Починаючи з першої половини ХІХ ст., в Україні почали здійснюватися біржові операції і використовуватися широкі форми кредитування, що було пов’язано, передусім, з розвитком ярмаркової торгівлі. Значним банківським центром, що, окрім усього іншого, здійснював операції на ярмарках, став Бердичів. Через свої 8 банківських будинків він мав зв’язки з банківськими будинками Петербурга, Москви, Варшави, Одеси. Основні операції банкіри з Бердичева здійснювали на Контрактовому ярмарку у Києві. У 1835-1844 рр. вони привезли туди 500-600 тис. крб. сріблом, а в 1845-1849 рр. – більш 1 млн. крб.

Розвитку банків сприяло загальне зростання торгівлі, особливо через чорноморські та азовські порти, більшість яких знаходилась на території України. Позитивну роль при цьому відіграла зовнішньоторговельна політика царського уряду і надання цим портам деяких виняткових привілеїв. Наприклад, царським маніфестом від 10 травня 1817 р. Одесі було "даровано” на 30 років порто-франко. Унаслідок цього Одеса стала місцем зосередження іноземних товарів, що спрямовувалися звідси не тільки у Великобританію, Україну, але і в Польщу, транзитом – в Австрійську імперію, а через Кавказ – у Персію. В Одесі виникли великі банківські будинки, діяльність яких охоплювала все узбережжя Чорного та Азовського морів.

Кредитно-розрахункові установи поступово ставали невід’ємною частиною господарського життя України. Їх головне призначення у дореформений період (1861 р.) полягало в підтримці панського господарства. Дворянський банк та інші кредитні установи ("сохранная казна”, "приказы общественного призрения”) надавали позики під заставу маєтків. Іншою важливою рисою дореформеної банківської системи було те, що держава тримала у своїх руках монополію на використання грошових накопичень. Усе це не відповідало інтересам індустріального розвитку країни. Тому з припиненням видачі позик під заставу маєтків (1859 р.) почалася ліквідація кредитних установ. Однак, створюючи нову банківську систему, царський уряд не бажав втрачати провідних позицій у банківсько-кредитній справі. Заснованому у 1860 р. Державному банку були надані, окрім права здійснювати звичайні комерційні операції, й інші важливі функції. Це призвело до того, що разом з Міністерством фінансів Державний банк з цілою мережею своїх контор і відділень на периферії мав вирішальний вплив на діяльність інших банків.

Створення індустріальної банківської системи в Україні почалося саме з контор Державного банку Російської імперії.

Велика фабрично-заводська промисловість у 1860-і роки у дев’ятьох українських губерніях була практично відсутня. Основні прибутки давало хліборобство і скотарство, продукти яких знаходили широкий збут у нечорноземних губерніях Великоросії і в розвинених державах Західної Європи. Тому перші приватні банки в Україні найчастіше обслуговували сільське господарство.

У 1864 р. був прийнятий устав Херсонського Земельного, відкривається Земський банк Херсонської губернії в Одесі. У 1868 р. розпочав діяльність Київський приватний комерційний банк з основним капіталом у 1,0 млн. карбованців, який спочатку обслуговував торгівлю сільськогосподарськими товарами (передусім зерном і цукром). Відкриття наступного акціонерного банку довелося чекати три роки. Тільки в 1871 р. засновуються акціонерний земельний банк у Харкові і Київський промисловий банк (13 червня). 14 серпня 1872 року створюється Катеринославський комерційний банк з власним капіталом у 500 тис. крб. У цьому ж році в Одесі формується Бессарабсько-Таврійський земельний банк, що відразу розпочав діяльність зі створення мережі агентств на півдні країни.

У 1860-1870 рр. в українських губерніях діяли 5 місцевих акціонерних банків: 2 комерційних, 2 земельних і 1 промисловий.

Тимчасовий урядовий мораторій на відкриття установ акціонерних банків зупинив процес розвитку цього типу кредитних установ. Правління та акціонери не взяли на озброєння тактику створення мережі відділень і агентств, здатну забезпечити значний приплив грошових коштів.

У той же час отримали розвиток міські і приватні товариства взаємного кредиту, земські і кредитні установи різних верств населення. Таким чином, первинно обмежені вільні грошові кошти населення зосереджувалися в тих типах кредитних установ, визначальною рисою яких була замкненість і самодостатність. Виникала додаткова перешкода вільному обігу грошей з однієї місцевості в іншу, з однієї галузі в іншу.

Класичним зразком став Сільський банк графині А. Браницької, відкритий у Білій Церкві (1875 р.).У 1879 р. розпочинає діяльність Одеський обліковий банк, що мав капітал у 1,5 млн. карбованців, що виявився останнім життєздатним акціонерним банком, створеним в українських губерніях Росії в XІX ст. Діючі місцеві акціонерні банки не могли створити власної мережі філій і обмежилися роботою з клієнтами в межах міст, де розташувалися їх правління. Тільки земельні акціонерні банки (передусім Київський і Бессарабсько-Таврійський) розгорнули мережу агентств у Правобережній і Південній Україні, здійснюючи значні за своїм сукупним обсягом позичкові операції. Основним напрямом розвитку кредитної справи в Україні залишається кількісне зростання індивідуальних банкірських фірм і кредитних установ, заснованих на принципі взаємного кредитування. З 1890-х років поширюється кооперативний кредит.

Визначних висот сягають акціонерні комерційні банки Великоросії і, передусім, Петербурга, Москви і Таганрога. В іпотечному кредиті конкуренцію місцевим банкам склали державні земельні і великоросійські акціонерні земельні банки.

У 1896 р. кредитно-банківська мережа в українських губерніях виглядала наступним чином. Держбанк володів трьома конторами (Київ, Одеса і Харків) і 14 відділеннями (Чернігів, Ромни, Полтава, Кременчук, Катеринослав, Юзівка, Бердянськ, Феодосія, Севастополь, Херсон, Миколаїв, Кам’янець-Подільський, Житомир і тимчасове відділення в Ялті, яке щороку працювало з 25 травня до 1 листопада).

У кінці XІX ст. комерційні банки Росії прагнули відкривати свої філії здебільшого в портових (12 філій) і великих торгово-промислових містах України (7 філій). У той же час такий індустріальний регіон, як Донбас, страждав від недоліків банківської інфраструктури (існували тільки комісіонерства в Павлограді й Бахмуті).

Іпотечний кредит, поряд з державними банками, контролювався чотирма банками України: Київським, Харківським, Полтавським і Бессарабсько-Таврійським земельними акціонерними банками. Їм належало 20 агентств в українських губерніях і 2 агентства поза останніми (Кишинів і Катеринодар). Найбільшою мережею агентств володів Бессарабсько-Таврійський земельний банк Одеси. Його 11 філій знаходились у Таврійській (Феодосія, Бердянськ, Сімферополь, Ялта, Мелітополь), Херсонській (Херсон, Миколаїв, Єлисаветград), Подільській (Вінниця, Кам’янець-Подільський, Могилів-Подільський) і Бессарабській (Кишинів) губерніях.

Тільки один немісцевий акціонерний банк, що спеціалізувався на іпотеці, намагався закріпитися на півдні України (Донський земельний банк відкрив своє агентство в Бердянську).

Таким чином, у справі іпотечного кредиту в Україні наприкінці ХХ ст. домінували акціонерні земельні банки місцевого походження.

Товариства взаємного кредиту (приватні, земські, верств і міські) отримали найбільший розвиток у Харківській (6) і Таврійській (6) губерніях. На Катеринославщині функціонувало 4 товариства, а в Харківській губернії – 3. Набагато меншим попитом користувалася ця форма кредитної організації на Лівобережжі і Правобережжі (в Полтавській, Київській губерніях – по 2 суспільства, Чернігівській і Волинській – по 1, українській частині Бессарабії – 1). На Поділлі не було зареєстровано жодного товариства взаємного кредиту. Усього у дев’яти українських губерніях і частині Бесарабії їх було створено 26.

Значно більшого розповсюдження набули міські суспільні банки. 38 таких банків було засновано в губернських, повітових і позаштатних містах України. Їх абсолютна більшість розташувалася на Лівобережжі (19) і Півдні (16). У Чернігівській і Харківській губерніях було по 7 міських банків, по 6 – у Херсонській і Таврійській. На Полтавщині 5 банків були відкриті в старих козацьких центрах (Лубни, Переяслав, Прилуки, Ромни, Кременчук). Чотири міські банки працювали в Катеринославській губернії. На Правобережжі міські банки не набули поширення. Волинські і подільські міста залишилися без суспільних банків. У Київській губернії вони були відкриті в старовинних козацьких центрах (Умань, Черкаси, Чигирин).

У цей же час Правобережжя і Херсонщина залишилися оплотом приватної банкірської справи. З 66 банкірських контор і будинків і 6 їх відділень у Київській губернії діяли 17 контор і будинків та 3 відділення, на Поділлі відповідно 12 і 1, у Херсонській губернії – 14. На Волині і Чернігівщині розташувалося по 3 банкірські контори, на Катеринославщині (всі в губернському місті) і Полтавщині – по 4, у Таврії – 2 контори, в українській частині Бессарабії – 4. Найбільшими центрами банкірського промислу, поряд з Одесою (8 контор і будинків), стають Київ (9 контор і 2 відділення) і Харків (5 контор). Значно скорочується роль Бердичева (4 контори і 1 відділення), що остаточно перетворюється в регіональний кредитний центр.

При повітових казначействах і відділеннях Держбанку оперували 66 кредитно-ощадних кас. Триває процес розгортання кредитно-ощадних кас при поштово-телеграфних конторах.Ощадкаси відігравали значну роль у мобілізації дрібних заощаджень населення. На 1897 р. 8 відділень ощадкаси при Київській конторі Держбанку, що приймали і видавали вклади на суму від 25 копійок, мали 30278 вкладників і 6,3 млн. карбованців вкладів. В ощадкасах при поштово-телеграфних установах м. Києва нараховувалося 7284 вкладників, на рахунках яких було 0,84 млн. карбованців.

Продовжували існувати кредитні установи верств: сільський банк графині А. Браницької у Білій Церкві, Александрівський Сумський селянський сільськогосподарський банк і Ренійський колоніальний банк.

Основною організаційною формою постійного кредиту у селах залишалися сільські селянські банки. Однак розміщувалися вони нерівномірно не тільки між українськими губерніями, але й усередині кожної губернії.

Так, у 1896 р. у Київській губернії було 148 сільських селянських банків. З них 90 банків створили селяни Звенигородського повіту. Значно меншого поширення на Київщині отримала інша форма селянської кредитної організації – кредитно-ощадні товариства, яких було зареєстровано лише 7.

Основними кредитно-фінансовими центрами України стають Київ, Харків, Одеса.

Таким чином, для еволюції кредитно-банківської системи на території українських губерній у 1897-1913 рр. були характерні:

1) стабільність мережі відділень Державного Дворянського земельного і Селянського поземельного банків;

2) незначне збільшення кількості відділень Держбанку;

3) потужна експансія великоросійських комерційних акціонерних банків (передусім петербурзьких);

4) розширення приватної банкірської справи та її витіснення з найважливіших економічних центрів;

5) масовий розвиток кредитної кооперації і товариств взаємного кредиту;

6) інтеграція української низової кредитної кооперації у всеросійську кооперативну систему з центром у Москві;

7) зміцнення українських іпотечних банків.

Початок XX ст. ознаменувався серйозними зрушеннями у кредитно-банківській системи Росії і особливо України.

Найбільшим струсом для місцевої кредитної справи став крах Харківського торгового і Катеринославського комерційного банків, а також криза приватної банкірської справи в роки революції 1905-1907 рр. Важким ударом був перевід у 1900 р. правління Південно-Російського промислового банку з Києва за межі України, у Москву.

Тільки за допомогою уряду врятувався від банкрутства Харківський земельний банк.

Позитивні зрушення відбулися у житті "українських” банкірів у 1911-1912 рр. На підставі рішень загальних зборів акціонерів Київського приватного банку від 15 березня 1911 р. почалося збільшення його основного капіталу до 5 млн. карбованців (ця акція виводила його за даним показником на перше місце в Україні). До того ж незадовго до цієї події Азовсько-Донський комерційний банк поступився своїми акціонерними правами київським цукропромисловцям, що зміцнило позиції місцевого капіталу.

І, нарешті, у 1911 р. був заснований Одеський купецький банк з основним капіталом у 3 млн. карбованців. Він почав операції з 9 квітня 1912 р. і склав конкуренцію Одеському обліковому банку (основний капітал – 2 млн. карбованців). Щоправда, за організатором Купецького банку Я.А. Бродським стояв петербурзький банківський капітал.

Таким чином, до 1913 р. кількість "українських” акціонерних комерційних банків зросла до трьох. Декілька з них зміцнили свої позиції на півночі України.

У 1910-1911 рр. і в Києві виявляється тенденція до створення кредитних установ, які спеціалізуються на обслуговуванні первинних кредитних кооперативів. Таку роль намагалися відігравати:

1) київська губернська "земская” каса дрібного кредиту, що видавала короткострокові (до 1 року) позички з 7 % річних, довгострокові (до 3-5 років) позички і позички на основний капітал (на 10 років) кредитним і кредитно-ощадним товариствам та іншим кооперативам Київської губернії;

2) київська спілка установ дрібного кредиту "Союзбанк”, що сформувалася в 1911-1912 рр. і здійснювала всі види банківських операцій з кредитними кооперативами і приватними особами.

Обидві ці установи мали досить широку базу для своїх операцій. У 1913 р. у Київській губернії існувало 619 сільських, міських і містечкових товариств та суспільних кас кооперативного типу. З них 333 розташувалися в містах і містечках (168 кредитних і 165 кредитно-ощадних товариств) і 286 – у селищах (187 сільських і 99 кредитно-ощадних кас).

Великоросійські акціонерні банки розгорнули мережу своїх відділень і агентств у всіх молодих промислових містах на узбережжі Дніпра (Черкаси – відділення трьох банків, Кременчук – 2 відділення і 1 агентство, Єлисаветград і Олександрівськ – по 3 відділення, Нікополь – 1 відділення і 1 агентство).

Така ж політика проводилась і в головному промисловому регіоні України – Донбасі, де у 1896 р. існувало тільки одне "комісіонерство”. Тут почало працювати 9 відділень (Бахмут, Юзівка і Луганськ – по 2; Павлоград, Слов’янськ і село Лозове – по 1 агентству).Не менш разючими були успіхи банків Великоросії в найбільших промислово-торговельних містах України.

В Одесі, яка традиційно вважалася колишньою твердинею недержавного кредиту, замість 2 відділень (1896 р.) уже оперували відділення семи великоросійських банків (Азовсько-Донського комерційного, Російсько-Азіатського, Російського для зовнішньої торгівлі, Російського торгово-промислового, Санкт-Петербурзького міжнародного комерційного, Об’єднаного і Сибірського торгового). Слабку конкуренцію їм могли скласти контора Держбанку, Одеський обліковий банк, Бессарабсько-Таврійський земельний банк, агентство "Креди Лионне”, 6 товариств взаємного кредиту і 8 банкірських будинків і контор.

У Харкові кількість відділень "неукраїнських” банків зросла з 2 (1896 р.) до 5 (Азовсько-Донський і Волзько-Камський комерційні, Московський купецький, Російсько-Азіатський, Петербурзький міжнародні комерційні банки). Їм склали конкуренцію контора Держбанку, 2 відділення державних земельних банків, Міський купецький банк, 5 товариств взаємного кредиту і 3 банкірські контори. Крім того, в місті діяло фінансово потужне Товариство взаємного кредиту гірськопромисловців Півдня Росії.

Найбільш потужною мережею філій в українських губерніях володів Об’єднаний банк, у розпорядженні якого було 25 відділень і 5 агентств. Він був представлений в усіх 9-ти губерніях. Найменша їх кількість знаходилась у Таврії – 2 (Севастополь, Євпаторія), на Чернігівщині – 2 (Глухів, Чернигів), Київщині – 2 (Київ, Черкаси), Катеринославщині – 2 (Лозова, Павлоград) і Волині – 1 (Житомир). А з великих індустріальних центрів тільки Харків і Катеринослав не мали філій цього банку. У Харківській губернії розмістилися 5 філій (2 агентства і 3 відділення), в Подільській – 4 (відповідно 1 і 3), в Полтавській – 4 (1 і 3), Херсонській – 6 (1 і 5). Однак загальний прогрес формування мережі представництв цього банку був менший, ніж у його конкурентів. Саме Об’єднаний банк успадкував майно Південно-Російського промислового, Орловського комерційного і Московського міжнародного банків, що у 1896 р. мали в Україні 4 відділення і 5 комісіонерств.

Тільки два невеликоросійських банки імперії зуміли розташуватися в українських губерніях до 1914 року. У Києві діяло відділення Комерційного банку у Варшаві, а у Бердичеві розташувалося відділення Комерційного банку в Білостоці. Таким чином, визначилася тенденція розповсюдження польських акціонерних банків у кредитному просторі непольської частини Російської імперії. Щоправда, окупація в 1915 році німецькими військами Привіслинських губерній призупинила цей процес.

На початку ХХ ст. знизився статус представництва єдиного іноземного банку в Наддніпрянщині. Відділення "Креди Лионне” в Одесі було перетворене в агентство. Основним інструментом входження західного кредитно-грошового капіталу в українське господарство залишалися петербурзькі комерційні акціонерні банки.

Загалом у 1913 р. на території України налічувалося 3 контори, 18 відділень і 1 агентство Держбанку; 6 відділень Дворянського земельного і 9 – Селянського помісного банків; близько 90 казначейств; 113 відділень; 28 агентств і 12 комісіонеств акціонерних комерційних банків; 3 "українських” акціонерних комерційних і 4 місцевих акціонерних земельних банків; 81 банкірський будинок (включаючи їх контори і відділення); 57 міських суспільних банків; Товариство взаємного кредиту гірськопромисловців Півдня Росії; 251 товариство взаємного кредиту; 47 спеціалізованих товариств взаємного кредиту (9 торгово-промислових, 4 комерційних, 8 купецьких, 4 повітових, 12 сільськогосподарських, 1 міщанське, 3 товариства дрібних промисловців та ін.); 2 міських купецьких банки; понад 1495 кредитних товариств (965 тис. членів, 6,6 млн. крб. основного капіталу і 883 тис. крб. запасного) і 606 кредитно-ощадних товариств (469 тис. членів, 9 млн. крб. основного капіталу і 1,1 млн. запасного), Сільський банк графині А. Браницької у Білій Церкві; Земський банк Херсонської губернії та ін.

Найбільш насиченою кредитними установами була Херсонська губернія, де діяли контора і 3 відділення Держбанку, 31 філія комерційних банків (25 відділень, 4 агентства і 2 комісіонерства), 2 місцевих комерційних банки, Земельний і Земський банки Херсонської губернії, 11 міських суспільних банків, 12 банкірських контор, 41 різноманітне товариство взаємного кредиту та ін.

Наступною за насиченістю кредитними установами була Київська (контора Держбанку, Комерційний і Земельний банки, 19 філій "комбанков”, 2 міських банки, 20 банкірських будинків і контор, 40 різноманітних товариств взаємного кредиту) і Таврійська губернія (3 відділення та агентства Держбанку, 27 філій "комбанков”, 9 міських суспільних банків, 1 банкірський будинок, 31 товариство взаємного кредиту).У цілому на території України напередодні революції 1917-1921 рр. була створена широка мережа кредитно-банківських установ, що мала багатоступеневу структуру, яка охоплювала всі галузі аграрно-індустріальної економіки регіону і була міцно інтегровна в загальноімперську грошово-кредитну систему, а через неї – і в європейську. Вона забезпечувала нормальний рух товарів, грошей і кредитних ресурсів, хоча за своєю міцністю значно поступалася подібним системам в індустріальних і індустріально-аграрних країнах Західної Європи.

Однак, незважаючи на наявність розгалуженої мережі банків і кредитних товариств, процес інтеграції Росії в світову кредитно-фінансову систему не був завершений. Цьому перешкодила революція 1917-1921 рр. і наступні події, що призвели до тривалої конфронтації Радянської держави зі світовою економічною системою.

Уряди Центральної Ради (листопад 1917-квітень 1918 р.) і гетьмана Павла Скоропадського (квітень-грудень 1918 р.) робили спроби створення на території України місцевих кредитних установ, відновлення тих, що діяли у часи царської Росії, формування національної кредитної системи і відповідної банківської мережі. Однак український радянський уряд провів реорганізацію кредитних установ. Початок цьому процесу було закладено 21 січня 1919 р. відповідним Декретом Раднаркому України, що проголосив націоналізацію приватних банків і злиття їх у загальноукраїнський Народний банк.

У березні 1919 р. Харківська, Київська і Одеська контори Народного банку були перетворені в окружні контори згідно з реформами, які проводилися у Росії. У подальшому Раднарком України дублював на своїй території рішення, що приймалися Раднаркомом і ВЦВКом РРФСР щодо кредитно-банківської системи.

Таким чином, у 1920 р. Україна залишилася без банків, так, як раніше залишилася без власної грошової одиниці.

Коли наприкінці 1921 р. у Росії почалося відродження банківської справи, Україна була повністю підлеглою. Держбанк тут створений не був, контроль за українською кредитною системою був монополізований Наркоматом фінансів Росії і її Державним банком. Всеукраїнська контора Держбанку Росії була відкрита у Харкові. Кредитування української промисловості, найважливіша частина якої була підпорядкована безпосередньо "ВСНХ” Росії через об’єднані російсько-українські головкоми (пізніше – трести), здійснювалося через спеціалізовані галузеві російські (з 1924 р. – загальносоюзні) акціонерні банки (Промбанк, Роскомбанк, Всекобанк, Центральний сільськогосподарський банк СРСР – Центрсільбанк).

Українському уряду вдалося відстояти тільки сферу сільськогосподарського і кооперативного кредитування, взаємний кредит у приватному секторі і лише у рамках обмеженої автономії. Основою власної української мережі кредитних установ стали кредитні кооперативи на чолі з Укрінбанком. Ця мережа формувалася на основі Декрету Раднаркому Росії від 23 січня 1922 р. "Про кредитну кооперацію”.

27 жовтня 1922 р. був затверджений статут Всеукраїнського кооперативного банку (Укрінбанк) із статутним пайовим капіталом у 3 млн. карбованців. Він почав функціонувати у Харкові 24 липня 1922 р., а наприкінці цього ж року мав 8 відділень у містах республіки (Київ, Бахмут, Катеринослав, Одеса, Житомир, Чернігів, Вінниця, Полтава). Не маючи можливості отримувати кредити в державних, кооперативно-державних банках і товариствах під доступний процент, приватні підприємці почали створювати власні кредитні об’єднання – товариства взаємного кредиту. Вони мали закритий характер і обслуговували тільки своїх членів. Отже, ці товариства функціонували поза сферою державного кредиту. Першими в Україні таке товариство створили кияни. Київське товариство взаємного кредиту почало працювати з 25 серпня 1922 р., Харківське – з 6 вересня. До кінця року в Україні функціонувало 2 товариства із сукупним капіталом близько 15 тис. карбованців.

У квітні-липні 1923 року почали працювати комунальні банки в Харкові, Києві та Одесі із загальним статутним капіталом 1,65 млн. крб., а також міські ломбарди в Києві і Харкові.

Усього до кінця 1923 року в Україні діяли 5 банків (Укрінбанк з 24 відділеннями в Україні і 1 у Москві, Укрсільбанк, Харківський і Одеський комунальні банки, Київський губернський комерційний банк), 3 ломбарди, 9 губернських товариств сільхозкредитів, 17 товариств взаємного кредиту, а також філії Держбанку СРСР та інших банків загальносоюзного призначення.

В усіх губернських та у значній частині повітових міст існували відділення, агентства і комісіонерства загальносоюзних і всеукраїнських банків. На відміну від Росії, де Москва стала центром банківської справи республіки і всього Радянського Союзу (Ленінград був на другому місці за вагомістю, але безнадійно відставав від столиці), кредитні установи в Україні розташувались більш рівномірно. Дещо виділялися їх концентрацією Харків (5 всеукраїнських контор, 1 міський банк, 3 товариства взаємного кредиту, 1 товариство сільськогосподарського кредиту та ін.), Київ, Одеса.У цілому у середині 1920-х років кредитно-банківська мережа України склалася кількісно та якісно. Український кредитний капітал, як і колись, концентрувався в системі сільськогосподарської, промислової і споживчої кооперації, сфері приватновласницької позичкової справи. В Україні, як і в цілому у СРСР, державні банки обслуговували головним чином державний сектор і частково кооперацію. Кооперативні кредитні установи – кооперацію і, меншою мірою, держсектор. Середня і дрібна буржуазія міста могла розраховувати винятково на власні сили. Тільки в міських банках приватні підприємці могли розраховувати на певну підтримку. У Київському банку на їх частку припадало 3,52 % обліково-позичкових (в основному облікових) операцій, в Одеському – 7,4 %, Харківському – тільки 0,2 %. У більшості російських комунальних банків частка операції з приватним сектором була значно вищою.

У другій половині 1928 р. Держбанк СРСР став наполегливо домагатися ліквідації Центрального сільхозбанку СРСР, обмеження повноважень республіканських сільхозбанків, створення прямого зв’язку Держбанку з місцевими кооперативними банками. А діяльність сільськогосподарських кооперативних органів пропонував звести лише до довгострокового кредитування. Держбанк підтримав його "патрон” – Наркоматом фінансів СРСР, що, в свою чергу, послідовно впроваджував у життя рішення ЦВК СРСР про подальшу централізацію планового керівництва кредитною системою Радянського Союзу.

Реальна ліквідація залишків автономії української кредитної справи розпочалася на рубежі 20-30-х років, коли внаслідок заборони на приватне підприємництво у промисловості, транспорті і торгівлі припинили існування товариства взаємного кредиту.

У 1936 р. Всеукраїнський кооперативний банк був об’єднаний з Всесоюзним банком фінансування капітального будівництва і кооперації у Всесоюзний банк фінансування капітального будівництва і кооперації (Торгбанк), а мережа філій українського банку увійшла до всесоюзної.

До другої половини 60-х рр. Україна не мала автономної кредитно-банківської системи. Тут були філії Держбанку СРСР, Будбанку СРСР і трудові ощадкаси.

Мережа установ Держбанку в Україні зростала до 1975 р. У 1970 р. тут було 652 філії, а у 1975 – 678. Після цього почалося скорочення і у 1980 р. функціонувало тільки 663 установи Держбанку.

З січня 1989 р. у республіці починається створення комерційних і кооперативних банків. Вони, як правило, копіювали в нових умовах свій прообраз – державні комерційні банки 20-х рр. у Росії. Їх засновниками ставали державні установи і підприємства, кооперативні організації, профспілки та ін. 24 січня 1989 р. у Києві був заснований інвестиційний банк – перший комерційний банк.

Перший кооперативний банк був відкритий у Феодосії. Тут 24 листопада 1988 р. з’явився банк "Таврія”. До кінця 1989 р. у республіці діяло вже 12 комерційних і 5 кооперативних банків.

Стихійно (але закономірно) найбільшим фінансовим центром України став Київ. Навесні 1990 р. у столиці функціонувало 5 комерційних і 3 кооперативних банки.

На 20 червня 1990 р. на території України було офіційно зареєстровано 25 банків (17 акціонерних комерційних і 8 кооперативних). Вони розташувались вкрай нерівномірно та оперували обмеженими капіталами. Статутні капітали кооперативних банків коливалися від 0,5 млн. до 15 млн. карбованців. Вони знаходилися в Києві, Західній та Південно-Східній Україні, в Криму.

У першій половині 1990 року в Україні поступово формується дворівнева банківська система: НБУ був стрижнем усієї банківської структури, центральним емісійним резервним банком і підкорявся лише Верховній Раді УРСР. У той же час він був складовою частиною союзної резервної системи.

Найбільші спеціалізовані республіканські філії Агропромбанку СРСР і Жилсоцбанку СРСР були перетворені в акціонерні комерційні Агропромбанк "Україна” і Укрсоцбанк. Комерційними стали Ощадний, Промислово-будівельний і Зовнішекономбанк України. Ставши комерційними за формою, вони залишалися державними за суттю. До того ж, значна частка їх основного капіталу належала відповідним всесоюзним банкам, що ставило найбільші українські державні банківські монополії у залежність від всесоюзної фінансової бюрократії.

У другій половині 1990 р. починається створення перших великих акціонерних банків. 4 вересня відбулося зібрання засновників Агропромбанку "Україна”, який створювався на основі Українського республіканського банку-філії Агропромбанку СРСР. До складу засновників увійшли Агропромбанк СРСР (внесок – 200 млн. карбованців), Міністерство фінансів України, Головне управління Держстраху УРСР, Міністерство водних ресурсів і водного господарства УРСР, Кримський обласний агропром, Українське республіканське управління інкасації. 18 вересня банк був зареєстрований у Держбанку СРСР, а 28 вересня розпочав операції при 4500 акціонерах і 1,2 млрд. карбованців статутного фонду. Мережа його філій складалася з 505 районних, 25 обласних операційних відділів і управлінь.На основі загальносоюзних законів від 2 грудня 1990 р. Центральний банк Української РСР з простої республіканської контори Держбанку СРСР перетворюється в автономну ланку загальносоюзної резервної системи. Центральний банк отримав право самостійних дій в усіх сферах банківських операцій, окрім емісії кредитних знаків, не порушуючи проведення єдиної грошової політики.

З цього моменту банківська мережа України, ще залишаючись складовою частиною загальносоюзної кредитної системи, також набуває класичної дворівневої форми. На першому рівні розташувався Центральний банк, на другому – комерційні і кооперативні банки, що поділялися на регіональні, інвестиційні, галузеві та ін

Література

1. Антонов В.М. АРМ економіста, фінансиста, менеджера. – К.: Таксон, 1998. – 120 с.

2. Антонов В.Н. АРМ: Вопросы практического использования. – К.: Лыбидь, 1992. – 164 с.

3. Антонов В.Н. Архитектура интеллектуально-экспертной системы поддержки принятия решений // Информатизация и новые технологии. –1996. – № 4. – С. 16-18.

4. Антонов В.Н. Интеллектуально-экспертная графическая система // Информатизация и новые технологии. – 1996. – № 2. – С. 17-20.

5. Антонов В.Н. Интеллектуально-экспертная система обработки документов, подсказки принятия решений: метод построения и реализации // УСиМ. – 1995. – № 3. – С. 82-85.

6. Антонов В.Н. Проектирование объектно-ориентированых интеллектуальных АРМ// УСиМ. – 1997. – № 4/5. – С. 102-106.

7. Антонов В.Н., Антонова Ю.В. Основы проектирования интеллектуальных АРМ // Информатизация и новые технологии. – 1994. – № 1/2. – С. 27-29.

8. Банки на развивающихся рынках: В 2-х т. / Кол. авт. – М.: Финансы и статистика, 1994.

9. Банківська енциклопедія / Під ред. проф. А.М. Мороза – К.: Ельтра, 1993. – 328 с.

10. Велш Глен А., Шорт Денієл Г. Основи фінансового обліку. – К.: Основи, 1997. – 943 с.

11. Волошин І. Розрахунок резервів для відшкодування можливих витрат за кредитними операціями за допомогою коефіцієнтного аналізу та повної моделі банку // Вісник НБУ. – 1999. – № 9. – С. 61-64.

12. Ганах Н.І., Мельниченко І.Г. До питання розвитку ринку інформаційного бізнесу в Україні // Вісник Білоцерківського державного аграрного університету. – 3-ій вип. – Ч. 2. – Біла Церква, 1997. – С. 125-130.

13. Ганах Н.І., Мельниченко Г.І. Застосування методів експериментально-статистичного моделювання для дотримування маневрених характеристик виробництва // Проблеми праці, економіки та моделювання. – Ч. 1. – Хмельницький, 1998. – С. 52-54.

14. Ганах Н.І., Прокопенко Н.С. Особливості сучасного податкового законодавства України в контексті прийняття Податкового кодексу // Регион, город, предприятия в условиях переходной экономики. – Донецк: ИЭПИ НАН Украины, 2000. – С. 62-68.

15. Гроші та кредит: Підручник / М.І. Савлук, А.І. Мороз та ін. – К., 1992. – 386 с.