Реферат на тему Українська архітектура та містобудування 16-17 ст - Архітектура - Реферати - Каталог статей

Архітектура. Містобудування. Друга половина XVI — перша половина XVII ст. — якісно новий етап у розвитку архітектури та містобудування на українських землях. Оскільки архітектура як вид мистецької творчості відігравала визначальну роль у розвитку мистецької культури, саме в ній найраніше і найяскравіше проявилися нові тенденції, що поступово стали визначальними для розвитку мистецької культури загалом. Вони насамперед пов’язані з діяльністю приїжджих європейських будівничих (перед початком XVII ст. майже виключно італійців), які надали мурованій архітектурі українських земель яскраво виражених рис пізньоренесансного будівництва, здебільшого у його північноіталійському провінційному варіанті. Від другої половини XVI ст. залишки готики виступають хіба що у вигляді рудиментів, а від початку наступного століття на українському ґрунті постають перші споруди новітнього барокового стилю. Відповідно найновіші європейські системи поширюються також в містобудуванні та оборонній архітектурі. Діяльність будівничих італійського походження розпочав згадуваний в актах львівського міського архіву, починаючи від 1543 р., невідомий за прізвищем майстер Петро, який, за свідченням магістрату м. Бистриця в Трансільванії з 1561 р., походив з Луґано 1. Саме він став першим з численної групи північноіталійських будівничих, які почали з’являтися на львівському ґрунті вже у другій половині століття й виступають в документах міського архіву ще з-перед кінця 50-х рр. їхній приплив до Львова значно зростає від 1560-х рр., а вершина цього процесу припадає на 1580-ті рр., коли у місті у 1585 р. прийняли міське право одразу три італійських і п’ять неіталійського походження будівничих. Здебільшого ці майстри були земляками Петра Італійця з нинішнього італошвейцарського пограниччя, проте окремі походили з інших реґіонів, як, наприклад, Рох Шафранець з Венеції або чи не найвидатніший серед них — Павло з Рима. Нерідко до Львова італійські будівничі потрапляли через Краків, так само часто Львів служив для них важливим пунктом у дальшому просуванні на схід. Тут насамперед варто згадати Петра Італійця, який працював над спорудженням костьолу в Бистриці у Трансільванії, Христофора Боццано, який перебував на службі у князя Костянтина Острозького й працював над спорудженням замку у Меджибожі , Петра Сперендіо, який побував у Молдові й відомий насамперед зі служби у князя К. Острозького в Тернополі та Острозі , Джакопо Мадлена, якому приписують авторство костьолу бернардинів в Ізяславі (Заслав) на Хмельниччині, зайнятого будівництвом Успенської церкви на Подолі у Києві Себастьяно Браччі та Октавіано Манчіні, який працював над відбудовою київського Софійського собору. Після 80-х рр. приплив італійських майстрів сповільнився, а їхня діяльність остаточно пішла на спад з перших десятиліть XVII ст. Більшість з них не змогли утриматися на місцевому ґрунті. Лише в окремих випадках до нас дійшли відомості, що родини майстрів осіли в Україні. До таких поодиноких прикладів належить документально засвідчена родина П. Сперендіо в Острозі . Особливо варто відзначити, що, за нововіднайденими джерельними даними, щонайпізніше від 1560-х рр., італійські будівничі постійно перебували на службі у найвпливовішого з тогочасних українських магнатів князя Острозького. Ці відомості ставлять у дещо новому світлі проблему діяльності італійських архітекторів на українських землях, акцентуючи увагу на практично зовсім не відомій до останнього часу ролі представників української еліти у поширенні нової архітектурної традиції в Україні. Проте характерно, що лише в одному випадку віднотовано продовження родинної традиції італійських будівничих у другому поколінні — його дає львівський будівничий першої половини XVII ст. Ян Покорович, син Адама Покори. З вигасанням покоління майстрів, які прибули на українські землі ще перед кінцем XVI ст., від початку XVII ст. в Україні діють хіба що поодинокі архітектори італійського походження, як будівничий Підгорецького замку Андреа дель Аква. Натомість у першій половині XVII ст. активно виступають єзуїтські архітектори, діяльність яких дала ряд визначних зразків костьольного будівництва, вперше на українському ґрунті починають виступати також військові інженери, як Ґійом Левассер де Боплан чи Павло Гродзіцький. Фактично упродовж одного століття двічі кардинально змінився особовий склад будівничихпрофесіоналів європейської традиції.Якщо в самому будівництві європейської орієнтації ренесансні тенденції в їхньому пізньому варіанті повністю запанували уже в другій половині XVI ст., то нові засади містобудування виступають на українських землях лише від початку наступного століття. Їхнє поширення пов’язане насамперед з активністю окремих представників магнатерії й діяльністю у них на службі інженерів та будівничих європейського походження. Один із найраніших і найяскравіших таких прикладів дає розпланування Шаргорода, який заснував канцлер і коронний гетьман Ян Замойський. Відомо, що італійський архітектор Бернардо Морандо, який перебував у нього на службі, працював над укріпленням Львова і Кам’янця-Подільського, принаймні консультував певні роботи. Рідкісний зразок добре збереженої не лише планувальної структури, а й забудови новозаснованого міста початку XVII ст. дає Жовква. її ядро становить нерегулярна в плані Ринкова площа, південно-західну сторону якої займають споруджений у пониженій її частині замок та монументальний парафіяльний костьол. Квартали невеликого середмістя примикають до центральної площі з північної та східної сторін. Найновіші тенденції європейського містобудування першої половини XVII ст. знайшли вираз у переплануванні міста Броди на Львівщині. Територія міста була розмірена за французькою системою в туазах, що дало підстави приписати ідею плану відомому французькому військовому інженерові Ґійому Левассеру де Боплану, який перебував на польській службі й віднотований документами міського архіву вже 1631 p. 9 Броди розплановані у вигляді регулярного п’ятикутника, у західній частині якого була збудована укріплена резиденція власників. Окрім Бродів, Боплан перепланував також подільське місто Бар. Природно, що поодинокі новозасновані чи, як Броди, повністю переплановані міста найповніше демонструють поширення на українських землях новітніх європейських принципів містобудування. Проте у загальній картині розвитку містобудування на українських землях розплановані відповідно до найновіших європейських вимог урбаністичні ансамблі посідали порівняно скромне місце. Поряд з ними складалися і найбільше поширювалися традиційніші за характером міські організми. Їхнім рідкісним іконографічним прикладом може служити збережений у міській актовій книзі вид заснованого 1607 р. Болехова на Прикарпатті. Хоч у другій половині XVI — першій половині XVII ст. виникло чимало нових міст та містечок, вони далеко не завжди утримували свій статус. Містобудівельна справа найактивніше розвивалася насамперед на території давніх історичних міст. Чимало з них отримали нові або значно оновили уже існуючі міські укріплення. Прикладом можуть бути фортифікації Кам’янця-Подільського, які досить активно оновлювалися в другій половині XVI ст. Нову систему міських укріплень на зламі століть отримав Острог — від неї в доброму стані збереглася Луцька брама й значно пошкоджена Татарська. В систему укріплень входив і давній замок, на території якого у цей час з’явилася Кругла вежа, ймовірно, ідентична із згаданою як "новозбудована" в інвентарі частини міста 1603 р. Оскільки документальні джерела засвідчують діяльність у цей час на терені міста італійського архітектора Петра Сперендіо, є підстави пов’язувати острозькі укріплення саме з його іменем 10. Окрім Острога на Волині з першої половини століття збереглися також міські ворота в Олиці (1630-ті рр.). У Львові в другій половині XVI ст. проведено значні роботи над відновленням міських фортифікацій, в ході яких збудовано Порохову вежу (1554 — 1556). У 1555 — 56 рр. біля східної сторони міської стіни з’явився Міський арсенал, відбудований після пожежі у 1574 — 75 р. 1639 р. на північ від нього уже в барокових формах споруджено Королівський арсенал (проект військового інженера П. Гродзіцького). З міських укріплень Жовкви частково збереглися вежа й Звіринецькі ворота, а також значною мірою реконструйовані Глинські. Замки та укріплені монастирі. Друга половина XVI — перша половина XVII ст. були періодом активного будівництва укріплених замків. Як і в містобудуванні, найпоширенішим напрямом тут виступає перебудова давніх фортець. До найяскравіших прикладів належить Острог, де, мабуть, незадовго до 1603 р. в ансамблі замку з’явилася Кругла вежа, яка є однією з класичних пам’яток ренесансного оборонного будівництва. У середині XVII ст. істотно перебудовано комплекс споруд замку Острозьких у Дубно. Ще в 1561 — 1571 рр. докорінно перебудовано третю найважливішу на території Волині резиденцію цього наймогутнішого українського княжого роду — замок у Старокостянтинові. В околицях Львова наприкінці XVI ст. Острозькі збудували замок у Старому Селі, який, однак, згодом неодноразово нищився й істотно перебудовувався. Серед ґрунтовно перебудованих на початку XVII ст. слід згадати Одеський замок, який лише у найзагальнішому укладі зберіг обриси мурів фортеці, що існувала вже у середині XIV ст.Серед укріплених замків, споруджених в межах розглядуваного періоду, найстарішою є резиденція Сенявських у Бережанах (від 1554 р.). Вона має вигляд нерегулярного багатогранника, до двох сторін якого на подвір’ї прибудовані триповерхові житлові приміщення резиденції власників та гарнізону, окремо стоїть каплиця. У Жовківському замку, що був включений у систему міських укріплень, в основу плану покладено правильний чотирикутник, подвір’я оточене двоповерховими корпусами й лише ворота виділені вежею. На Покутті у першій половині — середині XVII ст. збудовано замки у Пневі, Раковці, Чернелиці. На заході Поділля в цей час споруджуються замки у Висічці, Кривчі, Кудринцях, Золотому Потоці, Підзамочку, Сидорові, Скалаті; в східній частині Подільського воєводства споруджено замок у Жванці. Поряд з цими загалом досить традиційними зразками оборонного резиденційного будівництва у першій половині XVII ст. на західноукраїнських землях з’являються замки, споруджені за розробленою у Західній Європі новою бастіонною системою. Основний акцент у ній робився насамперед на системі оточених сухими ровами земляних укріплень-бастіонів, всередині яких знаходилися палацові споруди й житлові приміщення для гарнізону. Її репрезентує споруджений для князя Христофора Збаразького замок у Збаражі (1626 — 1631), первісний проект якого розробив відомий італійський архітектор Вінченцо Скамоцці (реалізовано значно видозмінений план). До ранніх прикладів системи належить також споруджений у 1630-х рр. за проектом Ґ. Левассера де Боплана новий замок у Барі. Ймовірно, за подібною схемою Боплан розпланував фортецю в Кодаку на Дніпрі, яку зруйнували повсталі козаки під проводом Івана Сулими у 1635 р. На західноукраїнських землях приклади таких новітніх на той час укріплень демонструють замки в Золочеві та збудований, мабуть, за проектом Боплана, але пізніше практично знищений у Бродах. Унікальний для українських земель приклад застосування бастіонної системи з акцентуванням не стільки на оборонних моментах, скільки на палацовому характері резиденції, демонструє споруджений за проектом Ґ. де Боплана за участю італійського інженера Андреа дель Аква палац у Підгірцях (з частково добудованим третім поверхом). Він дає варіант традиційного розпланування французьких замків з палацом у глибині двору, оточеним одноповерховими будівлями допоміжних служб. Попри поширення новітніх досягнень європейського оборонного та резиденційного будівництва, не лише в другій половині XVI, але й у першій половині наступного століття, насамперед на Київщині та активно освоюваному у першій половині XVII ст. Лівобережжі і далі зберігалося дерев’яне будівництво. Вигляд дерев’яного київського замку зберегли рисунки А. ван Вестерфельда 1651 р. Земляний замок з дерев’яними укріпленнями в другій половині XVI ст. споруджено й у володіннях князів Острозьких у Степані. Зрештою, резиденція князя Острозького у замку в Острозі знаходилася теж у дерев’яному будинку. Павло Алеппський описує новоспоруджений дерев’яний палац Мартина Калиновського в Маньківці на Уманщині, підкреслюючи, що бруси його стін були підігнані так майстерно, що шви не проглядалися. Загалом дерев’яна резиденційна архітектура мала досить значне поширення на українських землях, проте збережені писемні джерела фіксують лише поодинокі її приклади. Як правило, дерев’яними були й укріплення тогочасних українських монастирів. З першої половини XVII ст. походять їхні перші детальніші описи та найраніші зображення. Цілий ряд дерев’яних укріплених монастирів описує П. Алеппський, відзначаючи, наприклад, як одну з прикметних рис укріплень Густинського Троїцького монастиря наявність подвійного ряду стін. Конкретне уявлення про укріплення такого роду на прикладі київського Софійського монастиря дає малюнок А. ван Вестерфельда із зображенням зустрічі литовського гетьмана Януша Радивила і київського митрополита Сильвестра Косова перед Софійським собором 1651 р. У системі дерев’яних монастирських стін виділяється монументальна надбрамна вежа, яка, безперечно, мала не лише оборонне, а й репрезентативне значення. Скромніший вигляд мають укріплення Микільського Пустинного монастиря на іншій зарисовці голландського митця. Вона краще репрезентує особливості забудови монастирських комплексів: поряд з корпусами монастирських келій, які примикають до стін, зображення монастиря фіксує на обширному монастирському подвір’ї також численні окремі вільно поставлені споруди. Загалом планувальна структура й архітектурні особливості українських монастирів розглядуваного часу продовжують і розвивають національні риси будівельної традиції.Активізація від початку XVII ст. католицької експансії на приєднані до Польщі українські землі привела до того, що в цей час, як ніколи раніше, в Україні поширюються оборонні католицькі монастирі. До найраніших серед них належить збудований за мурами міста й включений у систему його укріплень монастир бернардинів у Львові (від 1600 р.). Від 1604 р. будувався монастир бернардинів у Сокалі на Львівщині. На початку XVII ст. засновано монастир бернардинів у Заславі (Ізяслав), у якому під керівництвом Джакопо Мадлени 1610 р. завершено зведення мурованих укріплень. У Вінниці на початку XVII ст. з’явилися укріплення монастирів єзуїтів та домініканців. До найвідоміших монастирських комплексів першої половини XVII ст. належить також монастир домініканців у Підкамені на Львівщині. Класичним зразком оборонного монастирського будівництва на території Волині виступає Троїцький Межиріцький францисканський монастир поблизу Острога (фундація князя Януша Острозького). Він включає костьол і келії, споруджені на оточеному муром подвір’ї. Архітектура будованих на українських землях комплексів католицьких монастирів, природно, репрезентувала місцевий варіант європейської традиції. Житлове будівництво в містах. У другій половині XVI — першій половині XVII ст. значного поширення набуло світське муроване будівництво у містах. Тут на перший план, зрозуміло, висувається Львів з його ренесансною забудовою Ринкової площі. Центром ансамблю була ратуша, яку перебудували у 1617 — 1619 рр., спорудивши біля неї нову вежу (не збереглася). Упродовж розглядуваного періоду, перед початком XVII ст., на Ринковій площі збудовано ряд кам’яниць, які належать до найвизначніших зразків тогочасного світського будівництва на українських землях. Серед них центральне місце посідає будинок багатого купця грецького походження Константина Корнякта — єдина у тогочасній житловій забудові міста споруда, що зайняла дві будівельні ділянки. Завдяки цьому будівля отримала просторий внутрішній двір, обрамлений з трьох сторін обширними відкритими галереями з аркадами — унікальний у львівській житловій забудові приклад перенесення на місцевий ґрунт характерного елемента італійських палаццо з відкритими лоджіями. Об’єднання двох будівельних ділянок дозволило розпланувати значний, як на львівські умови, за розмірами внутрішній двір, оточений з трьох сторін двоповерховою галереєю на тонких круглих стовпах. Як свідчить дата на порталі головного входу, перенесеного згодом на тильну сторону будинку, палац Корнякта завершено 1580 р. Через парцелю від нього для міщанки Софії Ганель архітектор Петро Красовський за угодою 1577 р. спорудив будинок з декорованим діамантовим рустом фасадом, який увійшов до історії львівської архітектури під назвою Чорної кам’яниці (верхній поверх надбудовано наприкінці XIX ст.). Будинок зберіг не лише багатий декор фасаду, але й окремі рідкісні у Львові елементи декорації інтер’єрів — скульптурний портал з Розп’яттям та багатодекороване обрамлення вікон у парадній залі другого поверху. До найцікавіших зразків львівського пізньоренесансного житлового будівництва належить наріжний будинок Ринкової площі та вулиці Ставропігійської, споруджений для Роберта Бандінеллі, родича відомого флорентійського скульптора Баччо Бандінеллі. Це одна з небагатьох львівських кам’яниць, що відносно краще зберегли первісне внутрішнє планування. На південній стороні Ринкової площі збереглася з добудованим верхнім поверхом кам’яниця венеціанського консула Антоніо Массарі. її фасад декорований діамантовим рустом, а на книзі в лапах вирізьбленого над порталом венеціанського лева вміщено дату — 1600 р. На західній стороні Ринку увагу привертає насамперед наріжний будинок від кафедрального костьолу, який належав сім’ї Шольців. Він виділяється скульптурним оздобленням, серед якого особливий інтерес становить голова чоловіка з борідкою у береті, вміщена в сандрику обрамлення вікна другого поверху. Серед львівських кам’яниць найкраще збережений фасад має будинок № 28, відомий під іменем свого власника на початку XVII ст. лікаря Станіслава Дибовицького. На інтенсивному червоному тлі стіни виділяються соковиті пластичні мальовані чорною фарбою обрамлення вікон. Кам’яниця Дибовицького єдина у Львові зберегла первісні горизонтальні слухові вікна горища в скромно профільованому обрамленні. Поза Львовом світська архітектура розглядуваного періоду відома лише за окремими пам’ятками. З громадських будівель прикладами можуть служити перебудовані ратуші у Самборі, Кам’янці-Подільському. Скромніші зразки світської житлової забудови демонструють три збережені будинки з галереями-підсіннями у Жовкві та декілька значно перебудованих будинків у Кам’янці-Подільському. З території Волині рідкісним зразком тодішньої житлової забудови виступає так званий будинок Пузини в Луцьку. Муровані та дерев’яні церкви. У церковній архітектурі розглядуваного століття виділяються насамперед муровані споруди, проте, як і раніше, на загальному тлі церковного будівництва їх було порівняно небагато.У Львові впродовж майже всього розглядуваного періоду тривали роботи над будівництвом міської Успенської церкви. Їх розпочав у середині століття перший відомий у місті будівничий італійського походження Петро — 1558 р. Він оскаржив церковне братство, яке не постачило належних за умовою матеріалів для спорудження храму. Еимурувану під його керівництвом споруду сильно пошкодила пожежа у 1571 р. і, врешті, братство змушене було приступити до спорудження нового храму. Його проект розробив один з найвизначніших львівських архітекторів італійського походження Павло Римлянин, з яким братство уклало відповідну угоду 2 березня 1591 p. 12 Будівництво просувалося поволі і 1597 — 98 рр. безпосереднє ведення робіт перейшло до тестя Павла Римлянина Войцеха Капіноса та його постійного партнера Амвросія Прихильного. Будівництво знову розтяглеся на довший період; його планували завершити 1617 р., але роботи тривали до 1630 р. Успенська церква наслідує тип українського тридільного триверхого храму, а організація фасадів, інтер’єру та їхньої декорації вирішена у традиціях італійського ренесансного будівництва — у ній виступає ордерна система, центральний купол несуть чотири круглих колони, куполи мають касетонову декорацію, в наві влаштовано балконхори. Зовні куполи не мають властивих українській архітектурі розбудованих барабанів — найбільший купол вівтаря посаджений безпосередньо на карниз, купол нави має зредукований урізаний барабан, а купол бабинця майже не виведений понад дахом й посаджений безпосередньо на нього. Фактично храм не отримав органічного завершення, його перекриття виразно контрастує з монументальним характером самої споруди з підкресленим вертикальним членуванням стін. Своєрідний компроміс демонструє також вівтар, шоломовидна баня якого заходить на простір нави. В ансамблі з Успенською церквою архітектор Петро Красовський на кошти купця Давида спорудив за умовою 1568 р. дзвіницю, проте через помилку у розрахунку фундаментів вона ще в процесі будівництва дала тріщину і під час завершення завалилася 1570 р. Фундаменти відбудував майстер з Венеції Рох Шафранець, а до спорудження нової триярусної вежі на кошти купця Константина Корнякта (четвертий поверх надбудовано наприкінці XVII ст.) був причетний Петро Барбон. В ансамбль з церквою і дзвіницею входить також невелика каплиця Трьох святителів, яку приписують будівничому Андрієві Підлісному (перебудована у другій половині XVII ст.). Поза ансамблем Успенської церкви в межах аналізованого періоду у Львові також перебудовано від фундаментів П’ятницьку церкву. Нововіднайдені документи, у яких побіжно йдеться про "мурування і будування церкви нової", дають підстави висловити думку про перебудування храму на початку другої половини 1610 рр. 13, проте невдовзі він горів при пожежі Краківського передмістя 1623 р. й відбудований коштом молдавського господаря Василя Лупула 1643 р. Поза Львовом серед небагатьох пам’яток мурованої церковної архітектури у регіоні виступають Благовіщенська церква у Городку, Юріївська церква у Бродах, Миколаївська у Золочеві. 1638 р. завершено перебудову монастирської Успенської церкви в Уневі. Порівняно з Львівським регіоном муроване церковне будівництво значно активніше виступає на Волині, де у розглядуваному столітті воно розвивалося насамперед під опікою представників княжої еліти та православної шляхти. До найраніших пам’яток волинського походження належить замкова церква 1560-х рр. у Старокостянтинові. За свідченням візитації Володимирської єпархії 1685 р., 1574 р. споруджено Миколаївську церкву у Сокалі на Львівщині. Ймовірно, 1577 р. з частковим використанням стін храму XII ст. збудовано нову церкву Успенського монастиря в Дорогобужі. Унікальною для волинського регіону є Миколаївська церква в Олевську (1596), що демонструє пізній зразок триконхового храму веронської традиції. 1600-ми рр. датується Троїцька монастирська церква у Дермані, 1600 — 1606 рр. — Спасопреображенська церква у Четвертині. Споруджена 1638 р. Миколаївська церква в Охлопові демонструє найраніший відомий на українському ґрунті приклад точного слідування в плановопросторовій структурі храму традиціям дерев’яного церковного будівництва, що становить одну з важливих тенденцій розвитку українського церковного будівництва. Наступного року завершено Михайлівську церкву в Гощі. В Луцьку унікальним прикладом мурованого церковного будівництва виступає братська Хрестовоздвиженська церква (збереглася лише вівтарна частина). До характерних зразків церковного будівництва Волині належить також Миколаївська монастирська церква у Білостоку. На території монастиря було споруджено унікальну Успенську церкву у вигляді восьмигранного стовпа 15 (знищена у першій половині XIX ст.). Завершують групу мурованих храмів Волині першої половини XVII ст. втрачена Троїцька церква 1649 р. Почаївського монастиря фундації Єви та Федора Домашевських і Покровська церква 1653 р. у Низкиничах фундації київського воєводи Адама Киселя.Ряд пам’яток розглядуваного періоду зберігся на Тернопільщині. 1600 р. на старому фундаменті зведено Спасопреображенську церкву у Старому Збаражі, що є одним з найпізніших відомих храмів з мурованою вівтарною перегородкою. У самому Тернополі це Хрестовоздвиженська церква кінця XVI ст. та триконхова церква Різдва Христового 1602 — 1606 рр. Кінцем XVI ст. датується Онуфріївська церква в Гусятині, що так само належить до типу триконхових. Церкви XVI ст. без точнішого датування вціліли також у Касперівцях (св. Юрія) та Кошилівцях. 1610 р. датують церкву св. Миколая в Бучачі. До другої половини XVI — першої половини XVII ст. належить Миколаївська церква у Теребовлі. В Кам’янці-Подільському 1580 р. споруджено невелику Петропавлівську церкву, що репрезентує поширений у регіоні тип триконхових храмів афонської традиції. З новим піднесенням Києва у першій половині XVII ст. після тривалої перерви відновлюється муроване церковне будівництво. Спершу у тогочасному Києві не стільки споруджували нові церкви, скільки відбудовували зруйновані давні святині. Щодо цього слід згадати відновлення з ініціативи митрополита Петра Могили Десятинної церкви та церкви Спаса на Берестові. В ближчих околицях Києва від 1646 р. велося будівництво Михайлівської церкви у Переяславі. На Лівобережжі, де перед серединою століття мурованих церков було мало, у 1622 — 1629 рр. споруджено Покровську церкву у Сулимівці. Іншим прикладом мурованого церковного будівництва Лівобережжя є церква Різдва Богородиці в Путивлі (1630 — 1636). До характерних зразків українського церковного будівництва першої половини століття належить монументальна Спасопреображенська церква у Любліні, яку 1633 р. освятив київський митрополит Петро Могила. Іншим рідкісним для регіону прикладом мурованого церковного будівництва є Миколаївська церква у Щебрешині. Від цього часу вперше до нас дійшло чимало оригінальних зразків дерев’яної церковної архітектури та їхні описи. Правда, вони досить нерівномірно розподілені за окремими регіональними школами — найбагатші на пам’ятки перемишльсько-львівський реґіон та Волинь. Серед пам’яток, які умовно можна віднести до перемишльсько-львівського кола, виділяється група церков на терені Розточчя, серед них декілька дуже близьких між собою будівель: церква Собору архангела Михаїла 1598 р. у Волі-Висоцькій поблизу Жовкви та близькі до неї збережені на території Польщі церква Різдва Богородиці у Горайці (1586) і церква св. великомучениці Параскеви у Радружі. Це тридільні триверхі храми з шатровими завершеннями нави на невисокому четверику, що демонструє найдавніші традиції українського дерев’яного будівництва. Очевидно, до кінця XVI ст. належить і відома церква Зішестя Святого Духа у Потеличі, як про це дозволяють здогадуватися лаконічні дані про її пожежу 1593 р. Дальші зв’язки з пам’ятками цього кола має Святодухівська церква 1598 р. у Рогатині. 1602 р. споруджено церкву на Знесінні у Львові, що існувала до початку XX ст. На Волині з XVI ст. збереглися Дмитрівська церква 1567 р. у Гішині, Успенська церква 1589 р. у Качині та недатована Спасопреображенська церква в Нуйно. За фотографіями відома церква у Суходолах, про яку йдеться у заповіті шляхтича Василя Загоровського з 1577 р. Дерев’яна церковна архітектура Києва та його культурно-історичного регіону відома лише з малюнків та гравюр другої чверті — середини століття. Найранішою є ілюстрація до "Тератургеми" Афанасія Кальнофойського (1638 р.). Гравюра зберегла вигляд церкви на Дальніх печерах. Це одноверхий храм з двома, скоріше декоративного характеру, невеликими ліхтарями над вівтарем та бабинцем. Уваги заслуговує простих форм висока дзвіниця Успенського собору з каркасною верхньою частиною і шатровим завершенням. Особливо важливим є зображення церкви Микільського Пустинного монастиря на малюнку А. ван Вестерфельда. Малюнок передає тридільний триверхий храм, пропорції якого демонструють виразне акцентування вертикалей. Це вказує на поширення у дерев’яному церковному будівництві київського регіону ще в першій половині XVII ст. тих стильових особливостей, які у дальшому унікально розвинулися у висотно розбудованих храмах, відомих у їх класичному завершеному варіанті майже виключно за пам’ятками XVIII ст. Відповідні типи церков та дзвіниць були значно поширені у Подніпров’ї та на Лівобережжі, що, зокрема, потверджують описи сирійського мандрівника Павла Алеппського.Поряд з зазначеним типом храму існували й інші, скромніші й традиційніші для українського дерев’яного церковного будівництва, типи тридільних церков. Одна з таких пам’яток — Хрестовоздвиженська церква на Ближніх печерах у Києво-Печерській лаврі. П. Алеппський фіксує поширення різних типів церков — одно- і двоверхих, триверхих, особливо відзначаючи монументальні п’ятиверхі з восьмигранними зрубами, від яких безпосередньо походить тип висотно розбудованих храмів Києва та Лівобережжя XVIII ст. З малюнка А. ван Вестерфельда відома також дерев’яна дзвіниця київського Софійського собору. Різні типи дерев’яних церков і дзвіниць з ряду реґіонів України збереглися також на малюнках М. Ґруневеґа, який, зокрема, зафіксував ряд храмів, характерних для реґіональної традиції Буковини 17. Іконографія київського дерев’яного церковного будівництва, попри очевидні реґіональні відмінності, демонструє загалом той самий напрям розвитку, що засвідчують нечисленні оригінальні пам’ятки, які збереглися на західноукраїнських землях. Сакральне будівництво католиків, євреїв, мусульман. Розглядуване століття було періодом активного розвитку церковного будівництва західноєвропейської традиції на українських землях. При цьому характерно, що воно майже не розвивалося у другій половині XVI ст. і значно інтенсифікувалося від перших років наступного століття. Щодо цього характерний приклад Львова, де перед кінцем XVI ст. немає жодних реальних слідів костьольного будівництва — на місцевому ґрунті не проявили себе навіть італійські майстри. В цей час окремі пам’ятки з’являлися лише в провінції. Раннім зразком є замкова каплиця у Бережанах (1554). До них може бути віднесений перебудований парафіяльний костьол у Самборі (над його спорудженням у 1570-х рр. працював краківський будівничий Юзеф Тарновчик) та нещодавно досліджений парафіяльний костьол у Добромилі. Нова львівська костьольна архітектура бере свій початок від 1600 р., коли розпочато будівництво комплексу монастиря бернардинів. Автором проекту костьолу, як вважають на підставі його стилістичних особливостей, був Павло Римлянин, а вели будівництво його партнер Амвросій Прихильний та Андрій Бемер, якому випало завершити ансамбль. В плані костьол належить до найраніших місцевих пам’яток готичної школи — він має підкреслено видовжений вівтар і прямокутну наву. У завершенні фасаду А. Бемер відійшов від первісного задуму й не дуже вдало поєднав класичну простоту стін з маньєристичним північноєвропейської редакції завершенням фронтону з акцентом на скульптурній декорації. Йому ж належить вежа-дзвіниця на подвір’ї костьолу. Практично одночасно з костьолом бернардинів, споруджуваним в традиціях італійської архітектури середини XVI ст., у Львові тривало будівництво першої на місцевому ґрунті споруди стилю бароко — костьолу єзуїтів. Збудований за проектом єзуїтського архітектора Джакомо Бріано 19, він переніс до Львова римське бароко у його єзуїтському варіанті й через те виглядає досить поодиноко для того часу не лише у місті, але й на українських землях. На місцевому ґрунті, природно, довше трималися вже апробовані прийоми і схеми, що, зокрема, потверджує збудований після 1616 р. домініканський костьол св. Марії Магдалини поза мурами міста. Своєрідність місцевої інтерпретації зберігає і приписуваний Яну Покоровичу бароковий костьол св. Михаїла монастиря кармелітів босих. З-поміж храмів першої половини XVII ст., безперечно, найвизначнішим є парафіяльний костьол св. Лаврентія у Жовкві, побудований за проектом архітектора Павла Щасливого. Монументальна споруда хрестова в плані, з куполом на дуже низькому барабані над середхрестям, стіни завершує карниз з тригліфами і скульптурними метопами, центральний вхід акцентований скульптурним гостролуковим порталом з вписаними в нього фігурами святих, виконаними у невисокому рельєфі. Стіни в інтер’єрі майже позбавлені декорації, багатим скульптурним оздобленням відзначається лише касетонований купол. До характерних зразків тогочасної костьольної архітектури належить храм монастиря бернардинів у Сокалі, споруджений за проектом Б. Авелідеса (1604 — 1619). Із скромніших за характером реалізацій можна згадати перебудови з добудовою двох каплиць з дзвіницею Троїцького костьолу в Олеську, добудови каплиць до замкового костьолу в Бережанах, парафіяльний костьол (нині церква) у Золочеві, парафіяльний костьол св. Дороти (1605) у Тулиголовах поблизу Львова.Важливим реґіоном розвитку храмової архітектури західної традиції у першій половині XVII ст. стала Волинь. Єзуїтське будівництво, яке так яскраво виявилося на львівському ґрунті, на території Волині репрезентоване збудованими за проектом того ж Дж. Бріано костьолом і колегіумом в Острозі, що не дійшли до нашого часу. Найяскравішою пам’яткою єзуїтської архітектури на Волині є запроектований Дж. Бріано костьол св. Петра і Павла в Луцьку (1606 — 1610) з активним пластичним моделюванням фасаду (первісний інтер’єр не зберігся). 1627 р. розпочато зведення костьолу бернардинів у Збаражі (перебудований у XVIII ст.). До найвизначніших католицьких храмів Волині належить споруджений у 1635 — 1640 рр. за проектом Б. Моллі та Л Маліверни монументальний Троїцький костьол в Олиці фундації литовського канцлера Альбрехта Станіслава Радивила. У 1641 — 1642 рр. споруджено згодом значно перебудований Троїцький костьол у Затурцях. Дещо окремо у спадщині архітектури західної традиції стоїть п’ятиверхий Троїцький монастирський костьол у Межирічі Острозькому, п’ятиверхий силует якого наслідує замкову Богоявленську церкву в Острозі. На цій підставі його нерідко трактують як перебудовану споруду XV ст., проте францисканські видання першої половини XVII ст. подають його як нову фундацію князя Януша Острозького. Поряд з межиріцьким до найважливіших зразків костьольної архітектури Волині належить також костьол монастиря домініканців у Підкамені. На Поділлі 1603 р. розпочато будівництво костьолу Усікновення глави Іоанна Предтечі у Хмільнику (перебудований), 1595 р. споруджено костьол св. Флоріана у Шаргороді (перебудований). 1610 — 1617 рр. споруджено костьол єзуїтів у Вінниці, згодом ґрунтовно перебудований. У другій половині XVI — першій половині XVII ст. тривала розбудова домініканського костьолу у Кам’янці-Подільському. Поряд з оборонною архітектурою муроване костьольне будівництво першої половини XVII ст. стало тим напрямом, у якому особливо яскраво проявилася присутність на українських землях західноєвропейської традиції. Природно, що найяскравіше вона виступає на західних землях, включно із Закарпаттям. Значне поширення мурованої костьольної архітектури, найочевидніше, не виключало функціонування і помітної ролі у загальній картині будівництва дерев’яної, проте, як і раніше, її пам’ятки не дійшли до нашого часу. Архітектура розглядуваного століття вперше на українських землях представлена цілим рядом синагог, що збереглися у різних регіонах України. Львівську синагогу Нахмановичів, відому під назвою "Золота Роза" (збереглася лише західна стіна), спорудив знаний, насамперед зі своєї пізнішої діяльності у Жовкві, місцевий архітектор італійського походження Павло Щасливий. Це традиційна прямокутна у плані споруда з вівтарною нішею, декорованою ренесансною орнаментикою, і прибудованими із західної сторони приміщеннями для жінок. Приклад з Волинського реґіону дає синагога в Луцьку, збудована за королівським дозволом 1626 р. 21 Вона примикала до міських укріплень, тому до її ансамблю входить оборонна вежа. Характерними зразками цього напряму будівництва на Поділлі виступають оборонні синагоги у Гусятині та Сатанові. 1589 р. датується синагога у Шаргороді. Окрім, безумовно, рідкісних мурованих, значного поширення на українських землях набули також дерев’яні синагоги, жодна з яких, однак, не дійшла до нашого часу. За малюнком М. Ґруневеґа відома одна львівська синагога з-перед кінця XVI ст. На території Криму вціліло декілька зразків мусульманської архітектури розглядуваного століття — як культового, так і світського характеру. З-поміж них насамперед виділяються мечеті, найважливішою з яких є мечеть Джума Джамі (1552 — 1554) в Євпаторії, яку спорудив знаменитий архітектор Ходжа Сінан. У Феодосії вціліла мечеть Муфті Джамі (1623). ВисновокДруга половина XVI — перша половина XVII ст. увійшли до історії архітектури та містобудування на українських землях як період подальшого розвитку усталених традицій й одночасно утвердження нових напрямів розвитку. Традиційна течія найяскравіше виступає в українському будівництві, здебільшого дерев’яному, яке вперше вдається простежити за відчутно більшою кількістю пам’яток. Натомість у будівництві західного зразка на перший план висувається процес заміни стилів — утвердження від середини XVI ст. будівництва пізньоренесансного зразка і його заміни бароковими реалізаціями від початку XVII ст. їх приносили на українські землі насамперед єзуїтські будівничі, з якими в Україну активно проникали новації римського бароко. До найяскравіших нових явищ належить діяльність в останній третині XVI ст. значної групи будівничих італійського походження, проникнення в Україну бастіонної системи укріплень й поширення з-перед кінця XVI ст. на територіях, які за Люблінською унією відійшли від Великого князівства Литовського до складу Польщі, костьольної архітектури. Зростання ролі елементів західноєвропейського походження у загальній картині розвитку архітектури та містобудування на українських землях стало одним з яскравих виявів дедалі активнішого втягування українських земель в орбіту загальноєвропейського культурного життя.
1 2 3 4 5 Категория: Архітектура \| Добавил: Professor (30.05.2012)
Просмотров: 1157 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: