Реферат на тему Планування собівартості продукції - Аудит - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему: Планування собівартості продукції При плануванні собівартості слід розрізняти собівартість окре-мих виробів (калькуляції) і собівартість загального обсягу готової (кінцевої) продукції. Як уже зазначалося, у підрозділах з корот-ким виробничим циклом і стабільними залишками (запасами) не-завершеного виробництва виробнича (цехова) собівартість гото-вої продукції збігається з кошторисом. В інших випадках, особливо коли запуск і випуск виробів у межах планового періо-ду кількісно різняться та змінюються залишки незавершеного ви-робництва на його початок і кінець, собівартість продукції відрі-зняється від кошторисних витрат. Отже, загальна собівартість продукції дорівнює: Ск = Сз + Сн1 - Сн2, (6.6) де Ск — собівартість кінцевої продукції підрозділу за плановий період, грн.; Сз — загальні витрати підрозділу за кошторисом, грн.; Сн1, Сн2 — собівартість залишків незавершеного виробництва відповідно на початок і кінець планового періоду, грн. Собівартість залишків незавершеного виробництва на початок планового періоду береться за фактичними (очікуваними) дани-ми, на кінець — розраховується з урахуванням специфіки певно-го типу виробництва. В одиничному і дрібносерійному виробни-цтві собівартість незавершеного виробництва за окремими замов-леннями на кінець планового періоду можна обчислити на основі ступеня їх планової готовності. В інших типах виробництва такі обчислення здійснюються у разі потреби коригування фактичної величини незавершеного виробництва або при зміні обсягу випу-ску продукції. При цьому враховується середньоденний випуск продукції за виробничою собівартістю, середня тривалість виро-бничого циклу і коефіцієнт зростання витрат (середня готовність незавершеного виробництва). Ця методика розглядається в інших дисциплінах (економіка підприємства, фінанси) при визначенні величини оборотного капіталу підприємства. Інший метод визначення собівартості кінцевої продукції під-розділу, що є більш адекватним змісту цього показника, передба-чає попереднє обчислення собівартості окремих виробів. Собі-вартість кінцевої продукції є її підсумком. (6.7) де п — кількість найменувань виробів; М — кількість виробів і-го найменування за виробничою програмою у натуральному виразі; Соі — виробнича собівартість одиниці і-го виробу, грн. Планування собівартості окремих виробів займає особливе мі-сце в системі планових обчислень. Калькуляції потрібні для об-грунтування цін виробів, визначення їх рентабельності, оцінки економічної ефективності технічних і організаційних рішень, аналізу тощо. Є різні методи обчислення витрат на окремі вироби. Їх засто-сування залежить від ряду обставин, передусім від широти но-менклатури виготовлюваної продукції. За умов однопродуктово-го виробництва калькулювання є найпростішим і найточнішим, оскільки всі витрати розглядаються як прямі. Однопродуктове виробництво може мати два різновиди:* весь продукт однорідний, однієї споживної (експлуатаційної) якості й складності виготовлення (цегла, вугілля та ін.);* продукт має різні варіанти якості, властивостей, що потре-бують різних витрат часу і/або ресурсів (цемент, пиво, коньяк тощо). У першому випадку калькулювання здійснюється методом прямого ділення витрат на обсяг продукції. (6.8) де Ск — загальні витрати, віднесені на кінцеву продукцію за пла-новий період (у повній сумі або за калькуляційними статтями чи елементами витрат), грн.; N — обсяг готової продукції за плановий період у натураль-ному виразі. Це за одностадійного виробництва. Якщо таких стадій більше, відповідно більше й членів формули (6.8). У загальному випадку (6.9) де т — кількість стадій виробничого процесу; Сj — загальні витрати на j-й стадії, грн.; Nj — випуск продукції на j-й стадії. У другому випадку, тобто коли продукт має різні рівні якості чи властивості, калькулювання здійснюється за коефіцієнтами еквівалентності. Особливість цього методу полягає в тому, що кожному варіанту продукту присвоюється певний коефіцієнт, який свідчить про його відносну відмінність за витратами від ба-зового (основного) варіанта продукту. Коефіцієнт для базового варіанта продукту — 1,0. Такі коефіцієнти обчислюються за да-ними досвіду (емпірично), наприклад, зіставленням трудомістко-сті виготовлення, тривалості виробничого циклу тощо. Приклад. Припустимо, пивзавод виготовляє три сорти пива: А, Б, В. За місяць виготовлено 90 000 декалітрів, на що витрачено 979 000 грн. Дані за окремими сортами наведено в табл. 6.3. Ба-зовим є сорт Б. Таблиця 6.3 ІНФОРМАЦІЯ ПРО ВИПУСК ПИВА ЗА МІСЯЦЬ Сорт пива \| Виготовлено декалітрів \| Коефіцієнт еквіалентності \| Виготовлено декалітрів базового сорту А \| 25000 \| 1,2 \| 3О 000 Б \| 35000 \| 1,0 \| 35000 В \| ЗО 000 \| 0,8 \| 24000 Разом—— \| 89000 Витрати на декалітр базового сорту Соб=979 000/89 000 = 11 грн. Собівартість інших сортів така: Со.а=111,2=13,20 грн., Со.в = 11 0,8 = 8,80 грн. Однопродуктове виробництво має обмежену сферу застосу-вання, більш поширеним є багатопродуктове виробництво, коли одночасно або в одному періоді виготовляються різні вироби. Собівартість окремих виробів у цьому випадку обчислюється за калькуляційними статтями, які охоплюють як прямі, так і непрямі витрати (див. таблиці 6.1 і 6.2). Такі статті витрат, як матеріали, куповані вироби і напівфабрикати, паливо й енергія на техноло-гічні потреби, основна, додаткова заробітна плата виробничих робітників з відрахуваннями на соціальні заходи, є прямими. Во-ни безпосередньо обчислюються на одиницю продукції за розглянутою в підрозділі 6.2 методикою. Відмінність лише в тому, що при складанні кошторису до уваги брався весь обсяг виробництва. Основна проблема калькулювання у багатопродуктовому виробництві полягає в розподілі непрямих витрат, до яких належать загальновиробничі витрати у складі витрат на утримання й експ-луатацію машин та устаткування і витрат на організацію та упра-вління виробництвом. В Україні вони традиційно розподілялися окремо як різні статті витрат. Згідно з новою системою бухгал-терського обліку ці витрати об'єднані на одному рахунку, тому до їх розподілу слід підходити з урахуванням конкретних умов виробництва. Якщо прийнятна одна база розподілу, загальнови-робничі витрати розподіляються на її основі у загальній сумі. Ко-ли одна база розподілу не забезпечує належної точності, доцільно розподіляти окремо витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування і витрати на організацію та управління вироб-ництвом. На практиці поширений метод розподілу зазначених витрат пропорційно основній зарплаті виробничих робітників. У цьо-му разі (6.10) де Со.в— загальновиробничі витрати на один виріб (калькуляцій-ну одиницю), грн.; Со.з — основна заробітна плата виробничих робітників на один виріб, грн.; Рв — відношення загальновиробничих витрат до основної за-робітної плати,%. Величина Рв обчислюється по цеху (виробництву) як відно-шення річного кошторису зазначених витрат до фонду основної зарплати за цей же період. За даними табл. 6.1 вона становитиме Рв=(374,3/180)100=207,94%. На витрати, пов'язані з утриманням і експлуатацією машин та устаткування, припадає 132,33% ((238,2/180)100) , на інші загально-виробничі витрати — 75,61% ((136,1/180)100). Переваги цього методу в його простоті, але він має суттєві ва-ди, передусім стосовно розподілу витрат на утримання й експлу-атацію машин та устаткування. По-перше, зарплата не є точною базою розподілу зазначених витрат, оскільки за умов різного рів-ня механізації праці адекватно не відображає затрат машинного часу; по-друге, при такому розподілі витрати на кожний виріб обчислюються як середні по підрозділу незалежно від того, на якому устаткуванні він обробляється; по-третє, за комплексної механізації й автоматизації виробництва функції робітників змі-нюються в напрямі контролю і регулювання роботи виробничих систем. За цих умов зарплата не може нормуватися пооперацій-но, а отже, і бути базою розподілу інших витрат. Проілюструємо перший, найбільш суттєвий, із перелічених недоліків на простому прикладі. Припустимо, в цеху виготовля-ються два вироби А і Б. Відношення витрат на утримання й експ-луатацію машин та устаткування до фонду основної зарплати ви-робничих робітників становить 132,33%. Затрати часу на виго-товлення й основна заробітна плата по цих виробах такі: Виріб А Виріб Б Трудомісткість виробу, люд.-год. 3,0 1,5 У тому числі:— обробка на верстатах 1,5 1,5 ручні слюсарні роботи 1,5 – Основна заробітна плата виробничих робітників, грн. 6,0 3,0 За цих умов витрати на експлуатацію устаткування, розподі-лені пропорційно основній зарплаті, становитимуть: на виріб А — 7,94 грн., на виріб Б — 3,97 грн. Необґрунтованість такого розподілу зазначених витрат очевидна. Оскільки машиноміст-кість обробки цих виробів однакова (1,5 год), то й витрати на утримання й експлуатацію устаткування в їх калькуляціях мають бути близькі за величиною, а вони різняться у два рази. Отже, за такого розподілу собівартість виробу А завищена, виробу Б — занижена. Цей недолік значною мірою можна усунути, розподіливши загальновиробничі витрати, у тому числі і витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування, пропорційно часу обробки виробів, тобто на основі середніх витрат на одну машино-годину їх роботи. Якщо, наприклад, за річним кошторисом зазначені ви-трати становлять 374 300 грн., а завантаження всього устат-кування цеху за цей же період — 56 714 машино-годин, то загальновиробничі витрати на одну машино-годину становитимуть 6,6 грн. (374 300/56 714) , у тому числі витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування 4,2 грн. (238200/56714). При калькулю-ванні загальновиробничі витрати розподіляться так: виріб А—1,56,6 =9,9 грн., виріб Б — 1,56,6 = 9,9 грн. Відповідно витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування по цих виробах становитимуть по 6,3 грн. (1,54,2). Витрати на вироби А і Б однакові, оскільки затрати машинно-го часу на їх обробку збігаються. Цей метод досить поширений у зарубіжній практиці, але він теж неточний. По-перше, витрати на організацію й управління виробництвом залежать не тільки від кількості машинного парку і часу його роботи, а й від кількості працівників і трудомісткості процесів. Отже, щодо цієї частини витрат, то їх розподіл за такою базою можна вважати обґрунто-ваним, коли трудо- і машиномісткість різних видів продукції не дуже різняться. По-друге, цей метод не враховує, що експлуата-ційні витрати за одиницю часу на різних машинах неоднакові (вони мають різну вартість, потужність двигунів, застосовується різний інструмент тощо). При високих вимогах до точності калькулювання, особливо в машиномістких галузях, розподіл загальновиробничих витрат до-цільно здійснювати окремо за їх частинами, тобто витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування розподіляти за однією базою, решта витрат — за іншою. Найобгунтованішим є обчислення витрат на утримання й ек-сплуатацію машин та устаткування на один виріб залежно від ча-су його обробки і собівартості однієї машино-години роботи кон-кретного устаткування. Відмінність цього методу від поперед-нього полягає в тому, що береться не середня по всьому устатку-ванню собівартість машино-години, а обчислюється її величина по кожній окремій групі однотипних машин. Сутність цього ме-тоду і процедура його впровадження такі: 1. Устаткування підрозділу розподіляється на групи техноло-гічно взаємозамінних верстатів з приблизно однаковими витра-тами на одну годину роботи. В окрему групу або в кілька груп об'єднуються робочі місця для ручних робіт. Витрати на їх утри-мання входять у кошторис витрат на утримання й експлуатацію машин та устаткування (утримання і ремонт стендів, верстаків, затрати на інструмент, пристосування тощо). 2. По кожній групі устаткування складається кошторис на йо-го утримання і експлуатацію за методикою, розглянутою вище (підрозділ 6.2). 3. Визначається завантаження кожної групи устаткування у машино-годинах за методикою, розглянутою підрозділі 5.2. 4. Обчислюються витрати на одну машино-годину роботи по кожній групі устаткування діленням витрат за кошторисом на за-вантаження в машино-годинах. Витрати на одну машино-годину роботи, які ще називають собівартістю машино-години, можна визначити точніше на основі нормативних обчислень за елемен-тами витрат (амортизація, електроенергія, інструмент тощо). Ме-тоди обчислення таких нормативів викладені у спеціальній літе-ратурі. Витрати на одну машино-годину роботи устаткування є осно-вною нормативною базою цієї методики. Згідно з ними ставка витрат на утримання й експлуатацію машин та устаткування на певний виріб при калькулюванні визначається так: (6.11) де m — кількість груп устаткування, на якому обробляються ви-роби; См-г. — собівартість машино-години роботи устаткування j-ої групи,грн.; tj — затрати часу в машино-годинах на обробку виробу на j-й групі устаткування. Подальша механізація й автоматизація виробництва, створен-ня гнучких виробничих систем ведуть до інтеграції технологіч-них процесів, коли різні вироби обробляються в єдиній системі переналагоджуваних машин. За цих умов витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування на кожний виріб слід обчи-слювати на основі нормативів витрат на одну машино-годину роботи системи і часу обробки з урахуванням коефіцієнта її па-ралельності (одночасної обробки різних виробів). Якщо такі нор-мативи складно визначити за всіма витратами, що входять у кош-торис витрат на утримання й експлуатацію машин та устатку-вання, то як планові, так і фактичні витрати, які залишилися ненормованими, розподіляються пропорційно нормативним ви-тратам. Розглянута методика розподілу витрат на утримання й експлу-атацію машин та устаткування дає змогу істотно підвищити точ-ність калькулювання. Але вона має недолік, який стримує її ши-роке застосування. Нормативи витрат на одну машино-годину роботи устаткування і відповідно її собівартість значною мірою залежать від його завантаження. За рівномірного завантаження устаткування в часі собівартість машино-години його роботи до-сить стабільна. При нерівномірному завантаженні устаткування протягом року (кварталу), що властиво одиничному й дрібносе-рійному виробництву, нормативні ставки витрат на одну маши-но-годину треба перераховувати, а це вимагає додаткових витрат ресурсів. Проте, незважаючи на цей недолік, зазначена методика є найбільш перспективною. Вона може мати деякі модифікації з метою спрощення застосування (метод машино-коефіцієнтів), але сутність її від цього не змінюється. За умов розглянутого розподілу витрат на утримання й експ-луатацію машин та устаткування другу частину загальновироб-ничих витрат, тобто витрати на організацію й управління вироб-ництвом, можна розподіляти пропорційно трудо- або машино-місткості виробів, про що мова йшла вище. У цьому випадку Со.о=Сг t (6.12) де Со.о — витрати на організацію й управління виробництвом на один виріб; Сг — витрати на організацію й управління виробництвом на одну людино- або машино-годину по виробничому підрозділу, грн.; t — трудомісткість (машиномісткість) певного виробу, год. Якщо підрозділ має статус центру прибутку, величина остан-нього визначається за формулою: П=Вk-Сk (6.13) де П — прибуток підрозділу за певний період, грн.; Вк — випуск кінцевої продукції підрозділу в установлених ці-нах, грн.; Ск — собівартість кінцевої продукції підрозділу, грн. Тут можливі різні варіанти прибутку залежно від того, як формуються внутрішні ціни на продукцію підрозділів і як по-криваються загальногосподарські та комерційні витрати підпри-ємства. Якщо ціни формуються на рівні ринкових, а собівартість — на рівні виробничих витрат підрозділів, тобто витрати адміністрати- вні та витрати на збут відносяться не на собівартість продукції, а на розрахунковий (плановий, звітний) період, то прибуток, ви-значений за формулою (6.13), у світовій практиці, а з 2000 р. і в Україні, називають валовим. Щоб одержати реальний (операцій-ний) прибуток підприємства, від загального валового прибутку (суми прибутків підрозділів), треба відняти зазначені витрати пе-ріоду. Коли ціни на продукцію підрозділів ринкові, а собівартість її охоплює всі витрати, як виробничі, так і адміністративні та збу-тові (калькулювання за повними витратами), тоді прибуток, об-числений за формулою (6.13), є реальним операційним прибут-ком підприємства. У цьому разі при калькулюванні між підроз-ділами розподіляються адміністративні та збутові витрати, які згодом відносять на собівартість виробів пропорційно певній базі аналогічно розподілу загальновиробничих витрат. У випадку, коли прибуток підрозділів формується на основі внутрішніх технологічних і коопераційних передач їх продукції за трансфертними (планово-розрахунковими) цінами, він не є ре-альною величиною. Оскільки передача продукції із підрозділу в підрозділ не є реальним актом купівлі-продажу, то й прибуток, який ніби-то утворюється при цьому, є показником умовним. Він відіграє суто стимулюючу роль. Тому сума прибутків підрозділів за цих умов не відображає величини прибутку підприємства чи якоїсь його конкретної частини.
1 2 3 4 5 Категория: Аудит \| Добавил: Professor (04.06.2012)
Просмотров: 497 \| Комментарии: 1 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: