Реферат на тему:Національна ідея - Політологія - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему:Національна ідея. "Ми говоримо про національну ідею, - зазначає М.Бубер, - коли який-небудь народ помічає свою єдність, свій внутрішній зв'язок, свій історичний характер, свої традиції, своє становлення і розвиток, свою долю й призначення, робить їх предметом своєї свідомості, мо-тивуванням своєї волі".212 Національна ідея складається з чітко сфор-мульованої мети, до якої прагне національна воля. Національна ідея є могутнім чинником життя, в ній органічно поєднані інтелект з народним Інстинктом, національне світовідчуття з національною психікою, душею нації". Бо "ідея нації", як говорив В.Соловйов, є не те, що вона думає про себе, але те, що Бог думає про неї у вічності. Національна ідея виростає з віри у свій народ. "Істинний патріотизм вимагає, щоб ми вірили у свій народ, а істинна віра поєднана з безстрашністю: неможливо вірити в будь-що і боятись за предмет своєї віри". Національна ідея відображає глибинний рівень національної свідомості, сукупність ціннісних настанов нації, визначає напрямок мислення народу, його здатність відчувати і діяти співзвучно націона-льним інтересам. Проявляючись як своєрідний духовний склад народу, його менталітет, формуючись під впливом традицій, культури, соціальних структур, усього історичного середовища національного буття людини, і водночас впливаючи на них, національна ідея стає джерелом культурно-історичної динаміки нації, визначальним чинником її політичного життя. Національна ідея як найбільш проста і доступна форма суспільного об'єднання людей самоутверджує націю, забезпечує їй єдність, свободу та незалежність. Зростання соціальної ролі національної ідеї пояснюється секуляризацією сучасного життя, розширенням демократії, відродженням духовності і культури нації. Національна ідея, за визначенням О.Забужко, є синтетичним поглядом на свою національну (етнічну) спільноту як на єдиний, розгорнутий у соціальному часі й "соціалізованому" просторі кон-тинуум і, водночас, як на суб 'єкт всезагального історичного процесу. Національну ідею не можна зрозуміти без урахування умов та особливостей життя народу впродовж усієї його історії. Вік української національної ідеї - це вік самої української нації. Так само, вік російської ідеї є вік самої Росії, але, як пише він, - обґрунтувати ідею держави зовсім не означає проголосити, що всі держави... були "хорошими", знаходились на висоті ідей і творили одне благо" . П.Толочко вважає, що національна ідея - це не етнічна, а державно-політична категорія. Саме тому вона має бути близькою й зрозумілою не тільки етнічним українцям, але й українським росіянам, білорусам, татарам, угорцям, євреям, іншим народам, для яких Україна є батьківщиною.216 Зіставляючи різні підходи до розуміння суті української національної ідеї, М.Степико стверджує: "...всякий логіко-дискурсивний конструкт, який може претендувати на вичерпну засаду етнонаціонального поступу України, по-перше, не має для цього експериментального критерію своєї життєздатності (чому саме національна ідея?), по друге, не може бути виражений в поняттях "істина", "помилка". Тому метафора "українська національна ідея" може виконувати не регулятивну, а онтологічну функцію в становленні української нації і аж ніяк не слугувати практично-діяльнісною парадигмою . лк не парадоксально, але названі автори не запере-чують, а доповнюють один одного в трактуванні суті поняття "украї-нська національна ідея", бо вона водночас є і етнонаціональною, і державно-політичною категорією. Домінування тих чи інших чинників у формуванні національної ідеї визначається об'єктивними і суб'єктивними факторами та рівнем націо- та державотворення. Конкретне бачення національної ідеї залежить від історичної ситуації та суб'єктивного бачення мети нації, засобів її досягнення. І.Мазепа, наприклад, вважав метою всіх змагань скинути з себе ненависне ярмо і зробити нашу Україну вільною і ні від кого не залежною, Шев-ченківська національна ідея була пов'язана з реалізацією загаль-нолюдських демократичних цінностей у незалежній Україні. "Цей великий пророк і апостол українського національного відродження, бувши борцем і мучеником за українську національну ідею, одначе не був націоналістом в розумінні тих, хто нині намагається втягти його до своєї політичної корпорації. Бо що може бути спільного, скажімо, між його тезою, викладеною в словах: "Возвеличу малих отих рабів німих..." і т.д., цебто отих "смердів", від яких і за яких став на прю, за правду яких дбав і про яких пророкував, передбачаючи їхнє панування в "своїй хаті". "Розкуються незабаром заковані люде, настане суд..." і т.д. аж до слів: " ...Бо невчене око загляне їм в саму душу..." На думку Т.Шевченка, людина може існувати як істота одухотворена лише в середовищі своєї нації. Не існує громадян Всесвіту, як не існує людини абстрактної - індивід проявляється як частка людства, лише будучи часткою тієї чи іншої нації. По суті, нація, за Т.Шевченком, - це колективна, понадчасова (спільна Для предків і нащадків) душа народу і тієї землі, на якій він живе. Тому поет признається в любові не людству, а нації: Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що прокляну святого Бога, За неї душу погублю! Цілком закономірно Т.Шевченко вважає найбільшою трагедією Українців не економічне гноблення (то вже наслідок), а те, що живуть "на нашій - не своїй землі", те, що довкола "байстрюки Єкатерини сараною сіли". "У свому маніфесті до Української Нації, у свому "Посланію до мертвих і живих і ненароджених земляків моїх, в Україні й не Україні сущих", голосить їй ту незрушиму правду, що тільки зо збірного зусилля усіх верств Українського народу, що лише з труду цілої Української Нації зродиться її Воля, "світ ясний, невечерній, новий". Одинокою правдою є власна нація й її добро й та що людина може найти щастя тільки в до останнього відданій і всецілій службі своїй нації. І на всьому світі нема веселого дому тому, хто відцурався свого народу". Людині, а отже, й нації Богом дано право вибирати, визначати свою долю. Тому Т.Шевченко підкреслює: у нинішньому стані України винні зайди, але насамперед - Ми. Винна давня козацька еліта, що воліла краще стати "гряззю Москви, варшавським сміттям", ніж обороняти свою націю. Прикметно, що і Б.Хмельницьким митець захоплюється постільки, поскільки той спричинився до становлення Української держави, і карає його постільки, поскільки він помилився, не вберіг цю державу ("Великий льох", "Стоїть в селі Суботові", "За що ми любимо Богдана..", "Якби-то ти, Богдане п'яний..."). Особливе занепокоєння і розпач викликають у поета все частіші прояви малоросійства - мутації української душі. Адже ж це вірна ознака остаточної загибелі нації. Тому, за Т.Шевченком, найпідліша, непростима зрада - це зрада матері і материзни (рідної нації), надто ж коли вони в смертельній біді. Такого зрадника зрікається Добро небесне і земне: Бо хто матір забуває, Того Бог карає. Того діти цураються, В хату не пускають. Чужі люди проганяють, І немає злому На всій землі безконечній Веселого дому. Тут Т.Шевченко невмолимий і непохитний, як у жодному іншому питанні: найменше, навіть несвідоме потурання загарбникам, що прийшли розп'ясти, знищити твою материзну, розцінюється як страхітливий гріх. У містерії "Великий льох" Господь жахливо карає трьох дівчаток-дітей: позбавляє їх життя, а душі не пускає в рай, аж поки москаль не "розкопа великий льох", тобто душі окремих українців не упокояться, доки вороги не знищать саму українську душу, або вона не прокинеться від летаргійного сну. . За що ж такий присуд дівчатам? Перша підлітком перейшла з повними відрами дорогу Б.Хмельницькому (символічно посприяла удачі), коли він їхав до Переяслава підписувати фатальну угоду з Москвою. Друга ще недолітком, не розуміючи, що коїть, напоїла коня (символічно виказала прихильність) цареві Петрові - розпинателеві України, коли той повертався з Полтавської битви через Батурин. Третя ще зовсім немовлям, побачивши з канівських гір царську галеру, усміхнулась Катерині II. Зіставивши деталі, О.Павлів прийшов до висновку, що три душі уособлюють занепад національно-державницької свідомості українців. "За гетьмана Хмельницького свідомість була найбільше дозрілою, в часах гетьмана Мазепи - поменшала, а в період закріпачення України Катериною Другою - стала немовлям". На думку Т.Шевченка, найголовнішою для України є ідея націо-нального єднання. Наш спільний порятунок, і захист, і мета - Українська Соборна Самостійна Демократична Держава. Цю думку поет прагне донести до кожного земляка усім "Кобзарем", зосібно ж "Посланієм": В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля. Цілком слушна і переконлива думка Я.Розумного, що такі твори, як "Никита Гайдай", "Гайдамаки", "Катерина", "Наймичка", "Москалева криниця", "Неофіти" і "Марія" (звичайно, йдеться лише про одну смислову їхню грань), становлять систему, якою змодельовано долю, психологічний стан України. Дослідник зауважує, що в драмі "Никита Гайдай" Т.Шевченко відтворює позитивний динамізм народу в часі формування Гетьманської Держави Б.Хмельницького, а в "Гайдамаках" - це вже народ у початковій стадії своєї підневольності. В "Катерині" наступна фаза стагнації народу, який уже поневолений і піддається чужинцеві, однак у нього Ще не зовсім погасли вартості національного етносу. В поемі "На-ймичка" деградація народу триває по висхідній і доходить до стану, де зведення чужинцем стає явищем нормальним, і в народі зникає протест проти покритства і наймицтва. В "Москалевій криниці" (1857р.) це вповні переможений і підпорядкований національний організм, який, прийнявши чуже світосприймання, заперечує себе самого. В "Неофітах" і "Марії" - в персонажах Алкіда і Христа, які вмирають за ідею свободи, - починається процес висхідний - відродження.221 Перебуваючи в тюрмі, Т.Шевченко дає і нам пораду: Свою Україну любіть, Любіть її... Во врем'я люте, В останню тяжкую минуту, За неї Господа моліть. Ми ще раз переконуємося, що в творчості Т.Шевченка глибоке відчуття Української історичної долі, чітке бачення мети - націо-нального ідеалу, до якого він через віки направляє народ. "В інте-лектуальному, історичному сенсі Шевченкове глибоке відчуття української історичної долі й колективної душі виявляється в умінні... поєднати два зовсім відмінні й досі, здавалося б, несумісні способи мислення. Один - це мислення ХУІП століття, козацького станового патріотизму, що є передусім апофеозом України, її історії і її прав. Другий - це романтичне піднесення народу, тлумаченого, як правило, позаісторично. У Т.Шевченка вони сплітаються, і Україна із легітимно-корпоративного, навіть лоялістичного поняття козацької старшини стає новою, абсолютно неподільною і, врешті, сакральною цінністю". Т.Шевченко відродив історичну пам'ять українців. Іван Франко поширив поняття української нації на прадавні землі, накреслив візію держави. Михайло Грушевський віднайшов загублену нитку нашого національного родоводу. В розумінні М. Гру шевського серцевиною української ідеї було виокремлення невід'ємного права українського народу на самови-значення і пошук його оптимальних форм. "...Великі завдання і досягання стали для нас можливі, що ми можемо творити не тільки свобідну й незалежну Україну, а й Україну Велику. Велику не теріторією, чи богацгвом, чи пануваннєм над иньшими, а велику отими соціально-моральними вартостями..." В.Липинський вважав, що однією з причин трагічної поразки у визвольних змаганнях 1917-1921рр. було те, що боротьба за створення української держави, тобто за здобуття повної волі для української нації, була ведена людьми, які в державну незалежність не тільки перед тим не вірили, але навіть до самої ідеї державної незалежності ставились з погордою і вороже. Генератором національної Ідеї виступає національна Інтелігенція. Політичний зміст і спрямування їй визначає еліта. "Українська національна ідея, - зазначалося у програмі "Української демократично-хліборобської партії", написаній В.Липинським і виданій у жовтні 1917р. в Лубнах, - тільки тоді в силі оживити українську етнографічну масу, коли вона буде поруч з ідеєю суверенітету українського народу, коли вона кличе до повного національного визволення і на місто рабської служби чужим державним організаціям ставить значення до створення власної держави". Більше того, українські демократи, як писав В.Винниченко, не змогли правильно зрозуміти національну ідею. Вони відразу відірвались від своїх працюючих мас і були розбиті. М.Драгоманов підкреслював, що "національна ідея сама по собі не є ліком на всі лиха громадські..., питання політичні, культурні, соціальні мають свої задачі, по крайній мірі, стільки ж важні, як і національні, і для котрих національності можуть бути тільки ґрунтом і формою варіацій". Проте для долі нації дуже істотно, з якою політичною доктриною пов'язується реалізація національного ідеалу. Історія свідчить, що при певних умовах абсолютизація й специфічне тлума-чення національної ідеї, наприклад, нацизмом, прагнення до її реалізації мають своїм наслідком національну катастрофу. І зовсім інше маємо, коли національна ідея, адекватно її природі, тлумачиться в контексті загальнолюдських цінностей - в органічній єдності з ідеалами гуманізму і демократії. Тоді вона стає душею відродження суб'єктності нації. Національна ідея, як дороговказ для нації, випереджує сьогодення її буття. Тому І.Франко наголошував на значенні практичної діяльності для реалізації національних ідеалів. "Не забуваймо ж, - писав він, - про тисячні стежки, які ведуть до його [національного ідеалу] осущення, лежать просто-таки під нашими ногами, і що тільки від нашої свідомості того ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми підемо тими стежками в напрямі до нього, чи, може, звернемо на зовсім інші стежки". Національна ідея, як і в цілому національна свідомість, визначають спрямування внутрішньої і зовнішньої політики, її пріоритети, є істотним фактором формування політичної суб'єктності нації. Проте "зовнішня" присутність цієї складової в політичній лексиці різних націй неоднакова - залежно від рівня розвитку нації. Якщо йдеться про такі, що вже самовизначились, мають свою національну державність, інтересам яких ніхто й ніщо істотно не загрожує, то тут терміни "національна свідомість", "національна ідея" майже не вживаються. Інше спостерігаємо в політичному лексиконі націй, що борються за своє існування, збереження і самовизначення як суб'єктів політичного процесу. Досить звернутись, наприклад, до преси України. Навіть зовні, без використання контент-аналізу бачимо, що національна термінологія присутня в усіх публікаціях. При цьому йдеться не про абстрактну символіку, а про злободенні питання самого буття народу України. В цих умовах дуже важливим є зважене ставлення до національної ідеї, очищення її від міфів і визначення їй місця серед інших цінностей життя нації, кореляція з загальнодержавними інтересами. Політичні сили, партії і рухи вкладають різний зміст в національну ідею, аж до визнання такої ідеї державною ідеологією. Між тим, "одержавлення" національної ідеї - це один з найбільш істотних проявів тоталітаризму. Треба мати на увазі, що на грунті національної ідеї, національної свідомості, та національної ідентифікації відбувається національна мобілізація, згуртування національних мас. Мається на увазі потенційна чи реальна участь у спільних діях, коли колективне членство визначається належністю до однієї національної групи. Ця мобілізація може спрямуватися на конструктивну діяльність, національне відродження. Але може мати і конфронтаційне спрямування. Як показує радянський досвід, енергія такої мобілізації може звільнитися в трьох головних напрямках: проти певних націо-нальних меншин, що живуть серед більшості, особливо якщо вона є корінною національністю, за якою закріплено відповідну територію; проти будь-якого сусіднього етнотериторіального формування з метою порахуватися за колишні образи й домогтися зміни кордонів; проти імперського центру та нації - гегемона - з метою організувати власну незалежну національну державу. Ми говоримо про національну ідею тоді, коли якийсь народ усвідом-лює свою єдність, свій внутрішній зв'язок, свій історичний характер, свої традиції, своє становлення та розвиток, свою долю та призначення, робить їх предметом своєї свідомості, мотивуванням своєї волі. Національна ідея викристалізовує індивідуальні та колективні цін-ності, зміцнює національну самосвідомість, посилює політичну волю, робить спільноту здатною відстояти свої Інтереси. Національна Ідея пов'язана не стільки з матеріалізованими ознаками нації, скільки з духовним світом, духовним типом нації, який вважався навіть вище за територіальний, особливо для "недержавних націй". Національна ідея, стверджував Ем.Дюркгейм, як стійке колективне уявлення, раз виникнувши, має велетенську силу історичної інерції та "зарядже-ності", а за законом соціалізації відтворюється новим поколінням. Національна ідея - організуючий чинник оновлення суспільства, необхідна умова визвольної боротьби, яку українці вели впродовж багатьох століть. Саме "могутній інстинкт національного будівництва, - писав М.Грушевський, - підтримував у найтяжчих умовах національне щеплення з політичних, релігійних та культурних течій, що перехре-щуються, створив майже невловимі комбінації, які в кінцевому резу-льтаті підтримували зв'язок українських теорій, ендосмос та екзосмос народного життя в їх роз'єднаних частинах та незмінно у моменти пробудження національного життя висував питання про національне об'єднання їх". В.Кучабський стверджував, що необхідною умовою створення реальної державної концепції України є державотворча національна ідея. Українська національна ідея, не мовна, етнічна чи культурна, а дійсно національно-політична і державна, може бути збережена саме через творення політичних цінностей і розвиток державної психології нації. І тут варто застерегти від надмірної політизації мас. С.Томашівський, наприклад, вбачає в ній одну з головних причин внутрішньої слабкості українського народу. "Політична гіпертрофія", тобто надмірна політизація, відбувається тоді, коли представники всіх класів і станів, насамперед інтелігенції, з різних причин починають активно займатися політикою, вважаючи себе фахівцями у питаннях політичної теорії та практики. С.Томашівський вживає також термін "хворобливе політиканство", під яким розуміє бажання нести "розумні політичні ідеї" без огляду на історичні традиції і навіть без елементарного знання історії та політичної теорії. Звертає на себе увагу ще один аспект - коли та чи інша партія, рух, об'єднання вкладають у поняття української національної ідеї свій, політизований зміст, замінюючи таким чином українську національну цією ідеологією. У свій час проти "формального націоналізму", тобто націоналізму в ідеях, програмах, та "реального націоналізму" - національного пригноблення малих, "недержавних" народів - виступав І.Франко. Він застерігав, що на практиці "формальний націоналізм" може перерости в реальну політику "однобічної національної держави", призвести до політики великодержавного шовінізму стосовно малих народів. Не можна оминути важливої думки І.Франка, конче актуальної для сучасності: "національна політика повинна засновуватися на усвідом-ленні фактичних відносин, а не на розпалюванні низьких почуттів та інстинктів". Саме тому й потрібен пошук так званої "ніші" для української національної ідеї в плані передусім зміцнення національного середо-вища, актуалізації духовно-культурного розвитку нації, сприяння процесові національного розвою малих народів, стимулювання державотворення, надання йому українського колориту. Цей пошук ведеться переважно в плані націонал-радикалізму та націонал-демократизму з визнанням саме такого різновиду націоналізму, що його обстоює та чи інша партія, - "єдиноправильною" національною ідеєю. "Правдолюбива людина, - писав свого часу М.Драгоманов, - мусить прийти до того, що сама по собі думка про національність ще не може довести людей до волі й правди для всіх і навіть не може дати ради для впорядкування навіть державних справ. Треба пошукати чогось іншого, такого, щоб стало вище над усіма національностями та й мирило їх, коли вони підуть одна проти другої. Треба шукати всесвітньої правди, котра була б спільною всім національностям". Коли виникає національна ідея? Тоді, коли нація виникає із етносу. Етнос характеризується наявністю етнічного менталітету як певної духовної своєрідності, що може розвинутися у національну ідею, а може й зникнути. Нація виникає тоді, коли виникає національна міфологія як цілісна система світорозуміння та світотворення, яка підтримується політичною діяльністю, спрямованою на творення і зміцнення власної держави. Націотворення як і національне відродження - це утвердження державного устрою, ідеї державності, суверенітету розбудови демо-кратичної України. Національне відродження - це всенаціональна розбудова українського громадянського суспільства. Державне від-родження - це запорука всебічного розвитку нації, розбудова України силою авторитету влади. Щодо цього важливою є думка про те, що перехід до вищих форм демократичного суспільства неможливий без тимчасового посилення державності. Історія нинішніх найцивілізованіших країн засвідчує, що такі процеси у них проходили діалектично, послідовно і логічно. У нашому ж випадку, коли стався раптовий обвал старих структур, тільки через державу можна було врятувати становище, адже старі міфи часом замінювались новими, далекими від реалій життя. Національна ідея закріплюється мрією, котра за своєю сутністю є глибоко особистою, але водночас, виростає на певному соціокультурному підґрунті (наприклад, американська мрія та й українська мрія "хатка..., і ставок, і млинок, і вишневенький садок"), може об'єднувати чи розз'єднувати суспільні групи і соціум взагалі. У ситуації, коли у даної спільноти людей існує як стратегічно-світоглядний орієнтир певний соціальний ідеал, мрії конкретних учасників нерідко істотно впливають на суспільні процеси. Більше того, при збереженні одного і того ж ідеалу мрії можуть змінюватися відповідно до різних етапів індивідуальної долі людини або ж соціально-історичного та культурного розвитку, що, як правило, відображається у ідеології тих чи інших соціальних верств або держави. Можна дійти висновку, що національна ідея зі своїм позитивним змістом, невичерпним національним потенціалом, кардинальними цінностями стає чи має стати державотворчим принципом, стимулюючи зокрема національно-територіальне державотворення й національно-державне будівництво. Підсумовуючи, можна сказати: якщо результатом цілеспрямованої діяльності є соціальні відносини, то етнічне детермінується за своєю суттю співбуттям у світі людей, об'єднаних емоційними, вольовими, отже, й підсвідомими, чинниками, які в свідомості людей рефлексуються у національну ідею, котра насправді є світоглядною рефлексією способу буття народу. НАЦІОНАЛЬНА СВІДОМІСТЬ. Особливо слід зупинитися на такій утворюючій поняття "нація" * ознаці, як національна самосвідомість, тобто свідоме віднесення себе До тієї або іншої національної спільноти, ідентифікація з нею. Особливості генези націй знаходять своє відображення в національній свідомості. Якщо йдеться про етногенез націй, до яких належать переважно європейські, то йому не властива тотожність етнічної і національної свідомості. Щодо етнічної тотожності, то вона ґрунтується на стародавніх уявленнях народу про природу своєї єдності, співвід-ношення етносу і особи. А ось національна свідомість - це вже інше бачення національної спільності, нове уявлення про місце особи в цій спільноті. "Свідомість, - починається цілком зовнішнім чином, як координація і усвідомлення "вражень".236 Національна свідомість, на відміну від етнічної, є чимось більшим, ніж усвідомлення етнічної належності. Це уявлення про характерні риси свого народу як полі-тичної спільноти. Це і сприйняття інших націй як політичних утворень. Щодо української нації вважається, що в XIV-XVI століттях етнічне українське "ми" виявлялося досить окреслено у формі усвідомлення відмінності власної території, мови і релігії. Маючи це на увазі, І.Лисяк-Рудницький зауважує: "Еволюція при-родних видів або життя колонії "соціальних" комах не можуть уважатися історичними, оскільки їм бракує специфічно людського елемента - свідомості. Людина наділена розумом і свідомістю; отже, кожна людська спільнота є до певної міри історичною. Проте спосіб існування примітивних племен та етнічних груп має лише рудиментарну, зародкову історичність. Потенційна історичність стає дійсною лише тоді, коли спільнота досягає самоусвідомлення". Національна свідомість - це спільний розум народу, його духовний стан, цінності і цілісність духовного життя. Національна свідомість поєднує в собі національне за способом і формою мислення з життє-діяльністю та буттям, що ґрунтується на індивідуальній історичній культурі народу і нації. Народ чи нація не можуть бути рівномірно культурними. Не може й кожна окрема людина мати однакові відчуття належності до спільноти, в якій вона живе. "Нація приходить до власної самосвідомості завжди через різноманітні етапи, бере початок в одному стані, який володіє найбільш сильною душею, і поступово, при посередництві сили переживання, оволодіває душами інших. Кожну націю перед обличчям історії репрезентує меншість". Особливе, неповторне світосприйняття, яке поєднує загальнолюдське і націона-льне бачення світу, є потребою нашого часу, тому не слід забувати, що національна свідомість відтворює дійсну історію нації, інколи відривається від неї, летить на крилах фантазії у невідомі простори, знов і знов повертається до своєї основи. Отже, в житті не існує незмінного зв'язку між буттям нації і національною свідомістю. В одних історичних умовах національна свідомість відстає від буття нації, в інших, навпаки, - національне бачення випереджає історичний час, а свідомість людини відтворює дійсну історію спільності людей. В той же час "у рамках сучасної культури індивід вже вбачає себе інтегрованим у різні теологічне організовані системи взаємодії (звичаї, ритуали), походження і первісний смисл яких нікого не цікавить. Внаслідок цього кінцеві життєві цілі лише частково потрапляють на хвилі свідомості, яка все частіше зосереджується на розв'язанні практичних питань, тобто реалізації засобів, а не цілей". Національна свідомість є суб'єктивною за своєю природою. Тому про націю як реально існуючу і нормально функціонуючу спільноту можна говорити тільки в тому випадку, коли ознаки об'єктивні доповнюються чітко вираженою суб'єктивною, тобто саме націона-льною самосвідомістю. "Проте соціяльна свідомість нації не є її причиною. Самосвідомість сама є твором єдности, не її автором. Єдність виводиться із стихії та плекається вихованням. Успадковане, передане, защіплене і засвоєне керує поведінкою людей найчастіше без участи свідомосте, яка щойно згодом, і то частинно, раціоналізує та вияснює існуючі форми співжиття". В іншому випадку можна говорити тільки про етнічне походження людей, а не про їхню національну приналежність. Вже в "Іліаді" прослідковується тенденція навіть в малому відчувати себе нацією, хоча античні нації були чисельно дуже малими. "Націями були не еліни чи іонійці, а демос кожного окремого міста, замкнуте об'єднання дорослих мужчин, які зверху обмежувалися типом героя, знизу - рабами, в правовому і, таким чином, національному відношенні". Назва "елліни" ототожнювалась не з народом, а з античною культурою самої нації. Бо навіть Платон і Арістотель не уявляли собі ідеальний народ інакше, як поліс. Є індикатори, що дозволяють досить точно визначати рівень і ступінь національної самосвідомості. Серед них - знання історії свого народу (історична пам'ять), відношення до національних традицій, символів, свят і звичаїв, особливо до мови свого етносу, почуття національної гідності і т.д. Але головними інтегруючими чинниками, очевидно, е самодистанціювання, визнання розходжень між собою і представниками осіб інших національностей і усвідомлення нерозривних зв'язків свого "я" із життям і долею даного етносу. Як і в етнічній свідомості, провідною в національній свідомості є антитеза "ми - вони". Основний зміст її постає як уявлення про окремі, характерні риси "свого" ("ми") і "чужого" ("вони") етносу чи нації. Ці риси можуть бути і неадекватним відображенням реального стану речей. Нерідко вони залишаються у призмі уяви, перебільшуються, покращуються, чи, навпаки, перекручуються, переінакшуються на рівні свідомості. Тому, характеризуючи суть національної свідомості і самосвідомості, Лев Ребет підкреслює, що індивідуальна психологія має свій центр в явищі "я", яке в соціальній психології має свій відповідник в понятті "ми". "Поняття "ми" уводить людину в соціяльне життя. В ньому поширюється особовість одиниці, збагачується її зміст і людина стає учасником чогось великого і непроминального. Утотожнюючи себе із стихією, що, сягаючи на сторіччя в минуле, спрямована в майбутнє, проминаюча одиниця набирає почуття приналежності до чогось вічного. Свідомість безконечного ланцюга поколінь, одним звеном яких є одиниця, родить почуття невмирущости і дає найбільший тріюмф людині: перемогу над смертю". В цілому, етнічна свідомість тяжіє до замкнутості, виключення з кола солідарності людей іншої мови, культури, духовних традицій. Між тим національна свідомість за своїм змістом неоднозначна. Так реалією є конфронтаційна, національна свідомість, яка в інших націях бачить загрозу власному існуванню. А поряд із тим є національна свідомість, що сприяє відкритості, залученню в коло солідарності людей інших культурних світів. Етнічна і національна свідомості повністю не витісняють одна одну ні в суспільній свідомості, ні в свідомості окремого індивіда. Вони співіснують, при цьому час від часу домінуючим виявляється то етнічний чинник, то національний, то національна свідомість, то етнопсихологія, якій в українському варіанті властива відкритість. На національному рівні така свідомість втрачає почуття вибраності і переваги, характерне для етнічного мислення. Одночасно зберігається і навіть посилюється відчуття власної індивідуальності і неповторності "...гуртових почуттів І уявлень, які людська природа и Інстинкт змусили об'єднуватися навколо численних фізичних, історичних і соціальних чинників". Сказане щодо природи національної свідомості, її співвідношення з етнічністю повністю стосується української нації як моноетнічної, монокультурної. Інша справа - свідомість етатогенних націй - амери-канської, канадської тощо. Етнічний компонент в їх свідомості не відіграє істотної ролі. Окрім того, традиційно - це національна сві-домість відкритого типу. Загалом значення етнічного чинника зменшується в міру зростання рівня національної свідомості, її наповнення цивілізованістю і громадянською культурою. Субстанції національної свідомості - свобода, віра, воля - напов-нюють світогляд нації не тільки духовним, але й політичним змістом, формують політичну свідомість і самосвідомість, тобто сукупність поглядів, ознак і настанов, що відображають прагнення до самостій-ності, незалежності, державності, соціального прогресу на основі національної самобутності. При цьому слід мати на увазі, що людський розум нездатний адекватно осягнути сутність світу. Не випадково Ж.-П.Сартр вбачає у людській свідомості негацію буття, різновид втечі від себе. "Логічна структура життєвого досвіду, - робить висно-вок М.Степико, спираючись на М.Полані, - як функціональної свідомості вбирає в себе насамперед механізми допредикативних, нерефлексованих рівнів людської життєдіяльності, тобто ті рівні етнічного буття, на яких здійснюється смислове оцінювання існування. За своєю формою цей досвід виступає як неявне імпліцитне знання", як віра в себе і майбутнє. Віра поставала як здатність сприймати і переживати образи бажаного чи небажаного майбутнього як неминучого, як механізм надії на звершення бажаного, сподівання на краще. Віра розкріпачувала Діяльність, спонукала людину до практичної дії за умов, коли наявне знання не виходило за межі більш-менш адекватного усвідомлення навколишнього середовища. "Віра, - зазначає у зв'язку з цим П.Копнін, - Це властивість людини вийти за межі даного, визнати присутність того, що реально не виявлене... Віра, переконаність не тільки не суперечать істині науки, а й випливають з неї; це також вихід людини за межі безпосередньо даного в знанні, але такий, який має реальну основу в самому знанні". Як підкреслює В.Шинкарук, позитивна якість віри проявляється саме в її здатності виявити й реалізувати сховану у людині можливість зробити те, що здається їй неможливим. Вона надихає людину, підносить її над обставинами. Віра постає як психологічна установка на сприйняття вірогідного знання як достовірно істинного. Вона "генетично пов'язана з цілепокладаючою творчою діяльністю, включає в себе бачення і передбачення майбутнього, але як припущення". Нація - це спільнота з виразною свідомістю, волею і вірою, а не просто сукупність індивідів, які мають спільну мову, психологію і культуру. "У минулі віки, коли носієм національної самосвідомості була певна репрезентивна верства, зникнення цієї верстви - внаслідок фізичного винищення або через втрату внутрішньої енергії - справді дорівнювала "смерті нації". Те, що залишалося, становило аморфну етнічну масу, в кращому випадку - неповну націю. Таке обезголовлення нації траплялося в українській історії двічі, й кожного разу після нього наставало відродження: перше - у XVII, друге - в XDC-XX столітті. Звичайно, новітні нації стали демократизованими, розширюючись у принципі до всього народу. Це розширення соціальної бази робить "смерть" новітньої нації малоймовірною, якщо не станеться справжнього геноциду".Свідомість визріває в процесі буття нації, отже, свідомість нації може бути різного ступеня, навіть воля суперечлива. Внаслідок цього маємо внутрішні конфлікти, чвари, партійництво, громадянську війну. "Національна свідомість кристалізується виразно сама собою тільки у часи зовнішньої небезпеки, масового патріотичного напруження і піднесення. Після цього національне життя має тенденцію повертати назад до стану стихії з прикметними їй забуреннями, пасивним буттям, безвільним триванням. Понад рівень стихії тримає націю її організо-ваність, насамперед держава і поодинокі її апарати". Філософська, релігійна, моральна, художня, політична і правова форми свідомості, як правило, національно забарвленні, більше того, пов'язані між собою національною ідеєю. Кожна із них в певних історичних ситуаціях чи навіть на певних історичних етапах може стати визначальною за умови нерозривного поєднання з національною метою. Оскільки нація є й політичною цілісністю, то і національна свідомість - форма прояву політичної свідомості. Тому синонімом до поняття "національна свідомість" є поняття "політична свідомість нації". Національна свідомість, як І політична, безпосередньо зумовлена політичним буттям нації. Формування національної свідомості - це усвідомлення нацією, утворюючими її групами та спільнотами процесів політичного життя через призму відповідних інтересів і ціннісних орієнтацій. Така свідомість може бути більшою або меншою мірою адекватним відображенням об'єктивних процесів боротьби за владу та реалізацію потреб політичного розвитку нації. Політична свідомість нації неоднорідна. Вона проявляється як специфічна форма політичних інтересів певних макрогруп - класів, страт тощо. Неоднорідність самих макрогруп, наявність різних груп і верств у них, існування інших форм спільнот - усе це ще більше диференціює політичну свідомість нації. Такий процес поглиблюється внаслідок ускладнення її громадської структури. Політична свідомість нації виступає активним чинником політики, бо здатна випереджувати практику, прогнозувати політичні процеси. Вона має значний вплив на політичне життя, визначаючи спрямування політичної діяльності партій, суспільно-політичних рухів та інших складових політичної структури нації та окремих індивідів. Тому важливо враховувати стан політичної свідомості нації в цілому і окремих класів, верств, груп, прагнути до досягнення консенсусу в їхніх політичних позиціях, сприяти формуванню такої політичної свідомості, яка б відображала найбільш суттєві, спільні, життєво важливі для всієї нації інтереси. За ступенем відображення закономірностей боротьби за владу та її здійснення в структурі політичної свідомості нації розрізняють два взаємопов'язані рівні. Теоретичний рівень орієнтується на науковий аналіз тенденцій політичного життя, в т.ч. у сфері національних відносин, та рівень практичної і політичної діяльності. Теоретичний рівень характерний для діяльності інтелігенції, політичних провідників - виразників інтересів тих або інших націй, їх структурних компонентів. На ґрунті такої політичної свідомості визначаються і формуються політичні ідеї, виробляються певні концепції, зокрема концепція націоналізму, які втілюються в суспільно-політичних доктринах тощо. Політична свідомість відрізняється від інших форм суспільної свідомості не тільки специфічним об'єктом відображення, але і більш конкретно вираженим суб'єктом пізнання. Звичайно, у політичній свідомості суспільства відоме місце займають і категорії, що відбивають суспільно-цивілізаційні - політичні - цінності (нація, демократія, поділ І влади, громадянське суспільство і т.д.), але все-таки переважають ті почуття, традиції, погляди і теорії, що циркулюють у більш стиснутому 1 соціальному просторі. Ця специфіка стає зрозумілою, як тільки ми згадуємо, що політична свідомість зобов'язана своїм виникненням розколу суспільства на великі соціальні групи з діаметрально протилежними соціально-економічними інтересами. До того ж, виникає ще один політичний чинник, що потребує спеціальної рефлексії: з'являються поліетнічні державні утворення з дуже непростими відношеннями між національ-ними меншинами, а також не менш складними міждержавними відносининами. І якщо в мас усі ці політичні явища фіксуються, насамперед, у почуттях, настроях і соціально-психологічних уста-новках, то мислителі політики (ідеологи) відтворюють їх вже у виді ідей і цілісних теоретичних систем, що носять суб'єктивний відбиток визначеної соціальної приналежності, частіше усього класової або національної. "Субєктивний чинник, - пише В.Старосольський, - бажання, волі, становить суть зв’язку, силою якого якась скількість одиниць стає суспільним гуртом, суспільством, з власним понадодиничним буттєм. Таким шляхом виникає "громада великий чоловік", як герой суспільних рухів та властивий предмет суспільних наук. Так виникла і нація, і Ренан має рацію, коли бачить її єство в "повсякдневнім плебісциті". Бажання волі має проникнути в усі соціальні верстви спільноти, зцементувати їх в єдине ціле. Свідома воля і віра викристалізовують національну ідею, основою якої є свобода, разом зі зростанням політичної свободи зростає і свобода національна. Змагання за національну незалежність та державну самостійність розвивають політичну свідомість, яка на певному історичному етапі відіграє вирішальну роль у становленні і розвитку нації. "Політичність", - пише В.Старосольський, - стала одною з прикмет нації, ..ся політичність се сущий критерій нації. Се вона власне той чинник, який творить націю з пригожою для сього, зближеною до себе культурою, мовою, релігією та взагалі всіма можливими чинниками матерялу. Коли означити словом "народність" (" Volkheit") загал сих обєктивних прикмет, які зближають до себе загал народної групи та відрізняють його на вні, тоді можна за Реннером сказати, що “нація се політичне активна народність". Політична свідомість е сукупністю почуттів, стійких настроїв, традицій, ідей і цілісних теоретичних систем, що вживають корінні інтереси великих соціальних груп, їх ставлення один до одного і до політичних інститутів суспільства. Якщо з цього визначення виключити структурні одиниці, з яких складається чуттєве пізнання політичного буття суспільства, то фактично мова буде йти про політичну ідеологію. Але таке визначення є далеко не повним, бо деякі надзвичайно важливі моменти залишаються за межами нашого розуміння. Скажімо, чи можна зрозуміти „о кінця причини багатьох сьогоднішніх міжнаціональних конфліктів, не приймаючи до уваги ті стійкі антипатії (або, навпаки, симпатії), що існують в одного етносу до іншого? Чи можна враховувати політичні настрої мас (а в їхньому складі - окремих груп і соціалних верств), намагаючись здійснювати реформи? Настрої мас, так само, як і зазначені симпатії й традиції і звички минулого - феномен об'єктивний, з яким держава, партії, політична практика в цілому не можуть не рахуватися Емпіричний рівень свідомості формується на ґрунті повсякденного практичного досвіду і пов'язаний з безпосередньою політичною поведінкою людей. Ця свідомість віддзеркалюється в спостереженнях, навичках і уяві суб'єктів політичних процесів. Вона включає в себе тільки почуттєві, а й певні ідеологічні й теоретичний елемент Повсякденна свідомість відіграє важливу роль у політичному та в безпосередньо впливає на орієнтацію діяльності політичних рішень та політичні вчинки. Під безпосереднім впливом повсякденної свідомості формується громадська думка. Емпірична, зокрема повсякденна, політична свідомість нації ха-рактеризується почуттями, емоціями, побудованими на сприйняті подій і політичних процесів, що надає цьому рівневі свідомості особливої динамічності, гнучкості та здатності чутливо реагувати на зміну політичних умов. Саме тут національне забарвлення політичної свідомості особливо відчутне. Внаслідок цього повсякденна свідомість дуже часто, а в ряді випадків вирішально впливає на політичні процеси. Зазначені соціально-психологічні риси політичної свідомості особ-ливого значення набувають у переломні моменти розвитку націй. Суттєвий вплив на національні почуття має масова свідомість, яка за своїм змістом є сукупністю ідей, уявлень, в тому числі ілюзорних почуттів, настроїв, що відображають всі сторони життя нації, виступає своєрідним суб'єктом політичного життя. "Людина, - як стверджує П.Юркевич, - є не тільки представник людської породи, в якому повторюється те ж саме, що є і в інших представниках, людина є індивідуум, себто кожна людина є лише одна, єдина в своєму роді у цілому світі. Сама людина так знає свою душу -а саме не як душу взагалі, а як оцю осібну душу, з осібними думками, стремліннями і настроями. Тому-то - в залежності від абсолютної індивідуальности кожної людини - можливі в історії такі явища і події, яких не можна вивести із загальних законів психології". Пояснюючи цей духовний феномен, К.Поппер писав: "Соціальне середовище мислителя визначає всю систему поглядів і теорій, які видаються йому, безперечно, вірними або самоочевидними... Саме через це він навіть не усвідомлює, що взагалі робить якісь припущення. А те, що він їх таки робить, можна побачити, якщо порівняти його з іншим мислителем, котрий живе в зовсім іншому соціальному середовищі. Ці дві системи мислення можуть виявитися такими відмінними, що між ними буде неможливим жодний інтелектуальний місток, жодний компроміс. Кожну з цих різних соціальне визначених систем припущень соціологи знання називають тотальною ідеологією . Національна свідомість впливає на розвиток спільноти через цілеспрямовану діяльність, що випливає з погляду на себе як пред-ставника нації. При цьому вплив на буття нації, її майбутнє може бути як прогресивним, так і консервативним і навіть реакційним. "Отже поширення самосвідомости людини в широчінь (в простір, який заселює нація, в простір батьківщини) і в час (в історію), що заразом є процесом поглиблення її особовосте, витворює стан соціяльної свідомости і кристалізує психологічну категорію "ми". Цим способом усі громадські добра, урядження і всі прояви життя стають в певній мірі частиною приватного життя. Звідси поняття: наша мова, наша церква, наші закони, наше господарство, наші поети, наша держава, наш уряд і т.д. Людина, що почуває себе учасником життя, яке називає "нашим" і яке є рівночасно її особистим, виконує роль його живої цеглинки в такій мірі, в якій вона цього прагне і на це спроможна". У спадщину від російської імперії ми отримали розхитаний націо-нальний організм. З проголошенням незалежності національна свідомість відновлюється, набирається сили, стає повноцінною, цілеспрямованою на побудову української незалежної держави. Цей процес надзвичайно складний і суперечливий, бо щоразу натикається на невирішені соціальні проблеми, догмати мислення державних і політичних провідників, низький рівень культури та духовності людини. Національна свідомість відновлюється як по горизонталі, так і по вертикалі, поглиблюючи, таким чином, процес етнічної консолідації народу. О.Шпенглер зауважив: "Всі великі події історії відмічені такими утвореннями космічного роду - народами, партіями, арміями, класами, в той час, як духовна історія протікає у більш вільних общинах і гуртках, школах, освітніх станах, напрямках і всяких "ізмах".
1 2 3 4 5 Категория: Політологія \| Добавил: Aspirant (29.06.2014)
Просмотров: 1632 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: