали відхід «богданівці» Болбочана. В умовах, коли на карті була доля держави, генерал Присовський (колишній генерал царської армії) прийняв рішення звести усі ще боєздатні українські частини в єдиний підрозділ – Окремий Запорізький загін. Серед інших до загону влилися «богданівці» та курсанти Київської юнацької школи – реальні герої бою під Крутами. Єдині хто відмовився від об’єднання – Гайдамацький Кіш Петлюри. Головний Отаман, бачте не хотів ставати під руку царського генерала. Щирий й відвертий капітан Болбочан згаряча висловив в обличчя Петлюрі все що думав з цього приводу. Заздрий та злопам’ятний Петлюра таких слів не забував. Взагалі, дії Центральної Ради вражають уяву. До самого жовтня 17-го Центральна Рада пряла на весь світ про федералізацію з Росією, висловлювала суто більшовицькі гасла, зраджувала солдат і офіцерів які прагнули створення української армії, зробила все можливе аби знесилити українізований 34-й армійський корпус генерал Павла Скоропадського. Політикани-демократи просто боялися генералів-українців, боялися багнетів їхніх солдат, боялися військової диктатури, яка відправила б їх працювати за фахом – до наукового кабінету (Грушевського), чи у газетну редакцію (Петлюру). Відступ з Києва був для Центральної ради цілком логічним. Але в умовах руйнації геть чисто всього, демократи нарешті дали змогу військовим воювати «як треба». І це відбилося. Українцям вдалося стабілізувати фронт і здобути перепочинок. Після Берестейської угоди Українське військо, випереджаючи колони німецьких частин, рушило на схід. 28 лютого курінь (батальйон) капітана Болбочана вибив більшовиків комдива-антисеміта Кіквідзе з Бердичева. Розвиваючи успіх, 2 березня Запорізька бригада (саме у неї було розгорнуто Запорізький загін) увійшла до Києва. Більшовики накивали п’ятами, не зробивши по «петлюрівцях» жодного пострілу. Що було й не дивно. «Это армия, которая может лишь наступать. Как только она остановится, так и начнет разлагаться, реквизировать, воровать, убивать…» - так лагідно охарактеризував своїх підлеглих більшовицький главком Муравйов. Навіть ті кому вдавалося відірватися від «петлюрівців», не почували себе небезпечно – на шляхах їх стерегли повстанські загони отаманів Зеленого, Ангела та Бурлаки. У Києві до Запорожців звідусюди потяглися добровольці. Прийшовши до Києва бригадою, з Києва Запорожці вирушили на схід уже Окремою Запорізькою дивізією на чолі з полковником З. Натієвим. Командиром 2-го запорізького піхотного полку був підполковник Петро Болбочан. Прямуючи на Полтаву дивізія зростала мов на дріжджах. За кілька місяців свого панування більшовики встигли довести до ручки все населення окупованих теренів. 30 березня Запорізький полк Кінних Гайдамаків підняв український прапор над Полтавою. Надалі командуванню дивізії довелося розділити обов’язки. Дивізія, яка під Києвом свою назву отримала дещо екстерном, перехлеснула штатну чисельність вояків. До того ж, треба було впорядкувати громадське життя на зайнятих теренах, а Центральна Рада такими «дрібницями» не перейнялася. Було вирішено штаб дивізії залишити у Полтаві, виділити частину підрозділів для адміністративних потреб, а більшість частин спрямувати в наступ. На господарській роботі залишився командувач дивізії отаман З. Натієв. Бойову ж групу очолив командир другого полку, підполковник Петро Болбочан. 1 квітня 1918 року Запорожці Болбочана вступили на терени «Донецько-Криворізької совецької республіки». На теренах ДКСР запорожці побачили те саме що й на всій Україні - доведене до ручки більшовиками українське населення, і панічну втечу комісарів-більшовиків. Даремно підполковник Болбочан сподівався на бої з червоними. 10-тисячна «Пєрвая Донєцкая армія» командарма А. Геккера, не дала Запорожцям жодного бою і тихцем втекла на терени більшовицької Росії. 6 квітня 1918 року запорожці Болбочана увійшли до Харкова. Вулиці Харкова були завішані об’явами в яких більшовики обіцяли 50 тисяч рублів за голову «рєакционного, старорєжимного гєнєрала Болбочана». Харків для підполковника Болбочана був дорогоцінним містом. Саме на Харківщині, у Чугуєві, він закінчив юнкерське училище і здобув своє перше офіцерське звання. Через це, та ще з пропагандистською метою Запорожці Болбочана влаштували в місті Військовий парад. Не надто гарно вдягнуті, переважно в старих російських одностроях, Запорожці продемонстрували харків’янам взірцеву військову виучку і високий бойовий дух. І це спрацювало - до дивізії стали проситися добровольці. Серед інших до складу корпусу був прийнятий 20-річний поет Володимир Сосюра. 9 квітня Окрему Запорозьку дивізію було розгорнуто в Запорізький корпус армії УНР. Корпус складався з чотирьох піхотних полків, полку Кінних Гайдамаків, гарматного та інженерного полків, авто-панцерного дивізіону, кінно-гарматного дивізіону, та повітряно-пароплавної ескадри (5 розвідницьких літаків), об’єднаних у дві дивізії. Чисельний склад корпусу становив 15 000 козаків та старшин (офіцерів). Очолив корпус отаман (генерал) З. Натієв. Командувачем 1-ї дивізії був підполковник Петро Болбочан. Повторюю ще раз. Окрему Запорізьку дивізію, в Запорізький Корпус було розгорнуто НА ХАРКІВЩИНІ! Імперці, оближиться. Війна тривала. Запорожці просувалися далі на південь і скоро оволоділи Донбасом та Південною Україною. 13 квітня було зайнято Олександрівськ (Запоріжжя). 18 квітня після запеклого бою, Запорожці вибили більшовиків з Маріуполя. 21 квітня українці впритул підійшли до переправ у Крим. Болбочан не забавляв темп. 22 квітня козаки сотника Зелинського на мотодрезинах проскочили замінований міст, знешкодили вибухівку і захопили переправу. Запорожці увірвалися в Крим. Того ж дня було зайнято Джанкой. 24 квітня з розгорнутими знаменами Запорожці марширували по вулицях Сімферополя. Тої ж днини Кінні Гайдамаки зайняли Бахчисарай. Запорожці діяли настільки рішуче й переконливо що 29 квітня 1918 року кораблі Чорноморського флоту підняли українські прапори. І це була остання перемога останньої переможної операції Війська УНР. 26 квітня 1918 року штаб 1-ї Запорізької дивізії було оточено німцями. Перелякані успіхами українців, німці висунули ультиматум: Запорожцям скласти зброю та залишити Крим. Розгарячкований походом Болбочан не збирався приставати на таке приниження і скомандував Запорожцям «До зброї!» Видовище кількох тисяч Запорожців ладних битися на багнети за першим кивком свого командувача, миттю протверезило німців. Вони погодилися на компроміс. Запорізька дивізія таки покинула Крим, але при зброї, при трофеях та з розгорнутими знаменами переможців. В Україні на Запорожців чекав подарунок – корпус було вдягнено в новенькі однострої. Кубанські черкески та козацькі шапки зі шликами, пошити з трофейної чорної тканини, зумовили назву вояків корпусу. Минуло багато років, а більшовики ще лякали дітей «чорними запорожцями» або «чорношличниками». Гетьманський переворот Чорні Запорожці сприйняли цілком спокійно. Центральна рада своїм «демократизмом» встигла вже дістати і мертвих, і живих, і ненароджених. Протягом літа 1918 року чорношличники охороняли Східні кордони Української держави, періодично відбиваючи провокаційні атаки червоних. 5 листопада 1918 року Павло Болбочан став полковником армії Української держави та командувачем Запорізького Корпусу. Це був зоряний час Болбочана. Запорізький Корпус був найбільш дисциплінованою та боєздатною частиною українського війська, нарівні з Корпусом Січових стрільців полковника Є. Коновальця та Волинською дивізією полковника В. Оскілка. Треба зауважити, Петро Федорович був байдужий до гризні політиканів. Це був патріот України та професійний військовий. Тож і діяв він відповідно – дбаючи в першу чергу про безпеку своєї країни. Розуміючи, що для серйозної війни хай навіть взірцевого корпусу буде замало, а сформувати більше частин заважали німці, він навів зв’язки з повстанськими отаманами. Чорні Запорожці не заважали повстанцям гнобити німецькі «продзагони», натомість повстанці зберігали нейтралітет до чорношличників. Повстанські отамани дуже поважали Болбочана і радо узгоджували з ним спільні дії. Можете уявити собі який треба було мати характер, аби підкорити собі такі особистості як Зелений, Бурлака, Григор’єв, Ангел, тощо. Після уходу німців, полковник Болбочан звернувся до гетьмана Скоропадського з пропозицією, включити повстанські загони до складу Українського війська в якості окремих кавалерійських бригад. Та схильний до колишнього царського генералітету, гетьман відкинув цю пропозицію. Пропозицією Болбочана щиро скористувалися більшовики, залучивши до своїх лав загони Махна. Чим закінчилася для гетьмана орієнтація на «колишніх» - читайте у «Білій гвардії» Булгакова. До речі Михайло Афанасійович збрехав. Під час штурму Києва ані Чорних Запорожців, ані самого Болбочана біля Києва й близько не було. Їм взагалі було не до Києва. Почувши про повалення гетьмана, на Слобожанщині активізувалися більшовики. 11 грудня «Совєт робочих і солдатських депутатів» об’явив себе єдиною владою у Харкові. Чорні Запорожці мусили переконати їх в протилежному. 20 грудня більшовики спробували провести мітинг у театрі. Нарешті більшовики спробували провести «Інтернаціональний мітинг» на вулицях міста. Мітинг розійшовся зразу ж, як до участі в ньому прибули Чорні Запорожці. За наказом Болбочана, члени «Совєта» були заарештовані й віддані під військовий суд як більшовицькі шпигуни (за рік те саме в Харкові робив Денікін). Аж тут грім грянув звідки й не гадали – з Києва. 21 грудня 1918 року в Києві з в’язниць було звільнено усіх більшовиків. Їх масово стали вводити до урядових установ. З посад звільняли всіх хто не був соціалістом. Декларація уряду Директорії була майже калькована з більшовицьких прокламацій. Соціалісти Винниченко з Петлюрою за всяку ціну намагалися доказати московським більшовикам, що вони, мовляв, свої. У Москві, певно, посміювалися з цих потуг. Леніну й Троцькому «попутчики» були не потрібні. На тлі цих подій на Болбочана посипалися звинувачення та цькування. Від нього вимагали звільнення заарештованих більшовиків. Винниченко назвав Болбочана "виразним і свідомим реакціонером", який "убив на всьому Лівобережжю авторитет і вплив Директорії". Нічого не нагадує? «Він нагадує скоріше офіцера добровольчеської армії, ніж українського старшину…» - Обурювався прем’єр Директорії, Борис Мартос. «Болбочан роз'їжджав і жив у сальон-вагоні, а то не демократично», – підспівував їм Петлюра. Диво й годі. Чорні Запорожці Болбочана майже на власний страх і ризик гасили провокації червоних, а демократична українська преса цькувала їхнього командира як «диктатора й нового Бонапарта». До командування Лівоберіжної групи армії УНР (яка фактично вся складалася з Чорних Запорожців Болбочана) приїхав з інспекцією начальник Генерального штабу Василь Тютюник, який не знайшов нічого кращого ніж дорікнути командувачу, що його козаки не носять під кокардами червоних бантів. У відповідь Петро Федорович пригрозив розстріляти начальника Генштабу, якщо той не зніме з форми символіку ворожої армії. Штаб Запорізького корпусу отримав 30 (!) наказів Петлюри про демократизацію війська – тобто про скасування старшинських звань, знаків розрізнення та виборність командирів. Полковник Болбочан наказав відправляти у смітник «глупі накази революційних маніяків». А тим часом червоні таки здобули привід для вторгнення в Україну. 29 грудня 1918 року більшовики, змовившись з партизанами-анархістами Нестора Махна зайняли Катеринослав та оголосили там «Власть совєтов». Підполковнику Самокішу знадобилося лише два дні, аби зібрати до купи Січеславський полк Січових стрільців (катеринославських добровольців - !), вільних козаків отамана Кривошлика та повстанців отамана Божка. 31 грудня махновці були скинуті в Дніпро в прямому сенсі цього слова. «Петлюрівцям» захоплено допомагали повсталі мешканці Катеринославу – трьох днів під більшовиками та махновцями, їм вистачило із горлом. Ця подія збурила не тільки більшовиків, але й Директорію. Більшовики скориставшись нагодою об’явили Україні війну. А Директорія була розлючена тим, що про бій підполковник Самокіш повідомив не Київ а Болбочана, та й те по факту. Певно – пов’язуватися з демократами він не забажав, а в реакції Болбочана – не сумнівався. Винниченка й Петлюру охопив лютий жах. Під рукою Болбочана була найкраща частина армії УНР. Йому фактично підкорялися повстанські отамани. Його радо слухалися командири інших частин. Фактично – він командував найбільшою армією на теренах України. Пани-соціалісти миттю забули, що батьківщина в небезпеці. Всі їх думки були зайняті «збереженням демократії», себто – власних дуп. Більшовики вже марширували по Харківщині та Чернігівщині. Полковник Болбочан повідомляв у Київ хід та мету їхнього наступу, номери частин, склад підрозділів. А в Києві цьому не вірили, відмовлялися об’явити війну більшовикам і вимагали від Болбочана «не допустити війни між братніми народами». Це була вже межа ідіотизму, ворог пер на Україну, а Чорним Запорожцям забороняли по ньому стріляти! Війну було об’явлено лише 16 січня, коли Запорізький корпус залишив Харків. Здогадаєтеся, кого звинуватила Директорія у втраті Харкова? Нарешті здали нерви у керівників Української Демократичної Хліборобської партії – Д. Донцова та І. Міхновського. 5 січня вони провели таємну зустріч з «головним преторіанцем» Директорії, командувачем Корпусу Січових стрільців полковником Є. Коновальцем. Той висловився недвозначно: «З соціалістами держави не збудувати!» Було вирішено здійснити військовий переворот, усунути Директорію від влади, встановити військову диктатуру, та припинити демократичні цяцянки до кінця війни. Тобто вчинити саме так, як у той самий час чинила ще одна держава-немовля - Польща. Як у всі віки робили УСІ запорізькі отамани, за будь яких умов. Потрібна була лише узгодженість з командуванням фронтових частин. Міхновський виїхав до Болбочана. Полковник Болбочан оцінював становище тверезо. Ситуація була скрутна, але не безнадійна. Більшовиків треба було втримати на Дніпрі, опанувавши переправи. Біля Києва на червоних чекали Січові стрільці Коновальця. Околиці Кременчука опанували Чорні Запорожці. Пертися через Катеринослав червоним було далеко й небезпечно, там на них чекали стрільці Самокіша та козаки Кривошлика. Фронт на північ надійно стерегли бійці полковника Оскілка. А на Антанту наганяли жаху веселі хлопці отамана Григор’єва. Більшовики мали зупинитися на Дніпрі. Решту зробили б зима та шаблі повстанців Божка, Бурлаки та Ангела на червоних тилах. Весною Болбочан гадав знову побачити Харків. Та цим планам здійснитися не судилося. 21 січня до Кременчука прибув Міхновський та провів коротку нараду із командиром Запорожців. А 22 січня штаб Запорізького корпуса оточили Червоні Гайдамаки отамана Волоха з наказом Петлюри заарештувати командувача, начальника штабу та начальника тилу Запорізького корпуса. В умовах війни, Петро Федорович не ризикнув вчинити бійку українців з українцями. Старшини Запорізького корпусу дали заарештувати своїх командирів, але провели їх аж до Києва. Коли Петлюра почув про прибуття Болбочана в Київ він роз’ятрено вигукнув: "Що ви наробили?! Чого ви їх сюди привезли?!" Певно – доїхати Болбочан не мусив. Далі почався фарс впереміж з трагедією. Болбочан був посаджений під домашній арешт. Його ім’я бруднила та цькувала преса. А тим часом Петлюра заходився «демократизувати» Запорізький Корпус. На командування було посаджено червоного гайдамака Волоха – довірену особу Петлюри. І справа зайшлася. Дисципліна впала. Корпус зазнав шалених втрат. Найбільш талановитих командирів було репресовано як «гетьманців». І скоро Запорожці, які доти без жодних проблем стояли в космополітичному Харкові, відзначилися в Проскурівському погромі. Взірцевий корпус було перетворено на кілька гайдамацьких зграй. Свою єдину і головну перемогу Петлюра здобув над своїми ж солдатами та старшинами. В квітні Корпус Чорних запорожців був притиснутий до Румунського кордону і інтернований румунами. Болбочан знаходився під арештом майже чотири місяці. Нарешті Петлюра знайшов привід для вироку і 28 червня 1919 року полковника армії УНР Петра Федоровича Болбочана було розстріляно. Українська армія того часу ледь відбивала атаки більшовиків по лінії Старокостянтинів – Проскурів – Кам’янець-Подільський. Арешт Петра Болбочана фактично зруйнував українське військо. Запорожців було свідомо гноблено. Впав бойовий дух в Січових стрільців. Відкололися від армії УНР повстанські загони. Отамани Зелений, Ангел, Бурлака та інші пішли у вільне плавання. "В Києві зібралась отаманія, австрійські фендрики резерви, сільські вчителі та всякі кар'єристи і авантюристи, які хочуть грати роль державних мужів і великих дипломатів. Це люди не фахові і не на місці, я їм не вірю і переходжу до більшовиків, бо після арешту полковника Болбочана я вже не вірю в добро для нашої Батьківщини" – писав до Києва авантюрист-антисеміт отаман Григор’єв. Здійснив невладний заколот і мусив рятуватися втечею генерал Оскілко. За Болбочана просили генерали Омелянович-Павленко, Тютюник, Греков, полковник Коновалець, старшини Запорожців. Але Петлюра лишався непоступливий: "Запорозький корпус хоче поставити нового монарха, нового Гетьмана... Поки я стою на чолі Республіки - не буде Болбочана на службі в Республіці!" Нічого не нагадує? Петлюра тріумфував. Демократію (себто його особисту владу) – було врятовано. А замість гордовитих та норовливих наддніпрянців тепер він мав набагато краще, більш дисципліноване та більш слухняне військо – Галицьку армію. Хочу підтвердити те, що й так певно зрозуміло з моїх слів – я вважаю Петлюру людиною абсолютно некомпетентною у державних та військових справах. Догоджаючи власним амбіціям та своєму хворобливому самолюбству Петлюра зробив все можливе аби розвалити українське військо, та знищити українську державу. Винниченко, Мартос, Петлюра та інші «демократи» це не герої – це горе для України. Та не варто було Петлюрі забувати - зрадників карають ще на цьому світі. У листопаді 19-го року галичани, вояки Галицької армії, ті самі хто більше за всіх критикував «змаскальованих надніпрянців», у повному складі перейшли на бік денікінських «Вооружьонних сіл Юга Россії». За кілька днів, під впливом цієї події, корпус Січових стрільців Коновальця здався полякам. Гайдамаки Омеляна Волоха, любимця Петлюри, вкравши скарбницю УНР, в повному складі перейшли до більшовиків. Всі хто залишилися в армії УНР, були зведені в єдиний загін на чолі з генералом Омеляновичем-Павленко і перейшли до партизанських дій. Здійснилися слова депутата-«хлібороба» Дмитра Донцова до Директорії: «Ви почали вашу революцію під жовто-блакитним прапором українським, ви провалите її тепер під червоним прапором соціалізму. Ви скінчите її під чорним прапором анархії…» Україна зникла. А потім прийшли більшовики. Українська демократія мусить пишатися, фундамент під жахливий жертовний вівтар Голодомору побудувала саме вона. Поставив крапку і передивився стрічку новин. На Заході – поляки роздають громадянам України «карти поляків». Румунія тріумфує від опанування шельфу біля острова Зміїного. Зі сходу, керована нащадками чекістів-більшовиків Росія, тішиться правом монопольного постачальника газу і піратствує на наших сайтах та медіа. Галичани пихато міркують «що є справді українське, а що ні». Депутати вважають за норму товкти рило міністрам. А демократи закликають нас «не сподіватися на сильну руку, бо це неприродно для українців». Кажуть, вдруге історія повторяється як фарс. Роман Коваль НЕДОВГЕ ЩАСТЯ ПОЛКОВНИКА БОЛБОЧАНА
1 2 3 4 5 Категория: Біографії, автобіографії, особистості \| Добавил: Aspirant (07.07.2014)
Просмотров: 829 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: