Реферат на темy Архітектура народів Середньої Азії (VI – XVIII століття) - Архітектура - Реферати - Каталог статей

Починаючи з VI століття в Середній Азії все частіше будуються укріплені житла для феодалів. Феодальний замок – кьошк – був немов би продовженням високої (4 – 8 метрів) платформи, розміщеної в середині концентричних огорож. Їх висота понижується до периферії, що забезпечує обстріл зовнішніх стін з більш високих внутрішніх. Масив кьошку розширювався внизу, надаючи йому стійкості. Зовнішня поверхня його стін була гофрованою. Напівциліндричні хвилі облегшують стіну, надають їй жорсткості. В результаті регулюється процес висихання стін, попереджується утворення тріщин, збільшується кут обстрілу розміщених між гофрами в товщі стіни бійниць. Окрім того, гофри оживляють одноманітну поверхню глиняних стін, підсилюючи їх пластичність. Між рядами стін оселялися воїни, ремісники-селяни. Комплекс здебільшого розташовувався на пласкій рівнині і мав зазвичай геометрично правильне планування (рис.7.1). Наприкінці VII – початку VIII століття нашестя арабських завойовників на «країну тисячі міст», як називали тоді Середню Азію, не залишило і сліду від дуже давньої і високої цивілізації, пов’язаної зі світом елліністичної та буддійської культур. У IX столітті араби були вигнані, але принесена ними релігія – іслам – знайшла підгрунтя для свого розвитку, оскільки сприяла закріпленню тут феодальних відносин, які склалися ще з VI століття. Будівлі мусульманського культу – мечеті, мінарети, мазари (мавзолеї), медресе – стали звичними у середньоазійському пейзажі. За арабськими містобудівними принципами стали споруджуватись і міста Середньої Азії. Навколо фортеці правителя, що називалась арк, оселялися його родичі, наближені особи та слуги. Там же розміщували адміністративні споруди, караван-сараї, яскраві й барвисті східні базари. Цю частину міста – шахристан – оточували ще однією високою стіною, а інколи й глибоким ровом, наповненим водою. Навколо стіни, у тісних кварталах з вузенькими кривими вуличками, мешкали ремісники, дрібні торгівці та інший простий люд. Для правителя він був не менш небезпечний, ніж його войовничі сусіди. Це зовнішнє місто – рабад – обносили третім кільцем надійних укріплень (рис.7.2). І шахристан, і рабади складалися з окремих, повністю автономних кварталів (в Узбекистані їх ще й зараз називають «махалля»). В кожному такому кварталі були свої громадські та культові будівлі, лазні і т.ін. На торговельних шляхах між містами для захисту від грабіжників будували невеликі фортеці – рабати (рабат – означає «фортеця»), які надавали притулок купецьким караванам, тобто виконували одночасно і функції караван-сараїв. Поруч із сучасним узбецьким містом Навої на стародавньому караванному шляху збереглися залишки караван-сараю Рабат-і-Малік ( XI століття). Це була досить велика споруда, що включала постоялий двір, котрий міг прийняти і нагодувати одночасно декілька караванів (рис.7.3). Розміри караван-сараю в плані – 86х86 м. Центр фасаду відмічений великим портиком – пештаком. Силуети сторожових веж і величезний вхідний портал пештак здалеку привертали увагу. З більш близьких відстаней добре читалася пластика півциліндричних виступів на стінах, подібних гофрованим стінам кьошків. Підійшовши впритул, можна було милуватися візерунками, які прикрашали портал. Усе декоративне оздоблення виконане за допомогою фігурної кладки з личкувальної цегли, яка вкривала масиви сирцевих стін. По боках від порталу йшли потужні «гофровані» півбаштами стіни, а на кутах височили мінарети, увінчані арочними ліхтарями. Бухара – одне з великих середньовічних міст Середньої Азії, в Х – XI столітті була столицею держави Саманідів. До того періоду відноситься одна з найбільш ранніх культових споруд регіону – мавзолей Ісмаїла Самані (рис.7.4). Його пропорції підпорядковані чіткій математичній основі: всі розміри будівлі кратні товщині стіни, яка прийнята за модуль. Перехід від квадратного приміщення до круглої основи купола здійснюється за допомогою тромпів, створених випуском рядів цегляної кладки. Зовнішні і внутрішні елементи взаємозв’язані: цоколь відповідає рівню підлоги. Віконця галереї освітлюють внутрішній простір. Оскільки в плані їх профілі зламані, пряме сонячне світло не попадає всередину і досягається спокійне рівномірне освітлення. Верхня галерейка імітує мотиви дерев’яного зодчества. Як відомо, куб – це символ Землі, а купол – подоба небосхилу, їх з’єднання – подоба Всесвіту. Таким чином, мавзолей Ісмаїла Самані в Бухарі за своєю формою являється моделлю Всесвіту.В архітектурі мавзолею зберігається спадковість зі старовинним зодчеством: розширення основного об’єму донизу нагадує кьошки, колони, які закріплюють кути, асоціюються з баштами ранньофеодальних будівель, декоративні колонки імітують форми середньоазійських дерев’яних колон. Стіна чітко ділиться на цоколь, тіло і легке зовнішнє увінчання. Додаткові куполки над кутами зорово зменшують розмір центрального куполу. Композиція строго центрична: всі фасади рівноправні, вхідні портали масштабні загальному об’єму будівлі й людині. Килимний декоративний візерунок зовнішньої поверхні стін одержаний конструктивно, у процесі самої кладки, а не як облицювання. Головний ансамбль центру Бухари склався поряд із торговельним купольним павільйоном Чор-Су. Назва ансамблю – Пої Калян – означає «підніжжя великого». Мається на увазі, що архітектурний комплекс розкинувся біля підніжжя мінарета Калян (рис.7.5). Найвищий у Бухарі мінарет – Калян – побудований у ХІІ столітті. Він має стрункий круглий стовбур, який утончується вгору і увінчується ліхтарем. Стовбур поділений на горизонтальні смуги, виконані килимною цегляною кладкою. Діаметр мінарета внизу – 9 м, угорі – 6 м, загальна висота споруди – 45,6 м. Характер кладки примушує згадати мавзолей Саманидів, де також сама стіна одночасно була художньо-декоративним елементом завдяки фігурній цегляній кладці. Купольне приміщення всередині ліхтаря на вершині мінарета оточене обхідною галереєю, через отвори якої призивали на молитву відразу 16 глашатаїв-муедзинів. Тут виконували і страти – останню жертву скинули з мінарета Калян у 1884 році. Збудована у першій половині XV століття мечеть Калян – третя в історії Бухари соборна мечеть (джамі). Перша, побудована ще в 1121 році, була спалена Чінгісханом. Друга, споруджена у ХІІІ столітті, через вади конструкцій зруйнувалася сама. Мечеть Калян поєднує в собі елементи колонного і купольного типів. Напроти її головного фасаду в 1535 – 1536 роках було побудоване медресе Мірі-Араб. Ці дві пам’ятки утворили найбільш великий в Бухарі архітектурний ансамбль «кош», що означає «подвійний». Відкритий майданчик між джамі і медресе став головним громадським форумом міста, де торгівля і ремесла поєднувалися з культовим центром (рис.7.5). У силуеті Бухари виразно контрастують вертикалі мінаретів та пласкі дахи житлових кварталів «махалля». Величезними розмірами також виділяються громадські будівлі. На вузькі вулички міста здебільшого виходять тільки двері. Всі приміщення як житлових, так і громадських і культових споруд згруповані навколо внутрішніх дворів (рис.7.6; 7.7). У центрі Бухари знаходиться фортеця правителя – арк (рис.7.8). Поруч і навколо – шахристан. Далі йде зовнішнє місто – рабад. Арк містив у собі житло еміра, тронний зал, поліцейську управу, склади одягу, килимів, начиння, скарбів. Тут були також арсенал, в’язниця, ювелірні та інші майстерні, монетний двір, мечеть, мазари (мавзолеї), інші будівлі. Масивна брама арку вирішена у вигляді порталу з двома баштами з обох боків проходу й загратованою арочною галереєю зверху. За галереєю ховається музичний павільйон. У ньому впродовж доби спеціальним оркестром виконувався цикл музичних творів, за яким мешканці вели відлік часу. З айвану, що знаходився перед музичним павільйоном, члени сім’ї еміра дивилися на свята і страти на площі Регістан перед арком. Своєрідний архітектурний ансамбль XVI – XVII століть Лябі-хауз утворений трьома монументальними будівлями: медресе Кукельдаш на півночі, ханакой (монастирською обителлю) на заході та медресе Надіра Діван-бєгі на сході. З півдня вздовж площі проходила торговельна вулиця (рис. 7.9). Організуючим центром ансамблю був відкритий басейн Лябі-хауз, що означає «біля водоймища». Невеликий за площею (46х36 м), він завжди затінений високими чинарами. В «у середні віки тут розташовувався чайний базар. Головний елемент ансамблю – найбільше в Бухарі медресе Кукельдаш, споруджене в 1568 – 1569 роках. Воно організовано за традиційною схемою східного духовного училища – інтернату. Розміщені навколо великого двору житла для учнів – худжри – являють собою трьохдільні приміщення, що складаються з айвана, житлового та господарського приміщень. Особливою красою виділяється зірчасте багатокольорове майоликове облицювання зовнішніх і внутрішніх стін медресе. На самому березі Лябі-хауза знаходиться будівля ханаки Надіра Діван-бєгі, зведена в 1619 – 1620 роках. Вигляд пам’ятки незабутній. У дзеркалі басейну віддзеркалюється пештак з дуже стрункою центральною аркою, вкритою суцільним килимом кахельної мозаїки. Завершує ансамбль фасад незвичного по архітектурі медресе Надіра Діван-бєгі.На торгові вулиці міста виходили численні крамнички, поставлені впритул одна до одної. Деякі з таких вулиць були критими. На них виходили і великі торговельні приміщення, поставлені на перехрестях вулиць. Одне з них – Такі-Заргарон (Купол ювелірів). У цій будівлі реалізована ідея просторової реконструкції, коли розпір центрального купола на перехресних арках (вони зроблені, аби купол був легшим) гаситься куполами меншого розміру, розташованими навкруги великого купола. Такі складні конструкції куполів характерні для пізньофеодального періоду. Їх застосування підвищило стійкість куполів при землетрусах. Завдяки цьому торговельно-купольне приміщення Такі-Заргарон не тільки дійшло до наших днів, а й досі застосовується за прямим призначенням. Внутрішній простір цієї монументальної будівлі, що має в плані розміри 44х44 м, завжди наповнений свіжим повітрям і добре освітлюється сонячними променями (рис.7.10). Еволюцію середньоазійського зодчества періоду середньовіччя краще за все можна простежити на прикладі пам’яток, що збереглися в Самарканді. Цьому місту більш ніж 2500 років. Воно виникло у V столітті до нашої ери. В 329 році до нашої ери літописи згадують Мараканду (так назвали це місто греки) в зв’язку з походами Олександра Македонського. В 1220 році місто було вщент зруйноване монгольськими нашестями, а його населення повністю винищене. Після смерті Чінгісхана в 1227 році монгольська держава розпалася. Новий підйом культури довго затримувався жорстокими феодальними міжусобними війнами. Та всупереч цьому в XIV столітті була створена велика держава Тімура і Тімуридів. Тімур (Тамерлан) перетворює Самарканд на столицю – «обличчя світу». Славнозвісність міста виходить далеко за межі Середньої Азії (рис.7.11). Серед пам’яток цього періоду, що збереглися, – ансамбль мавзолеїв володарів держави Тімуридів та їх сімей – Шах-і-Зінда, основні будівлі якого зведені у XIV – XV століттях. Сьогодні цей ансамбль щільно оточує міська забудова, але в минулому навколо нього зеленіла широка стрічка фруктових садів. Мавзолеї розміщені на рельєфі трьома групами – верхньою, середньою і нижньою й зв’язані пішохідним шляхом, який перетинають чартаки (прохідні брами). Назва Шах-і-Зінда означає «живий цар» і походить від стародавньої легенди доісламівських часів, яку проповідники ісламу вирішили використати задля слави нової релігії. Розповідають, що військо двоюрідного брата самого пророка Магомета – Кусама – застигли зненацька під час намазу невірні і всіх порубали. Та Кусам не розгубився: він узяв свою відрубану голову в руки і спустився у глибокий колодязь, через котрий потрапив до раю. Гробниця Кусама – це найдавніший за часом спорудження мавзолей комплексу Шах-і-Зінда, що зведений ще в ХІ столітті. Це єдина будівля, яку не зруйнували монголи, бо боялися помсти чужого для них, але дуже сильного святого. Поховання біля могили святого Кусама, за середньовічним віруванням, забезпечувало блага та тому світі. Ось чому поруч із мавзолеєм Кусама в XIV столітті були збудовані мавзолеї родини Тамерлана та його родичів. Отже, основні будівлі ансамблю, що збереглися, належать до XIV – XV століть, коли після скидання монгольського іга тут було створено велику державу Тімуридів. Порівняння різночасових будівель Шах-і-Зінда виявляє поступове збільшення абсолютних розмірів будівель, прагнення до все більшого вертикалізму у вирішенні інтер’єрів і екстер’єрів (низькі півсферичні куполки замінюються на рубчасті; на зміну ним приходять подвійні купола, які з часом стають усе стрункішими, їх ставлять на все більш високі барабани). Не без впливу архітектури караван-сараю зовнішні об’єми втрачають центричність; головний фасад за рахунок його підвищення, художнього збагачування і влаштування входу у високій ніші перетворюється на монументальний портал – пештак. Приземкуваті кубічні будівлі, розраховані на фронтальне сприйняття з близької відстані, перетворюються на стрункі композиції з високо піднесеними на барабанах бірюзовими банями (рис.7.12). Ансамбль починається вхідним порталом – пештаком, який був побудований за часів онука Тамерлана – знаменитого узбецького вченого Улугбека, а оздоблений вже при сині Улугбека. Про це свідчить напис, викладений з кольорових кахлів в обличкуванні вхідного порталу: «Цю величну будівлю засновано Абд-ал-Азізом-Бахадуром, сином Улугбека, сина Еміра Тімура». За пештаком знаходиться мавзолей Кази-Заде-Румі, видатного астронома і вчителя великого Улугбека. Румі не набув за своє життя ані багатства, ані земель і до знатного роду він також не належав. Але він був найвидатнішим математиком і астрономом і тому Улугбек побудував його усипальницю поруч із мавзолеями емірів та цариць, та ще й зробив її трохи вищою за них. Мавзолей Кази-Заде-Румі складється з двох кубоподібних об’ємів, увінчаних дуже стрункими блакитними куполами на високих циліндричних барабанах. Барабани куполів зовні обходять куфічні (арабський почерк) написи, викладені синіми і блакитними кахлями.Далі сходи ведуть угору, до другого чартаку. Відразу за ним ліворуч і праворуч розташовано кілька мавзолеїв XIV – XV століть. Серед них виділяється мавзолей Шаді-Мульк-ака. Його портал прикрашений мозаїкою з майоліки – кахлів, укритих кольоровою поливою. На цьому мавзолеї вперше з’являється декоративне оздоблення порталу у вигляді сталактитів – пластичного оздоблення напівкупольних перекриттів, що схоже на бурульки, які утворюються на стелі печери від просочування води через грунт. Такі конструкції використовувалися для переходу від площини стін до кривизни купола. Всього у комплексі 25 мавзолеїв. Здебільшого це кубічні споруди під різними за формою куполами. Купола, портали і стіни мавзолеїв вкриті кольоровими кахлями (рис.7.13). За третім чартаком височить ансамбль мавзолею Туман-ака, жінки Тімура. Вона померла далеко від Самарканда і так і не була похована у цьому мавзолеї, розташованому неподалік від мавзолею святого Кусама. Мавзолей Туман-ака дуже красивий. Його кахлі і мозаїки – вершина декоративного мистецтва тімурівської доби. Портал виглядає, наче багатий килим, у якому переплетені квіти, геометричні мотиви і написи (арабески). Вирізна мозаїка – дуже трудомісткий, але надзвичайно ефектний вид декору. Кожний її елемент, навіть найдрібніший, – серцевини квітів, стеблини, паростки – вирізані з окремих, дуже точно припасованих один до одного кольорових глазурованих плиточок – кашин. Крихкий і м’який кашин дозволяє випилювати складні криволінійні фігури. Глазур (полива) – склоподібне покриття на керамічних виробах, закріплене випалюванням, - має особливий дзеркальний блиск і дуже чистий глибокий колір. Ця багатобарвна мозаїка дивовижно різноманітна. Використовуються переважно холодні тони: білий, блакитний, зелений, синій, чорний, що найкраще припустимі в умовах жаркого клімату. Кольори за ступенями потемніння створюють рівноступінчастий ряд. У деяких мавзолеях ансамблю Шах-і-Зінда застосована рельєфна майоліка (рис.7.14). Зодчі, які створили будівлі Шах-і-Зінда, – чудові майстри ансамблю. Мавзолеї, пештаки та інші його елементи зв’язані в єдине ціле завдяки використанню однотипних портально-купольних композицій, загальній системі декору і близької кольорової гами, вмілій розбивці споруд на групи і зіставленню, організації архітектурних картин тощо. Дуже часто як композиційний прийом використовується протизіставлення портальних композицій. Шах-і-Зінда прекрасний звідусіль. І з вершини пагорбу, звідкіля бачимо два ланцюжки блакитних куполів, і знизу, де за аркою вхідного пештаку відкривається вузька барвиста вулиця порталів. І здаля, коли він здається сторінкою з казок Шехерезади. І зблизька – коли приголомшує буянням фантазії і фарб (рис.7.15). В комплексі Шах-і-Зінда немає грандіозних величних споруд, проте все тут неповторне. Краще за всіх сказав про Шах-і-Зінда вчений ХІХ століття самаркандець абу Шахір-Ходжа: «Лазурні небеса відкрили взор захвату на лице епохи – вони не бачили будівель так прикрашених і нарядних, і бірюзовий купол неба відкрив очі – Місяць та Сонце – він не милувався такого кольору кахлями!». У XIV столітті в Середній Азії склалася об’ємно-планувальна структура міста з ущільненою забудовою в міському центрі і менш щільною в передмісті, де розміщувалися садиби вельмож, сади та некрополі. Всі ці закономірності знайшли своє відображення в архітектурно-планувальній структурі міста Самарканда XIV – XVI століть. У період правління Тімура в столиці його імперії – Самарканді – зводять найвищі і найпишніші мечеті, мавзолеї та інші будівлі. Не випадково усипальниця самого Тімура – Гур-Емір – найбільша серед середньовічних мавзолеїв Середньої Азії. Таким чином емір засобами архітектури та художнього мистецтва намагався зміцнити авторитет своєї необмеженої влади. В ансамбль мавзолею крім заупокійної мечеті входили медресе, гуртожиток для прочан і великий двір, навколо якого були об’єднані всі будівлі. Висота мавзолею – 36 м. На розрізі будівлі звертає на себе увагу потовщення середньої частини купола. Такий технічний прийом дозволяє значно зменшити силу розпору від купола (рис.7.16а). Архітектура мавзолею Гур-Емір побудована на комбінації простих геометричних форм і пишнобарвного орнаменту, що вкриває всі зовнішні та внутрішні поверхні споруди. Враження виключної міці мавзолею досягається перебільшенням звичних розмірів купола. В Гур-Емірі величезний динеподібний купол, встановлений незвично низько і близько до глядача. Тому його велич виявляється з надзвичайною художньою силою. В Гур-Емірі купол – це величезна частина будівлі, що займає біля третини висоти цілого і майже рівна нижньому об’єму за шириною. Як наслідок, величезна синьо-лазорева «стьобана шапка» купола майже подавляє нижній архітектурний об’єм. Але це враження пом’якшується вкриваючою всю будівлю кольоровою декорацією і монументальною масивністю нижніх частин: потужного циліндричного барабана під куполом і простої восьмигранної призми знизу (рис.7.16в).Зовні стіни мавзолею обличковані жовтою теракотовою цеглою, на фоні якої синьою, блакитною та білою кахельною мозаїкою викладені різні написи (арабески), декоративні візерунки. Вся поверхня купола вкрита синіми та блакитними кахлями. З виключною розкішшю Гур-Емір був прикрашений зсередини. Панелі з молочно-зеленого онікса, мармурові різні стрічки, кольорові розписи, позолота, ажурні вікна, вражаюча дерев’яна інкрустація дверей – все це зливалося в єдину гармонію з велично-спокійним простором інтер’єра Гур-Еміра. Для цього періоду характерні перебільшений масштаб і показна пишність: архітектура повинна була створювати приголомшуюче враження, викликаючи уявлення про велич і силу влади, що зводить подібні споруди. Портали стають грандіозними, мінарети – надзвичайно високими, купола – великими і величними. Облицювальна цегла з глазурованою кольоровою поверхнею, майолікові орнаментовані плитки, кахельна кольорова мозаїка суцільним килимом вкривали поверхню стін, куполів, склепінь та інших частин будівель. Багатокольорові розписи, різні дерев’яні та гіпсові деталі прикрашали інтер’єри. Споруди Тамерлана зводилися поспіхом. Архітектори, силоміць привезені з Ірану та інших завойованих Тімуром країн, були підневільні. Роботи велися недбало, з грубими технічними помилками. До того ж властитель Самарканду втручався у проектування та будівництво, постійно даючи свої вказівки. Тому не дивно, що деякі зі зведених у цей час грандіозних будівель почали руйнуватися. Спорудженням величезної мечеті, яка вміщувала 10 тисяч осіб, - Бібі-Ханим – Тімур відзначив свій військовий тріумф – похід до Індії, що приніс йому багату здобич. Розмірі мечеті вражають: її площа – 83х62 м, висота головного порталу (пештаку) – 41 м. Місце для мечеті Тімур обрав у 1399 році, та почалося будівництво тільки у 1404 році. Повернувшись із походу до Індії, він виявив, що пештак споруджуваної мечеті не такий високий, які він хотів. Відразу ж прямо на ньому було повішено двох вельмож, які відповідали за будівництво. Портал зрівняли з землею і побудували знову, але вже потрібних розмірів та пишності Мечеть займала цілий міський квартал. Впадає в очі чітка композиція, підпорядкована повздовжній осі (рис.7.17). В організації ансамблю внутрішнього двору ясно видно використання прийому протизіставлення портально-купольних композицій. Вхід з двору до приміщення мечеті також оформлений порталом, вхідна арка якого підноситься на 18 метрів (рис.7.18). Обширні декоративні панно суцільним східним килимом вкривали стіни і фасади мечеті. Про щойно зведену мечеть Бібі-Ханим середньовічний історик Шеріф-Ед-Дін писав так: «Цей купол був би одиноким, якби небо не було його повторенням; одинокою була б ця арка, якби Млечна Путь не була її парою». Та соборна мечеть загинула. Загинула внаслідок пихи її будівничого: Тімур не зважав на те, що неможливо безмежно збільшувати розміри будівлі, не враховуючи особливостей місцевого зодчества та якостей будівельних матеріалів. Величезні купольні конструкції у прямому розумінні цього слова «висіли у повітрі» і перший же удар землетрусу звалив їх. Століття мечеть простояла в руїнах і була відновлена лише в другій половині ХХ століття, але вже в залізобетоні. Резиденція Тімура була розташована в міській цитаделі, що знаходилася біля західної межі міста, на високому пагорбі. Південна і східна брами цитаделі поєднували її з містом. Торгівельно-ремісничим центром Самарканду була площа Регістан (рис.7.19; 7.20), біля якої при Тімурі побудували багатогранний в плані торговельний павільйон (Чор-Су), перекритий куполом. Від нього до шести міських брам розходилися вулиці міста. Головною в Самарканді була вулиця, що з’єднувала Чор-Су з Бухарськими воротами та воротами Ахані. При Тімурі її розширили і вона перетворилася на критий торговельний пасаж. До неї на північному заході примикали два крупних монументальних комплекси – соборна мечеть Бібі-Ханим і медресе-Ханим. Друга вулиця, не менш важлива, з’єднувала східну браму цитаделі з воротами Фірюзи, через яку проходив шлях на Шахрісабз – батьківщину Тімура. Після Тамерлана правителем у Самарканді став його онук – «вчений на троні», астроном Улугбек. При ньому побудовані обсерваторія, кілька шкіл та інші цивільні споруди, а в 1420 році - медресе Улугбека (рис.7.21). Своїм східним фасадом медресе виходить на площу Регістан (це слово означає «піщане поле»). В плані медресе Улугбека являє собою ансамбль будівель, згрупованих навколо замкнутого прямокутного двору. Західну сторону двору займала мечеть, що слугувала одночасно й аудиторією. Навкруги двору йшли два яруси відкритих зовні арок лоджій, за якими ховалися келії для учнів. Середина східної сторони двору зайнята грандіозним пештаком з арочним отвором, що зв’язує двір медресе з площею Регістан. Такі ж пештаки, але меншого розміру, розташовані з трьох інших внутрішніх сторін медресе. Західний пештак слугує монументальним входом до мечеті. По кутах медресе Улугбека здіймаються чотири мінарети.Найвизначніші архітектурні елементи медресе Улугбека – це, безперечно, великі пештаки, особливо головний, що звернений на площу Регістан. Портал цей має чисто декоративне значення. Створюване ним враження монументальності і величі досягається надзвичайно простими прийомами, в першу чергу перевищенням розмірів портальної ніші. Архітектура медресе Улугбека взагалі оперує не важкими цегляними масами, а легкими, декорованими орнаментами, поверхнями. Рельєфні деталі стін у вигляді карнизів, виступів, рустовок, які б свідчили про важкість і масивність стін, майже відсутні. Дрібний орнамент до того ж викладений діагональними візерунками, та ще й блакитними й синіми кольорами, незвичними для важкого будівельного каменю, відволікають від думки про важкість будівельних матеріалів. Незважаючи на безперервні феодальні війни й переміщення столиці ханства в Бухару, у XVII столітті забудова Регістану продовжувалася. Площа набула того вигляду, в якому ми можемо її бачити після проведеної у другій половині ХХ століття ретельної реставрації. У 1616 – 1636 роках на місці занепалої ханаки (монастирської обителі) Улугбека намісник бухарських ханів у Самарканді Ялантуш-Бійбахадур побудував нове медресе, назване Шир-дор («маюче левів»), тому що на мозаїках тімпанів на пештаку зображені гривасті смугасті хижаки, що переслідують білих ланей на тлі сонячних дисків (рис.7.22). Шир-дор стоїть напроти медресе Улугбека, утворюючи традиційний для Середньої Азії ансамбль «кош», тобто парний. Головний фасад Шир-дору відтворює основні членування медресе Улугбека, але в інших пропорціях, значно відмінних формах і з іншою художньою технікою декоративного оформлення. Вперше в Середній Азії ім’я зодчого – Абдул-Джаббара – введено в орнаментовані написи. Планування будівлі, порівняно з медресе Улугбека, спрощене, хоча це теж дуже велика споруда – її загальні розміри в плані – 70х56 м, розміри внутрішнього двору – 38х38 м. На площу Регістан звернені величний портал і бокові купола, за якими відкриваються зали мечеті та дарскани під подвійними ребристими куполами і два мінарети по кутах. На відміну від медресе Улугбека суцільне багатокольорове облицювання стін Шир-дору зібране з готових блоків, без швів між окремими кахлями. Тому стики блоків більш широкі і дають перебивку рисунка, особливо помітну на мінаретах. Стіни медресе Шир-дор для економії зроблені тришаровими, з забутовкою будівельним сміттям середини між двома цегляними стінами. Це негативно позначилося на міцності будівлі – пам’ятка погано збереглася і була капітально відреставрована вже в наші дні. В XVII столітті перебудували і північну сторону Регістану: в 1646 – 1660 роках будівлі караван-сараю Мірзої, що вже давно стояв на цьому місці і слугував готелем для купців, були частково використані при спорудженні нового архітектурного комплексу. В ньому поєднувалися мечеть і медресе. На цей час соборна мечеть (джамі) Бібі-Ханим уже була в аварійному стані і Самарканд фактично залишився без соборної мечеті. Тому в складі нового медресе була побудована багатостовпна мечеть із купольним об’ємом посередині, яка з часу відкриття стала головною мечеттю міста. Інтер’єри мечеті так розкішно прикрашені позолоченими рельєфними розписами (кундаль), що весь цей комплекс, включаючи медресе, одержав назву Тілля-карі («покритий золотом»). Над південним фасадом колишнього караван-сараю надбудували другий поверх, а в центрі спорудили монументальний пештак. Півкупольний тімпан вхідної арки Тілля-карі прикрасили «сталактитові» рельєфні аркатурні пояси, а всі поверхні стін обличкували суцільним багатобарвним килимом із блочним набором кахлів (рис.7.23). Окрім Самарканду і Бухари, в XVI – XVIII століттях величні архітектурні ансамблі споруджені і в інших містах Середньої Азії. На батьківщині Тімура, в місті Шахрісабзі, за його повелінням був зведений величезний палац Ак-сарай («біла палата»). Палац, початий будівництвом у 1380 році, зводився близько 20 років. Як і всі задумані Тімуром споруди, він вражав своїми гігантськими розмірами. Вхідний пештак із шириною арки у 22,5 м досягав висоти близько 70 метрів. У плані це був розвинутий комплекс житлових і громадських споруд, згрупованих навколо кількох дворів. Всі поверхні стін палацу вкриті традиційними кахельними поліхромними мозаїками. В вишукані візерунки, що складені з пагонів, квітів, вазонів, вкраплені арабески, в тому числі й світського змісту. Наприклад: «Красі цієї будови вражається небесне склепіння», або «Султан – тінь Аллаха». Улугбек збудував у цьому місці мавзолейний комплекс Гумбазі Сеїдан і соборну мечеть Кок-Гумбаз («блакитний купол»). У 1373 – 1379 роках місто було обнесене п’ятикілометровою глинобитною фортечною стіною. Воно мало прямокутний план. На перехресті двох головних взаємоперпендикулярних вулиць зведений прямокутний у плані купольний торговельний павільйон Чор-Су («чотири базари» – назва підкреслювала те, щосаме тут сходилися чотири торговельних вулиці міста. Такий самий, традиційний для середньовічної Середньої Азії план, мала і Хіва. Це місто, засноване ще на рубежі нової ери, справжнього розквіту набуло в XVI столітті, коли сюди перенесли столицю Хорезмської держави. Саме тоді в місті були збудовані фортечні стіни, мечеті, палаци, мавзолеї. Хіва – унікальне в Середній Азії, повністю збережене історичне місто-пам’ятка. Його заповідна частина - Ічан-кала – прямокутник розміром 650х400 м. Уже пізніше, в середині ХІХ століття, фортечною стіною обнесено рабад (передмістя), який був перетворений у другу частину міста – Дішан-калу. В Хіві збереглася унікальна для Середньої Азії дерев’яна колонна мечеть Джума, в якій є частина вирізьблених з дерева колон Х століття. Однак цілісний архітектурний ансамбль міста склався лише у XVIII – XIX століттях. У розвитку архітектури та містобудування Середньої Азії можна виділити два періоди. На протязі першого періоду (від Античності до монгольського нашестя у ХІІІ столітті) були створені сталі традиції та прийоми зодчества, розроблена типологія споруд, на той час у межах буддійського віросповідування. Вже тоді сформувалися основні конструктивні схеми будівель, купола, склепіння і т.ін. Під час утворення держави Тімуридів розпочався процес синтезування місцевих традицій і будівельного мистецтва ісламського світу, принесеного сюди іранськими майстрами, силоміць залученими для зведення величних споруд Самарканду. Набутий за період з XIV по XVIII століття високий рівень художньої майстерності архітектури Середньої Азії вплинув на подальший розвиток зодчества не тільки середньоазійських регіонів, а й інших країн ісламського світу, зокрема індійської архітектури епохи великих моголів.
1 2 3 4 5 Категория: Архітектура \| Добавил: Professor (29.05.2012)
Просмотров: 649 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: