Постановка проблеми. Як свідчить практика, проблема кредитних ризиків щодо неповернення кредитів є для комерційних банків однією з найважливіших проблем. Адже кожного разу при видачі кредиту банк намагається придбати прибутковий актив (у вигляді кредиту), але водночас бере на себе ризик того, що позичальник може виявитися неплатоспроможним, тобто не зможе або не захоче вчасно покрити суму боргу і відсотки. Неповернення кредитів тягне за собою погіршення показників фінансового стану як комерційного банку, так і позичальників.

Аналіз досліджень і публікацій. Теоретичною та методологічною основою поставленої проблеми є досягнення вітчизняних та зарубіжних учених у галузі банківської справи, теорії кредиту, банківського менеджменту, теорії економічного ризику, наведені в працях Бубенко І.[1], Вітлінського В.[2-3], Кот Л. [5-6], Наконечного Я., Пернарівського О.[8], Потійко Ю. [7,9], Примостки Л. [10] та інших.

Дослідження цих науковців, зокрема, присвячені визначенню поняття кредитного ризику і проблемного кредиту, методам управління кредитними ризиками, аналізу системи показників кредитоспроможності позичальника, оцінці економічної ефективності управління банківськими ризиками і т. ін.

Метою даної статті є розкриття основних методичних підходів та прийомів до оцінки кредитоспроможності позичальника як основного напрямку управління кредитними ризиками комерційного банку.

Кредитний ризик - це ризик понесення збитків від кредитної діяльності, тобто ризик неповернення позичальником вчасно та у повному обсязі тих кредитних ресурсів, які він отримав від банку, внаслідок певних обставин, в основному незадовільного фінансового стану.

На наш погляд, поряд із всебічним вивченням і висвітленням у публікаціях вищенаведених аспектів досліджуваної проблеми ще є „арсенал” дійових засобів подолання негативного впливу кредитних ризиків на фінансову сталість та стабільність комерційних банків. Зокрема постійного перегляду та вдосконалення потребує система оцінки кредитоспроможності позичальника. Поряд із існуванням широкої мережі економічно обґрунтованих методів управління кредитними ризиками як на рівні окремої позики, так і на рівні кредитного портфеля (аналіз та оцінка кредиту, структурування позики, документування кредитних операцій, диверсифікація, лімітування і т. д.) практика управління кредитним ризиком, особливо на фоні загальної слабкої практики управлінського контролю, внутрішнього аудиту та корпоративного управління, залишається незадовільною.

Сучасні наукові розробки в галузі управління кредитними ризиками спрямовані здебільшого на вдосконалення методики оцінки стану кредитоспроможності позичальника як одного з етапів організації кредитного процесу та подальшого контролю за використанням позикових коштів. Так, більшість науковців [5, 6, 10] схиляються до методики оцінки коефіцієнтів фінансового ризику, застосування якої дозволяє віднести позичальника до одного з наступних класів (табл. 1).

Водночас є й такі науковці [9], які вбачають недоліки у діючих методиках оцінки кредитоспроможності позичальників. До таких недоліків, зокрема, належать:

по-перше, значна ранжировка підприємств у класі кредитоспроможності (5 класів: А, Б, В, Г, Д). Як правило, підприємства, які належать до класу "Г”, "Д”, недоцільно розглядати на предмет надання кредиту;

по-друге, за деякими фінансовими коефіцієнтами завищено бали у зв’язку з тим, що спрощено шкалу нарахування балів.

З огляду на ці положення, вважається, що при оцінці кредитоспроможності позичальників необхідно збільшити кількість показників, які характеризують фінансовий стан клієнтів. Зокрема коефіцієнт рентабельності активів, коефіцієнт рентабельності продукції, коефіцієнт рентабельності власних коштів, коефіцієнт фінансової незележності, коефіцієнт інвестування, коефіцієнт ділової активності. Ранжировку підприємств у класі кредитоспроможності слід проводити за трьома класами "А”, "Б” і "В”.

Таблиця 1. – Класифікація позичальників за рівнем кредитного ризику

Незважаючи на протиріччя у підходах до класифікації позичальників за результатами оцінки їх кредитоспроможності, спеціалісти схиляються до якомога ширшого, всебічного вивчення стану споживачів кредитних ресурсів комерційного банку для запобігання кредитним ризикам. Так, оцінку рекомендується проводити за комплексним застосуванням таких напрямків [5, 6]:

І. Оцінка позичальника в залежності від кредитної історії клієнта (юридичної особи за останні три роки):

ІІ. Оцінка позичальника в залежності від термінів кредитування та середньомісячних надходжень на поточні рахунки:ІІІ. Оцінка позичальника в залежності від рівня організації бази під кредитний проект. У даній групі показників рекомендується оцінювати наявність перспективного бізнес-плану (ТЕО) з усіма необхідними розділами (10 балів); зважати на відсутність бізнес-плану (-10 балів); враховувати наявність контрактів на реалізацію планових обсягів продукції у відношенні до обсягів її виготовлення (від 40 до -10 балів); давати оцінку обсягу реалізації продукції на експорт і т. ін.

ІV. Оцінка позичальника залежно:

- від умов діючої кредитної угоди по виконанню зобов`язань (періодичність погашення кредиту, кредитної лінії (від 30 до 10 балів), періодичність сплати відсотків (від 30 до 10 балів);

- від умов оплати у контрактах на реалізацію продукції або послуг (від 50 до 30 балів);

- наявність виробничих приміщень (15 балів);

- залежність від сезонних поставок і пов`язана з цим неритмічність реалізації товарів (-10 балів);

- наявність власного ліквідного майна, окрім того, що надане в заставу, залежно від вартості (від 10 до 70 балів).

V. Оцінка ділових якостей керівника (досвід роботи на даному підприємстві, позитивний досвід роботи з даним банком, термін керівництва підприємством).

VІ. Оцінка позичальника залежно від структури статутного фонду

VІІ. Оцінка позичальника в залежності від балансових показників.

Кожний банк для себе самостійно може обрати систему показників, за якими оцінюватиме позичальника, але загальний механізм визначення фінансових показників діяльності суб`єкта господарювання повинен дотримуватися.

Як уже відмічалося, залежно від кількості набраних балів позичальника відносять до одного з п`яти (або трьох) класів.

Так, наприклад, позичальники АКБ „Промінвестбанк”, що належать до першого класу („А”), як правило, мають пільги при кредитуванні. Перш за все це пріоритетне становище організації відносно виділення кредитних ресурсів, а також можливість вибору найбільш ефективної форми кредитування для даного позичальника на основі чинного положення НБУ „Про кредитування” – бланкового кредиту, кредитної лінії або кредитування з використанням єдиного рахунка (контокорента). Варто на практиці використовувати і традиційні форми пільг – заниження відсоткової ставки за кредит, скорочення звітності, яку надають до банку. Окрім того, для таких організацій може бути зменшено кількість перевірок цільового використання кредиту.

Загалом процес визначення кредитоспроможності позичальника у значній мірі, на нашу думку, є творчим, а не механічним. Для досягнення позитивного результату кредитний працівник повинен пам`ятати про головну мету процесу оцінки кредитоспроможності позичальника – оцінка кредитного ризику і виявлення джерел повернення основної суми боргу і відсотків за використання кредиту, а не аналіз фінансового стану клієнта як такого.

Зрозуміло, що в сучасних умовах діяльності комерційні банки повинні зосереджувати основну увагу на оцінці ймовірності кредитних ризиків за фінансовими показниками діяльності позичальників, адже для цього є всі можливості. Так, розроблені підходи до економіко-математичного моделювання стратегії кредитного ризику [9], які дозволяють оцінити ступінь ризику, проте за певних причин не під силу багатьом банківським установам.

У світовій банківській практиці та науковій літературі існує низка підходів до управління кредитним ризиком. Але, разом з тим, основна проблема полягає в тому, що наукові доробки потребують адаптації або модифікації, яка б враховувала особливості сучасного стану вітчизняної економіки. Так, зокрема, у світовій практиці аналізу кредитного ризику практично не враховується юридичний чинник, який є досить суттєвим для вітчизняних комерційних банків у сучасних умовах [8].

Для кількісної оцінки ступеня кредитного ризику західними банками широко використовуються класифікаційні моделі, найбільш відомими з яких є Z-модель Альтмана і модель нагляду за кредитами Чессера. Але ці моделі відповідають умовам розвинутої ринкової економіки. Для умов перехідної економіки України необхідно розробити адекватні моделі, які враховували б, зокрема, галузеві особливості позичальників та строки кредитування.

Проблеми вдосконалення управління кредитним ризиком пов’язані з розбудовою адекватних економіко-математичних методів і належать до інтенсивно опрацьовуваних, однак постійно змінювані умови господарювання вимагають корекції в підходах до вирішення цих питань і проблем, ставлять нові завдання.Тож за таких обставин не варто залишати поза увагою і розробку нових підходів до вивчення людського фактора, який є однією з найсерйозніших перешкод. Співробітники банку, відповідальні за конкретний кредит, можуть не доповідати про тривожні сигнали, боячись піддатися критиці за те, що вони створили для банку складну ситуацію. Більше того, досвід показує, що дуже часто кредитні ризики, навіть після того, як вони були виявлені і призвели до проблемних кредитів, виявляються більш негативними, ніж гадали співробітники кредитного відділу. Таким чином, втрачається дорогоцінний час. Але ситуація може бути ще гіршою, якщо керівництво банку, знаючи про виникнення проблем, приховує їх і одночасно намагається компенсувати збитки за ними наданням нових ризикових кредитів.

На нашу думку, поряд із вищенаведеним (людським) фактором, який потрібно враховувати при управлінні кредитними ризиками, а також із системою оцінки кредитоспроможності позичальника за фінансовими показниками, варто відстежувати і нефінансові тривожні сигнали виникнення ризикових (проблемних) кредитів. Слід звернути увагу на такі нефінансові сигнали:

1) припинення контактів позичальника з працівниками банку, а також необґрунтовані затримки в одержанні від клієнта фінансової звітності, особливо тоді, коли кредитна угода містить умову, яка вимагає надання інформації протягом певного проміжку часу. Пояснення клієнтів про причини затримки уже є першими ознаками проблемності кредиту [1];

2) несприятливі зміни цін на акції клієнта, різкі зміни у планах його діяльності, очікувані радикальні зміни у складі керівництва компанії або несприятливі тенденції розвитку на ринку позичальника [2].

Висновки. Аналіз основних сучасних методичних підходів до оцінки кредитоспроможності позичальника як одного з основних напрямків управління кредитними ризиками показав, що всі вони здебільшого спрямовані на вдосконалення та розширення системи фінансових характеристик та показників діяльності господарюючих суб'єктів, за якими оцінюється ймовірність виникнення ризикового кредиту.

Однак, незалежно від того, є ознаки появи кредитного ризику фінансовими чи нефінансовими, вони повинні насторожувати відповідні відділи банків. Чим раніше будуть вони виявлені, тим більше банк матиме часу для збору необхідної інформації і розробку стратегії врятування кредиту.

Враховуючи набутий досвід управління кредитними ризиками, кожному комерційному банку для досягнення успіху у вирішенні поставлених завдань варто впровадити ефективну, суттєву нову систему управління ризиками:

- розробити процедуру виявлення, моніторингу та контролю ризиків банківської діяльності;

- впроваджувати існуючі та розробляти самостійно моделі кількісної оцінки ризиків;

- проводити роботу, спрямовану на підготовку кваліфікованих спеціалістів з питань ризик-менеджменту.

Саме таке коло окреслених напрямків повинно стати предметом досліджень подальшого вдосконалення системи управління кредитними ризиками.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Бубенко І. Управління кредитно-фінансової організації на прикладі КБ „Приватбанк” // Банківська справа. – 2000 р. - № 2.

2. Вітлінський В., Наконечний Я., Пернарівський О. Концепція стратегії кредитного ризику // Банківська справа. – 2000 р. - № 1.

3. Вітлінський В., Великоіваненко Г., Наконечний Я., Пернарівський О. Поглиблений кількісний аналіз кредитоспроможності позичальника як засіб зниження кредитного ризику// Банківська справа. - 1998. - №6. - С.45-49.

4. Комплексна програма розвитку банківської системи України на 2003-2005 роки.

5. Кот Л. Л. Механізм регулювання діяльності кредитних установ // Фінанси України. - № 12. – С. 114-122.

6. Кот Л. Л. Банківський кредит у трансформаційній економіці: Питання теорії, методології, практики. – К.: Знання України, 2003. – 93 с.

7. Потійко Ю.А. Аналіз кредитоспроможності підприємств в умовах ринкових відносин // Фінанси України. – 2001, – №1. – С. 118-123.

8. Пернарівський О. Оцінка кредитоспроможності позичальника // Фінанси України. - 1999. - №1. - С.19-22.

9. Потійко Ю.А. Аналіз кредитоспроможності підприємств в умовах ринкових відносин // Фінанси України. – 2001, – №1. – С. 118-123.

10. Примостка Л. О, Фінансовий менеджмент банку: навчальний посібник. – К.: КНЕУ, 1999. – 280 с.