Становлення в Україні ринкових відносин створює сприятливі умови для подальшого розвитку договірних відносин у банківській сфері, у тому числі й депозитних операцій, які полягають у залученні грошових коштів на вклади. За своєю економічною сутністю операції залучення грошових коштів на депозитні рахунки у банках характеризують кредитні відносини між вкладниками та банками. У такому разі банки є не кредиторами, а позичальниками.

Залучення депозитів юридичних і фізичних осіб банк оформляє видачею ощадного сертифіката або відкриттям строкового депозитного рахунка з укладенням договору банківського вкладу і видачею вкладного документа — ощадної книжки.

Депозитний договір є угодою, що визначає права та обов’язки суб’єктів депозитних операцій (юридичних і фізичних осіб і банку) у разі розміщення грошових коштів. За договором банківського депозиту (вкладу) банк, який прийняв кошти від вкладника або кошти, що надійшли на його рахунок від іншої сторони, зобов’язується виплатити вкладнику суму депозиту (вкладу) та нараховані проценти на умовах і в порядку, передбачених договором. Угода вважається укладеною з моменту, коли між її сторонами у потрібній формі досягнуто згоди з усіх істотних умов. Істотними є ті умови, які визнані такими законом або є необхідними для договорів даного виду, а також усі, щодо яких на підставі заяви однієї зі сторін повинно бути досягнуто згоди. Від часу, з якого угода вважається укладеною, вона є консенсуальною. За характером взаємних зобов’язань сторін депозитний договір є відплатним. Це основна відмінність його від договору позики (безвідплатний договір, за яким позичальник не сплачує кредиторові проценти за позику, що є обов’язковою та істотною умовою депозитної угоди).

Формою угоди вважається спосіб вираження волі осіб, які її укладають. Для договору банківського вкладу потрібна письмова форма. Як і всі інші угоди, депозитний договір повинні підписати повноважні особи сторін. Вимоги щодо засвідчення підписів сторін відбитками печаток юридичних осіб чинне законодавство не містить. Отже, печатка не є зайвою, але вона не є обов’язковим реквізитом угоди.

Конкретний зміст депозитного договору, тобто сукупність передбачених у ньому умов, завжди визначається угодою сторін, оскільки чинне законодавство не встановлює вимог до умов депозитного договору, а тому за його укладання треба керуватися загальними положеннями Цивільного кодексу України. Зауважимо, що основні реквізити та умови депозитного договору для банківських вкладів сформульовані у затверджених НБУ Правилах здійснення депозитних операцій для банківських депозитів. Ними передбачені такі основні реквізити та умови депозитного договору: назва та адреса банку, що приймає вклад, і власника коштів; дві дати: одна — внесення депозиту, друга — вимоги вкладником своїх грошових коштів; сума депозиту; процентна ставка за користування вкладом; зобов’язання банку повернути внесену на депозит суму; підписи сторін.

Зупинимося на окремих важливих положеннях, які, на наш погляд, власники коштів мають ураховувати, укладаючи депозитний договір із банком.

Визначення змісту депозитного договору багато в чому залежить від типових або зразкових договорів. Вони є уніфікованим засобом, який забезпечує однакове оформлення договірних відносин. Для всіх вкладників встановлюються однакові умови договору, крім випадків, передбачених законодавчими актами. Це положення дістало адекватне відображення у Правилах здійснення депозитних операцій для банківських депозитів, де зазначено, що банки зобов’язані оприлюднити умови укладення депозитного договору, відкриття депозитних рахунків і випуску ощадних (депозитних) сертифікатів шляхом розміщення такої інформації або в друкованих засобах масової інформації чи в загальнодоступному для клієнтів місці в установі банку, або в обидва способи одночасно. На жаль, в окремих випадках банки не дотримуються цієї вимоги і надають пільги певним категоріям вкладників. Вони пропонують вкладникам свої типові форми депозитного договору, які зазвичай не дають власникам коштів можливості внести зміни та/або доповнення до тексту договору. Практично позиція банків така: погоджується власник коштів повністю із запропонованими банком умовами — договір укладається, не погоджується й пропонує свої зміни чи доповнення — договір не укладається. За ринкових умов така позиція банків є неприпустимою.У депозитному договорі мають бути проставлені дата його укладення та повні реквізити сторін. В окремих випадках у депозитних договорах деяких банків відсутній такий обов’язковий, на наш погляд, реквізит, як номер кореспондентського рахунка банку в територіальному управлінні НБУ. Його наявність у разі вирішення питання про повернення банком коштів вкладнику через суд прискорить виконання ухвали суду, а відсутність може призвести до труднощів або унеможливить виконання такої. Це пов’язано з тим, що практично є два джерела задоволення позову — каса банку та його кореспондентський рахунок у територіальному управлінні НБУ. Отримати кошти з каси «проблемного» банку практично неможливо. Тому залишається покладатися на кореспондентський рахунок у НБУ. Зауважимо, що вклади в іноземній валюті, розміщені в «проблемному» банку, стягти ще важче. Шукати кошти у валютній касі банку — справа безнадійна. Ще безперспективнішими є намагання віднайти їх за кореспондентськими рахунками банку-боржника в іноземних банках. Залишається спробувати списати кошти з коррахунка в територіальному управлінні НБУ. Щоб уможливити це, доцільно, на наш погляд, у валютному депозитному договорі передбачити умови задоволення вимог в іноземній валюті шляхом їх перерахування у гривні за офіційним обмінним курсом НБУ на дату прийняття судом такого рішення.

Згідно з чинним законодавством України набувати цивільних прав і мати цивільні обов’язки від свого імені можуть лише суб’єкти господарювання зі статусом юридичної особи і відповідно цивільною правоздатністю до встановлених цілей їхньої діяльності. Однак це не означає, що депозитні угоди мають укладатися безпосередньо цивільно правоздатними юридичними особами. Ці угоди дозволяється укладати від їх імені та в їхніх інтересах іншими особами в порядку, передбаченому Цивільним кодексом України. Ними можуть бути як фізичні, так і юридичні особи або посадові особи їхніх відособлених підрозділів.

Банки вправі створювати філіали, відділення та інші відособлені підрозділи і затверджувати положення про них. Відособлені підрозділи є складовими структури їх засновників (учасників) і тому не можуть мати рівного з ними статусу юридичної особи. Відособлений підрозділ банку — юридичної особи, представлений його керівником чи іншою повноважною посадовою особою, може від її імені та в її інтересах укладати будь-які цивільні угоди на підставі довіреності, закону, адміністративного акта або договору доручення. В такому разі ця особа діє як представник або повірений. Довіреність на укладення депозитного договору видається лише керівникові відособленого підрозділу, який вправі передоручити вчинення цієї дії з дотриманням порядку, встановленого Цивільним кодексом України. Отже, якщо до повноважень структурної одиниці віднесено укладення депозитних договорів (про що вказано в положенні або довіреності), то вона має право укладати їх від імені банку—юридичної особи. Стороною за договором у таких випадках є банк—юридична особа, а не його структурна одиниця. Якщо структурна одиниця банку одержала від нього належним чином оформлені повноваження на укладення депозитних договорів від імені банку, відсутність у тексті депозитного договору посилання на те, що цей договір укладений від імені банку за наданими повноваженнями, не може бути підставою для визнання договору недійсним. За цих обставин слід вважати, що договір укладено від імені банку—юридичної особи. Підписуючи депозитний договір, вкладник повинен простежити, щоб вступну частину договору було сформульовано, наприклад, так: «Акціонерний банк «Дніпро», який діє на підставі Статуту, в особі керуючого (начальника) Київським відділенням банку у м. Києві Петренка Петра Петровича, уповноваженого на це Положенням про відділення та довіреністю № 16—12/250 від 20 грудня 200_ р., що посвідчена нотаріусом Київського нотаріального округу Сизоненко М. Д. за реєстраційним номером 30, які є невід’ємною частиною цього договору, з одного боку,…».

Щоб захистити інтереси вкладників, НБУ визначає порядок видачі та видає банкам лізенції на здійснення банківських операцій, зокрема по залученню грошових коштів вкладників на депозитні рахунки. Банк—юридична особа, маючи відповідну ліцензію НБУ, може надавати своїм філіям дозвіл на проведення депозитних операцій. Філії банку зазначені операції здійснюють згідно з Положенням про філію, на підставі банківської ліцензії, отриманої банком, і лише за умов наявності та в межах дозволу, наданого банком—юридичною особою. Такий дозвіл виписується на підставі рішення Ради та правління банку на бланку банку, підписується головою правління або його заступником і засвідчується відбитком печатки.Умова про проценти є однією із суттєвих умов депозитного договору. За своїм економічним призначенням депозитний процент має стимулювати концентрацію вільних грошових коштів у банківських установах. Банки самостійно встановлюють процентні ставки за своїми операціями. Тому, укладаючи депозитні договори, банк має право запропонувати вкладникові розмір депозитного процента, передбачивши узгоджений його розмір у тексті договору. Зазначимо, що одностороння зміна умов депозитного договору не допускається навіть тоді, коли в ньому це передбачено і записано, що у разі, якщо одна зі сторін не виконає певної умови, то друга має право в односторонньому порядку внести зміни. Отже, якщо процентну ставку за депозитами встановлено договором, банк не має права в односторонньому порядку змінити цю умову договору навіть у разі зниження облікової ставки НБУ. Якщо за таких обставин банк хоче зменшити розмір процентної ставки (проти її підвищення вкладники ніколи не заперечують), то спочатку відповідно до чинного законодавства необхідно розірвати депозитний договір із даною процентною ставкою та укласти новий, із новою процентною ставкою. Зміну процентної ставки можна здійснити також шляхом внесення відповідних записів до депозитного договору. У такому разі раніше діючі правовідносини припиняються частково, замінюються не всі, а лише окремі права та обов’язки сторін. Зміна умов депозитного договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не передбачено законодавчими актами або договором. Угода про зміну умов договору укладається в тій самій формі, що й договір. Якщо ця пропозиція належить банку, то він зобов’язаний сповістити іншу сторону письмово. У Правилах здійснення депозитних операцій для банківських депозитів зазначається (пункт 12), що банк «може залишити за собою право змінювати процентну ставку відповідно до зміни облікової ставки НБУ з відповідним повідомленням про це вкладника. У разі незгоди вкладника договір може бути змінений або розірваний згідно з чинним законодавством України». Однак відповідно до Цивільного кодексу України одностороння відмова від виконання зобов’язання та одностороння зміна умов договору не допускаються. Тому доцільним, на нашу думку, є внесення до депозитного договору умови, за настання якої передбачено згоду вкладника на зміну умов або припинення дії договору. Така згода може бути дана наперед («авансом»), вона підтверджується підписами сторін. Зауважимо, що деякі банки цей порядок застосовували раніше і застосовують тепер. Так, установи Промінвестбанку і Правексбанку в договорі про депозитний вклад передбачають умову, згідно з якою банк має право переглядати процентну ставку. При цьому використовується така процедура. Банк за 10 календарних днів (або іншу кількість днів, визначену угодою) до зміни процентної ставки письмово попереджає про це вкладника рекомендованим листом. Вкладник, одержавши таку пропозицію, має відповісти на неї у встановлений в угоді строк. Якщо у визначений строк він не з’явився до банку або письмово відмовився від пропозиції щодо зміни процентної ставки, то депозитний договір уважається розірваним. Інакше кажучи, слід зустрітися із вкладником та спробувати домовитися із ним про зміну умов або укласти новий договір. У будь-якому разі конкретний механізм зміни процентної ставки варто обумовити у тексті депозитного договору.

На зміст депозитного договору впливає статус вкладника. Ним може бути як юридична, так і фізична особа, яка є особою, пов’язаною з банком. Як зазначалося, чинним законодавством України не передбачено обмежень щодо розмірів процентних ставок за депозитними вкладами, в тому числі залежно від категорії вкладників і наявності у фізичних осіб трудових відносин з банком. Законом України «Про банки і банківську діяльність» (ст. 47) передбачено, що банки самостійно встановлюють процентні ставки та комісійну винагороду за своїми операціями. Стаття 52 цього Закону дозволяє банкам укладати угоди, які передбачають нарахування процентів за вкладами і депозитами, більші за звичайні, у разі, якщо прибуток банку дозволяє здійснювати це без шкоди для фінансового розвитку банку. При цьому слід ураховувати особливості, пов’язані із джерелами сплати депозитних процентів.Згідно із Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств» до складу валових витрат відносяться будь-які витрати, пов’язані з виплатою або нарахуванням процентів за борговими зобов’язаннями (у тому числі за будь-якими депозитами) протягом звітного періоду, якщо такі виплати або нарахування здійснюються у зв’язку з веденням господарської діяльності платника податку. Разом з тим Законом передбачено, що витрати платника податку, понесені зі сплати процентів за депозитами пов’язаним із платником особам, визначаються виходячи з договірних цін (процентних ставок за депозит), але не вищих за звичайні ціни (звичайні процентні ставки за депозит). Під звичайною процентною ставкою законодавець розуміє процентну ставку, що встановлюється залежно від строків і розміру депозиту за рішенням платника податку, яке має бути оприлюдненим і установлювати однакові правила щодо укладення депозитного договору з будь-якими категоріями осіб з урахуванням обмежень, установлених законом. Порядок оприлюднення інформації щодо умов укладення депозитного договору, як уже зазначалося, для банківських установ визначено Національним банком України у Правилах здійснення депозитних операцій для банківських депозитів.

Отже, правомірно відносити до складу валових витрат банку витрати, пов’язані з виплатою або нарахуванням процентів за депозитними вкладами у повному обсязі, незалежно від рівня процентної ставки, якщо вони пов’язані з веденням господарської діяльності платника податку. За сплати процентів за вкладами пов’язаним особам банк має право віднести до складу валових витрат суми, які не перевищують звичайні процентні ставки за депозитними вкладами у даному банку. Витрати зі сплати процентів у сумі, що перевищує звичайні процентні ставки, мають бути віднесені за рахунок прибутку банку. У разі, коли співробітники банку не є пов’язаними з ним особами, правомірним є віднесення до складу валових витрат банку процентів за вкладами у повному обсязі, незалежно від рівня процентної ставки.

Важливою умовою депозитного договору є метод визначення кількості днів для нарахування процентів. Існує кілька таких методів, а саме: метод «факт/факт» — у розрахунку виходять з фактичної кількості днів у місяці та у році; метод «факт/360» — виходять з фактичної кількості днів у місяці, а у році умовно приймається 360 днів; метод «30/360» — кількість днів у місяці умовно приймається рівною 30 дням, у році — 360 дням. Метод визначення кількості днів встановлюється банком самостійно і відбивається в його обліковій політиці. Неважко помітити залежність розміру нарахованих процентів від застосовуваного методу. Тому в депозитних договорах окремих банків умова визначення кількості днів, які беруться до уваги за нарахування процентів, не знаходить адекватного відображення. Отже, доцільно вводити в умови депозитних договорів положення про порядок визначення кількості днів, які враховуються за нарахування процентів.

Потребує, на нашу думку, відображення в депозитному договорі й умови про заповідальне розпорядження вкладом і про право отримання грошей за вкладом вкладника іншою особою.

Заповідальне розпорядження за вкладом — це письмове розпорядження вкладника щодо свого вкладу на випадок смерті, зроблене у встановленому законодавством порядку. Воно не позбавляє вкладника права розпоряджатися вкладом за життя; за вкладником залишається право змінити або скасувати заповідальне розпорядження. Спадкоємство здійснюється за заповітом чи за законом.

Кожен громадянин має право залишити за заповітом своє майно або його частину одній чи кільком особам, незалежно від того, належать вони чи ні до числа спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним і громадським організаціям. Якщо вкладник дав розпорядження банку про видачу вкладу у разі його смерті будь-кому, то сума вкладу не входить до складу майна, що успадковується, і на неї не поширюються загальні правила про спадкування. Вклад, який не має заповіту, видається банком спадкоємцям у встановленому законодавством порядку. Тобто спадкоємство за законом має місце тоді, коли воно не змінене заповітом.

Заповідальне розпорядження вкладник може оформити на картці особового рахунка, в нотаріально завіреній заяві на ім’я установи банку чи в заповіті, оформленому нотаріально чи прирівняному до такого. В аналогічному порядку вкладник може оформити й доручення на право отримання грошей за своїм вкладом іншою особою. Оскільки в окремих банках при оформленні вкладів фізичних осіб не передбачається заповнення картки особового рахунка, то це створює певні незручності як для самого банку, так і для його вкладників. Тому логічною видається пропозиція щодо внесення до депозитного договору умов, за яких право на отримування грошей за вкладом надається іншій особі, а також щодо розпорядження вкладника стосовно вкладу на випадок його смерті. Це, на наш погляд, сприятиме оперативнішому отриманню вкладів спадкоємцями, спростить порядок оформлення та обслуговування вкладних операцій.Укладаючи депозитний договір із банком, вкладник повинен заздалегідь простежити, щоб до нього ввійшли положення, які регулюють відповідальність банку за невиконання чи неналежне виконання зобов’язань щодо повернення депозиту та виплати процентів. Як правило, банки у пропонованих вкладникам депозитних договорах не беруть на себе ніякої відповідальності за затримку виконання грошових зобов’язань. Мають місце випадки, коли по закінченні строку договору банк не повертає вкладникові суму депозиту та проценти або виплачує лише проценти. За час прострочення повернення вкладу ні проценти, ні пеня банком не нараховуються та не виплачуються вкладникові. Це стосується не лише строкових вкладів, зокрема ощадних сертифікатів, а й вкладів до запитання. У Правилах здійснення депозитних операцій для банківських депозитів підкреслюється, що за дострокового пред’явлення ощадного сертифіката до сплати банк сплачує власнику дохід за зниженою процентною ставкою, яка визначається при видачі сертифіката. Але в Правилах не йдеться про необхідність внесення до депозитного договору положень про відповідальність банків за невиконання чи неналежне виконання зобов’язань, зокрема у разі прострочення терміну їх виконання. Тому цілком логічною є пропозиція щодо введення у депозитні договори положення про розмір, порядок нарахування та сплати банками пені за невиконання або неналежне виконання грошових зобов’язань. Нагадаємо, що коли банки виступають як кредитори, в кредитних договорах обов’язково визначається відповідальність позичальників у кредитних правовідносинах.

Якщо вкладником у депозитних правовідносинах є підприємство, установа та організація (незалежно від форми власності та господарювання), а також фізична особа — суб’єкт підприємницької діяльності, то у разі невиконання банком зобов’язань про повернення сум депозиту та процентної ставки у визначений договором строк до нього можна застосувати відповідальність згідно із Законом України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань», за умови, що відповідним договором установлено конкретний розмір такої відповідальності у вигляді пені. Проте дія цього Закону не поширюється на відносини між банками і фізичними особами. Разом з тим Цивільним кодексом України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних з простроченої суми, якщо законом або договором не встановлено інший розмір процентів. Наголосимо, що Закон України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» також передбачає положення про обумовлення конкретного розміру пені в договорі між сторонами.

Пеня, як і штраф, є лише різновидом неустойки як засобу забезпечення виконання зобов’язань. По суті неустойка є грошовим зобов’язанням боржника перед кредитором за невиконання або неналежне виконання як договірних, так і позадоговірних зобов’язань. Тому необхідною умовою для стягнення неустойки є наявність цивільно-правового зобов’язання. Наявність договору є обов’язковою умовою в тих випадках, коли вимога про стягнення ґрунтується лише на договорі. Отже, за невиконання або неналежне виконання банком своїх зобов’язань щодо повернення депозиту і виплати процентів вкладник управі стягнути з нього неустойку (штраф, пеню), передбачивши її розмір, порядок, спосіб та умови стягнення в депозитному договорі. Недодержання письмової форми спричиняє недійсність угоди про неустойку (штраф, пеню).

Підсумовуючи викладене, наголосимо, що вдосконалення договірного регулювання вкладних операцій — лише одна з перспектив розвитку депозитного формування банківського капіталу. Для підвищення ефективності депозитного залучення коштів не менш важливим є вдосконалення існуючих і впровадження нових, не традиційних для вітчизняних банків операцій і послуг.

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р. № 2121-ІІІ // Урядовий кур’єр. — 2001. — 17 січня. — С. 5—13.

2. Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 30 червня 1999 р. № 784-ХІV // Там само. — 1999. — 15 вересня. — С. 5—12.

3. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Закону України «Про проведення експерименту в житловому будівництві на базі холдингової компанії «Київміськбуд»» від 20 квітня 2000 р. № 1694-ІІІ // Там само. — 2000. — 18 травня. — С. 8.

4. Закон України «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо встановлення відповідальності за порушення банківського законодавства» від 4 жовтня 2001 р. № 2747-ІІІ // Там само. — 2001. — 31 жовтня. — С. 2.

5. Закон України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ // Галицькі контракти. — 1996. — № 42. — С. 40—50.6. Закон України «Про державну таємницю» від 10 вересня 1999 р. № 1079-ХІV // Урядовий кур’єр. — 1999. — 24 листопада. — С. 1—11.

7. Закон України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» від 15 березня 2001 р. № 2299-ІІІ // Там само. — 2001. — 25 квітня. — С. 1—13.

8. Закон України «Про лізинг» від 16 грудня 1997 р. № 723/97-ВР // Відомості Верховної Ради України (далі — ВВРУ). — 1998. — № 16. — Ст. 68.

9. Закон України «Про Національний банк України» від 20 травня 1999 р. № 679-ХІV // Урядовий кур’єр. — 1999. — 1 липня. — С. 1—9.